Вікторія Донець була змушена двічі залишати дім через війну, розв’язану росією проти України. У 2014 році родина Вікторії залишила рідне Сорокине у Луганській області через початок російсько-української війни, майже вісім років потому сім’ї довелося покидати вже Бучу під час тимчасової окупації російськими військами. The Village Україна записав пряму мову жінки, яка вдруге стала вимушеною переселенкою.

Родина 51-річної Вікторії Донець живе у передмісті Бучі. Міста поблизу Києва прийняли один із перших ударів окупаційних військ рф, ключовою точкою у плані захоплення Києва загарбниками був аеропорт «Антонов», розташований поблизу Гостомеля, на відстані в близько 25 кілометрів від Києва. 24 лютого та впродовж кількох наступних днів точилися жорстокі бої за аеродром. Вікторія з сім’єю були змушені залишати домівку.

 24 лютого я прокинулася від звуків, звуків не мирних. Вікна нашої квартири виходять на Гостомельський аеродром. Ми живемо на межі Бучі, через річку від нас одразу Гостомель. Із наших вікон завжди було видно літаки [аеропорту «Антонов» поблизу Гостомеля].

Подивилася у вікно і побачила всю картину: приліт [російських] гелікоптерів 3 по 10 на аеродром я бачила, ніби на екрані телевізора. Дивилася на це, як заворожена; дивилася і не могла повірити, що це дійсно відбувається.

Розбудила чоловіка, сказала, що почалася війна: «Вставай, треба щось вирішувати, щось робити». Цілий день 24 лютого ми були вдома і бачили, як це все посилюється: [бої] були все сильніші і сильніші. На ранок ми вирішили, що тут залишатися більше неможливо, що краще не буде. Вирішили переїхати в квартиру тата, який живе в глибині Бучі.

Взяли документи, банківські картки, якийсь одяг і кросівки, бігом побігли. Розуміли, що ще 10 хвилин – і буде пізно. Я бігла і дивилася тільки вперед, а син в один момент повернув голову і каже: «Мам, я бачу БТР». Йому одинадцять, він уже розуміє, що таке БТР. Бігли через сквер, намагалися крізь дерева бігти, щоб [було безпечніше].

Кулі вже свистіли у повітрі, згори літали гелікоптери… Навколо була війна: згори, збоку, всюди.

Зараз згадую про це, занурююся, якось не по собі стає. Це передусім був страх за дітей, тваринний якийсь страх. За своє життя якось не думаєш, коли поряд діти.

Коли залишали квартиру, я думала, що можемо вже туди не повернутися. Бо ми вже мали такий досвід, вже знали, що так буває. Тобі здається, що це дім, це твоя фортеця, що все надійно. А тоді вийшов за двері – і все, будинку немає.

«Це ж треба, вдруге»

Із Сорокиного (до декомунізації – Краснодон) Луганської області родина Вікторії виїхала влітку 2014 року, після встановлення російської окупаційної адміністрації в окремих районах області. На потязі Вікторія виїжджала вагітною, народження доньки очікували наприкінці того року. Після двох років у Києві сім’ї вдалося переїхати у власну квартиру в Бучі. Чоловік Вікторії працює в енергопостачальній компанії, а Вікторія згодом вийшла на роботу в стоматологічній клініці. Також у неї є двоє старших дітей. 

 Це висить у повітрі увесь час, від самого початку думаю про себе: «Це ж треба, вдруге» Ну як так? Чому? Як таке може бути?

Коли ми виїхали [з Луганської області], думали, що в Бучі ми в максимальній безпеці. Ми під Києвом, у самому серці держави. Не може бути такого. Перед початком [вторгнення рф], коли всі про це говорили, ми не могли в це повірити. Неможливо! Тому що це не підлягає жодному раціональному аналізу.

Мій молодший син Гліб народився ще в Луганській області, ми жили в Краснодоні [тепер – Сорокине]. Це зовсім близько до кордону з росією, а ми жили за межами міста, тому ще ближче. Чоловік протягом тривалого часу працював у Києві і в нас були плани переїжджати в Київ, купувати житло і будувати там життя.

