Ми поговорили з хлопцем, що три тижні прожив в окупованому Херсоні, виходив на мітинги, але врешті виїхав з міста до села Херсонської області, що також опинилося під окупацією. 

Публікуємо пряму мову, зберігаючи анонімність героя.

Ми з дівчиною зустріли війну в Херсоні, де відразу була висока активність російських військових: обстріли, вибухи. Місто опинилося в окупації за два дні до того, як це визнали в українських новинах. 1 березня росіяни перестріляли тероборону й увійшли в місто, повністю його зайнявши. Одразу почали заявляти про свій намір створити «ХНР», але, як ми вже бачимо – не так сталося, як гадалося.

Ми мали доступ до українських новин, бачили, як багато роблять ЗСУ та волонтери, і це викликало потребу показати, що ми теж готові на все, щоб Україна залишалася незалежною та цілісною. Тоді в мене ще були сили, відчуття єднання, вистачало сміливості. Була ініціатива, яку всі миттєво підхоплювали. Зараз сил, звісно, менше. Та і коли прожив два місяці під окупацією, стаєш трохи наляканим.


У цілому, ми зробили те, що могли. Ми показали, що Херсон – це Україна.

У цілому, ми зробили те, що могли. Ми показали, що Херсон – це Україна. Продовжувати це робити далі – означало наражати себе на небезпеку. Більше не можна було голіруч дражнити ворога з автоматом. Якби ми нахабно продовжували робити те, що дратує окупанта, нас би просто розстріляли. Вони це можуть, ми бачили. Людей убивають, забирають у полон, катують, вивозять до Росії. А нам треба вижити, щоб відбудовувати свої міста та свою країну.

І я, і моя дівчина залишилися без роботи. Я працював у IT-компанії, більшість продуктів якої була орієнтована на український ринок. Робота дівчини була пов’язана з торгівлею. Усе миттєво припинилося, ставало дедалі безглуздіше залишатися в місті. Поруч із нами був російський блокпост. Ми щодня бачили російських військових. Тому одного дня вирішили їхати до родичів дівчини в Каланчак. Це Скадовський район, Херсонська область, звідти 20 км до Криму. Поїхали, бо, по-перше, гуртом із родичами не так страшно, а, по-друге, це село. У селі почуваєшся в більшій безпеці. До того ж майже всі друзі з Херсона намагалися виїхати.

Власної машини ми не маємо, тому треба було скористатися послугами перевізника. Цю відстань у 100 км автобусом раніше можна було проїхати за 100 грн. Коли ми виїжджали, це коштувало вже 300. Ще за тиждень ціни піднялися до 1000.

Зараз виїхати з Херсона майже неможливо. Учора (інтерв’ю відбулося 21 квітня, – РЕД.) північний виїзд із міста перекрили повністю. Кажуть, до 29 квітня. Південний – на добу. Але загалом втрапити на підконтрольну Україні територію вже не вийде. Ми їхали «городами», через маленькі села та забуті стежки. Блокпостів було не дуже багато, але всі були російськими. Нам пощастило, нас не чіпали. Перевірили лише водія, бардачок і багажник. Це було доволі швидко та не дуже страшно.


Тепер усі, хто їде, проходять набагато серйознішу перевірку – дивляться татуювання, перевіряють телефони, когось можуть навіть допитувати.


Виїхати звідси на територію України – це велетенський ризик. Я чув, що є шляхи через села, оминаючи Миколаїв. Хтось навіть за 14 годин діставався до Одеси. Але, кажуть, що не всі машини доїжджають. До того ж це дуже дорого. За такі маршрути перевізники беруть приблизно 10 000 грн з автівки. Є люди, які якось виїжджають через Крим, але тут запитання, як потім повернутися.

Село Каланчак, у яке ми приїхали, виявилося повністю під окупацією. Російського прапору тут немає – вони вивішують червоні прапори СРСР. Але кілька тижнів тому всі росіяни раптово зібралися та поїхали із села.


Ми замінили радянський прапор над сільрадою на український.

Ми замінили радянський прапор над сільрадою на український. Потім вони повернулися та знову почепили радянський. Де-факто – місто окуповане. Де-юре – вони самі не знають, що вони тут роблять. Голова Каланчаку відмовився співпрацювати з окупантами, але вони не взяли його в полон і продовжують однаково засідати в сільраді поруч.

Жодні комунальні служби зараз не працюють, відправити чи отримати пошту не можна, але поштарі розносять пенсію. Школа також дистанційно працює, діти продовжують навчатися.

Жити в окупації в селі було не страшно, бо ми вже до того жили в окупації в місті. Мабуть, нам пощастило, нас не чіпали. Навіть не виганяли з будинків. Окупанти ходять, просять їжу й алкоголь, десь у когось живуть, але людей тут не чіпають. Намагаються комунікувати – просять підкурити. Спочатку ми боялися їх, виходили раз на тиждень за нагальної потреби.


Тепер уже трохи звикаємо – почали вигулювати собак і ходити щодня по продукти.


У магазин ходимо щодня, бо асортимент не надто великий. Кожен день ідеш, як на полювання – раптом щось буде. Ціни дуже сильно виросли, у декілька разів, бо сюди нічого не завозили, а місцеві виробництва зупинилися. З’явився дефіцит певних продуктів. Не було цукру, туалетного паперу, найдешевше м’ясо коштувало 300 грн/кг. Зараз почали завозити трохи продуктів, але російських. Цигарки та бензин уже майже всюди – російські. Але й місцеві намагаються щось виробляти, проте дуже тихо. Каховські ковбаси, наприклад, продавці дістають ледь не з-під прилавка. Найдешевша ковбаса – 250 грн. Розраховуємося ми в гривнях. Дуже рідко виходить розрахуватися карткою. Зняти готівку – ціла пригода. Ти маєш знайти людину, у якої є гроші, переказати їй на картку, а вона дасть тобі готівку. Але люди потроху адаптуються.

Гуманітарку привозять із Криму. Дуже сумнівну. У черзі за нею стоять лише волоцюги та пияки. Кажуть, що коли береш гуманітарку, пишеш свої ім’я та прізвище. І їх начебто можуть використати для заповнення бланків на так званому «референдумі». Але ми всі розуміємо, що якщо вони захочуть, то скажуть, що була 100% явка, і всі 100% «за» те, що їм буде потрібно на той момент. У цьому немає сумніву. Страшно тільки, що далі? Приєднання до Росії? До Криму? Але найгірше, якщо буде мобілізація, і нас тут поставлять проти наших же хлопців із ЗСУ. Цього ми всі тут боїмося найбільше. Ніхто не хоче «руського міру».

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Фото: Юрій Соболевський

Обкладинка: Анна Шакун