На момент 2014 року старший син навчався в інституті в Харкові, а донька закінчувала школу. Планували, що ось вона вступить в університет, і будемо переїжджати. Її випускний мав бути якраз у 2014 році, ми вже навіть дочекалися на її зачислення на бюджет у виш у Дніпрі. Наступного дня я надіслала речі в Київ, які встигла зібрати. Ми виїхали останнім потягом із Луганська в середині липня.

Я виїжджала з 4-річним Глібом і вагітною, десь на п’ятому місяці, певно.

Була вагітна дівчинкою, якій зараз вісім років. Тобто вік цієї війни – це вік моєї наймолодшої дитини. Дівчинку звуть Єва. Переклад – «жива».

Гліб пам’ятає, як ми виїжджали з [Луганської області], певні спалахи в нього закарбувалися: як він прощався з дідусем і бабусею за татом, як ми в потязі їхали. А Єва ображається, надуває губки, бо вона тоді була в животі. Діти, як діти.

Я, звичайно, вдячна долі, що виїхала, не почувши жодних звуків війни. Та в Луганську я втратила будинок, у якому я виросла, який був єдиною моєю власністю на землі; будинок, сад, малина з полуницею. Просто кинули це все, згодом довелося продати за смішною ціною, просто щоб не розграбували.

Складно було попервах у Києві, для мене все було наново. Я була вагітною, в мене і так були нібито оголені всі нервові закінчення, а тут ще такий стрес: я залишила дім, усе тут здавалося чужим, уночі наштовхувалася на зачинені двері в новій квартирі. Хоча там було й затишно. Згодом ми адаптувалися, все стало на свої місця. Тому що сім’я, тому що діти, бо ще дитина мала народитися. Вдалося виплатити гроші за квартиру [в Бучі], ми вклалися на етапі побудови і, слава богу, все вдалося. В’їхали в своє житло в 2016 році. Спокійно собі жили.

Чоловік працює менеджером в енергопостачальній компанії, я економістка за освітою, також працювала в цій сфері в Луганську. Після переїзду не мала можливості працювати, тому що малі діти. А потім знайшла собі нішу, до останнього дня в Бучі працювала адміністраторкою в приватній стоматологічній клініці. Мені робота дуже подобалася.

Два тижні в окупації

Два тижні після 25 лютого сім’я (Вікторія, чоловік і двоє неповнолітніх дітей) провела в однокімнатній квартирі в Бучі, разом із літнім батьком з інвалідністю та його товаришем Олександром – військовим, який нещодавно переніс операцію. У цей час в будинок вистрелив російський танк, відбулася пожежа.

 Ми провели в Бучі два тижні [після вторгнення]. Усі 14 днів були в квартирі на першому поверсі, у житлі мого батька. Ми себе втішали: [перший поверх] – це майже підвал. Однокімнатна квартира, спали на двох ліжках – всі підряд. Їжу готували на багатті.

Одну ніч, щоправда, провели в підвалі – це була ніч після того, як квартиру над нами розстріляли. Думаю, що це був танк.

Влучив снаряд, розірвався, через це відбулося займання. Квартира прямо над нами вигоріла вся. Приїхали пожежники, – тоді росіяни вже зайшли в місто, але українські рятувальники ще працювали, – трохи гасили, також допомогли спуститися вниз жінці з ходунками, яка була заблокована на сьомому поверсі. Але загасити повністю не могли, бо їх постійно смикали на інші точки: зробили, що змогли, і поїхали.

Будинок після пожежі

Я взагалі думала, що згорить увесь будинок, але якось пожежа локалізувалася. Та ми однаково не могли повернутися в квартиру через чадний газ: ми ж із дітьми, там неможливо дихати. Не могли бути всередині будинку і не могли бути на вулиці, тому що в місто зайшли [російські] бойовики, тож одну ніч переховувалися в підвалі. Але мені цього вистачило. Це жахливо: холод, вогкість, пилюка, обстановка ця пригнічує… Хоча потім люди казали, що якось вони там розжилися, якось одне одного підтримували. Але це було жахливо: це підвальне життя, постійні звуки обстрілів згори.

Нам дуже пощастило з Олександром. Він людина військова, ветеран, тому вмів розрізняти всі ці звуки. Нам із ним не треба було лякатися кожного свисту. Казав: ось це наші ППО працюють; ось це – «Гради», але це наші «Гради», б’ють від нас; ось цей свист неймовірний – це наші винищувачі відмомбилися, тепер летять назад. Коли гриміло так, що хотілося залізти під ліжко, він нас [заспокоював].

Як говорити про війну з дітьми? Їм пояснювати нічого не треба. Вони все чітко усвідомлюють, всотують інформацію, що можна нічого не говорити. Діти все відчувають і все розуміють. Ми їм нічого не скажемо більше, ніж вони бачать і відчувають. Та щоб трохи пом’якшити ситуацію, коли починалося бомбардування, ми грали в «Міста». Діти вже дорослі, грали з нами на рівних. Вони й зараз це згадують.

Думаю, важливо сказати – ми розуміємо, що нам пощастило. Слава богу, мої діти не зіштовхнулися з безпосереднім насильством. Ми виїхали якраз в той момент, щоб не зустрітися з військовими [рф]. Люди, які залишилися в Бучі, – я не можу уявити, [що вони пережили].

Як вдалося виїхати з Бучі

Перший гуманітарний коридор для евакуації з Бучі після тимчасового захоплення міста окупаційними військами рф анонсували 9 березня. Утім, автобуси не впустили в місто загарбники, виїхати змогли з Бучі окремі автівки. Родині Вікторії вдалося виїхати 10 березня, вони виїхали на машині знайомої, за кермо сів друг її батька Олександр.

 Перші спроби виїхати були 9 березня, обіцяли зелений коридор, але автобуси не приїхали. Але, оскільки коридор обіцяли, люди поїхали власним ходом. Як ми бачили в Бучі, ніхто з них не повернувся, тому ми маємо надію, що вони всі виїхали. Я переписувалася з кількома людьми, тому знаю, що комусь вдалося виїхати. Але про всіх напевно сказати не можу.

Коли ми виїжджали, бачили дуже, дуже багато розстріляних машин на узбіччі. Бачила тіла у машинах, прямо на велосипедах, на яких люди їхали.

Знаю, що 10 березня по автобусах, які їхали слідом за нами, також стріляли. Стріляли під колеса, зупиняли автобуси. І в цей час люди дивилися, як розстрілювали [інші] машини. Там діти були всередині. Дівчина, з якою я говорила, розповідала мені: «Я сиділа з дітьми внизу, закрила вуха, щоб не чути хоча б». Каже: «У мене ці звуки досі в голові». Людям нікуди було діватися: могли або заплющити очі, або дивитися у вікна.

Ми виїжджали з Бучі 10 березня. Виїжджали складно, їхали на машині нашої знайомої Олени. Усередині була повна машина людей, сиділи діти на руках, попереду 8-річна мала на руках у чоловіка, а ми ззаду. Олена з котом у переносці на руках, тато у візку.

Черги на евакуацію з Бучі 9 березня

Віз нас Олександр, більше нікому було. Ми не те що прав не мали, ми і їздити не вміли. Просто вибору іншого не було. Крім того, що навколо нас була небезпека, в нас був і внутрішній ризик. [Незадовго до вторгнення рф] Олександр переніс операцію, йому замінили [тазостегнові] суглоби. Після таких операцій операцій категорично забороняють різкі рухи.

Олександру було дуже складно керувати автомобілем: він не відчував ногами педалей, а руками руль. Після операції він втратив периферійну іннервацію. Олександр не думав про себе, думав про те, що йому треба відвезти нас. І нас переконав, що зможе довезти. Тільки коли він сів за кермо, ми зрозуміли, наскільки складно йому їхати. Дякувати богу, доїхали в Київ, цілі й неушкоджені.

Після цього Олександр планував повернутися в Бучу і допомагати територіальній обороні. Зателефонувала йому зранку, а мені кажуть: «Олександра більше немає». Він помер наступного ранку – отримав стрес, який не зміг пережити. Цей чоловік – ветеран, військова людина. У нього було багато поранень, контузії. А він був змушений везти нас, тягнутися ногами до педалей. Виходить, що він не дотримався режиму [після операції]. І такий фінал…

Виходить, що він нас врятував. Фактично ми зараз живі ціною його життя

Він мешканець Києва, у нього залишилася мама, він помер у неї на руках. 53 роки людині було.

Прихисток у Польщі

Після виїзду з Бучі родина Вікторії була змушена розділитися. Її старша донька наполягала, щоб вони залишили країну і виїхали в Польщу, де вона подбала про житло. Утім, через режим воєнного часу чоловік Вікторії не міг перетнути кордон, тому вона сама вирушила в Польщу з дітьми та батьком з інвалідністю. Зараз родина у безпеці, в Україну планує повернутися за першої можливості.

 Моя старша донька просила нас виїжджати з першого ж дня, щойно почалися бойові дії. Та дуже складно їхати з насидженого місця. Здається, що от-от усе налагодиться. До якоїсь точки треба дійти, щоб наважитися: встати і піти, залишити дім. Врешті-решт донька вмовила, ми наважилися. Усе, що ми маємо зараз у Польщі – житло, засоби – це все завдяки їй. Вона знайшла для нас житло, все оплатила.

Звичайно, ми хочемо повернутися додому. Діти вже зараз про це мріють. Єва та Гліб розлучені з батьком, вони за ним скучають. Наш будинок у Бучі, слава богу, вцілів. Ясна річ, всі квартири зламані, але будинок стоїть, тільки одна квартира пошкоджена на 10-му поверсі. Зрештою, все пізнається в порівнянні. Коли є дах над головою, решту можна зробити. Знаю, що моя клініка теж залишилася цілою, але, звичайно, її грабували: навіть стоматологічне обладнання забрали; який у цьому сенс?

 Думаю, кожен живе свою долю, кожен виконує своє завдання. Але мене все життя оточує стільки людей, які готові прийти на допомогу, стільки помічників… Коли ми приїхали в Київ, нам допомогли з житлом. Пригадую, у пологовому лікарка мене запитала, чи потрібне мені дитяче ліжечко. У цьому ліжечку Єва і виросла.

Коли ми в 2014 році переїжджали в Київ, нам треба було знайти житло. Чоловік довго працював у столиці, але жив у гуртожитку, мав одне ліжкомісце. Йому нікуди нас було селити. Прихистили нас друзі друзів, і це люди, які за національністю росіяни. А я така людина, що якщо мені хтось зробив добро, я цього ніколи не забуду. Словом, усе настільки переплелося…

У нашій родині дуже багато змішано, і не лише моя сім’я така. У людей, які жили в прикордонних районах, практично у всіх є хтось в росії. Мій рідний брат – громадянин росії. Він трохи молодший за мене, пішов в армію за призовом ще за радянського союзу і врешті залишився там, у Воркуті. Щоб не розбити стосунки, ми намагаємося не говорити на політичні теми. Тому говоримо про дітей, ще про щось. Упевнена, що він не підтримує [війну], але впевнена і в тому, що він не буде йти попереду в демонстрації [проти війни].

Так, ми опинилися в складній ситуації. Але я не відчуваю себе самотньою. У моїх дітей є батько, він молодий і повний сил, він зробить все, щоб у них був дім. Дай тільки, боже, щоб усі були живі. А господь оберігає нашу родину, це ж видно.

Поляки дуже добре нас прийняли, вони дуже багато для нас роблять – і на рівні держави, і звичайні люди. Познайомилися з місцевим католицьким священником, він дуже багато добра нам зробив. Це було випадкове знайомство: він просто проїжджав по вулиці, побачив мене з двома дітьми біля магазину, зупинився і запитав, чому ми на вулиці так пізно. Буквально добрий самарянин, це так і є. Він нам дуже допомагає: пропонував і матеріальну допомогу, і з пересуванням, тому що мій тато на візку в кожну машину не може сісти.

Зараз у мене дуже двоякі почуття. Уперше, коли я втратила все, я думала, що це жахливо. Але це «все» – це ж насправді матеріальне. Значно страшніше – це ризик для життя твоїх дітей. 

Діти, коли вони живі, – найбільший і найцінніший дар. Це неможливо взагалі ні з чим порівнювати. Найцінніше – це життя.

Зараз, коли я знову в безпеці, я розумію, що все, що ми можемо робити, це дарувати одне одному любов. Близьким, коханим. Тому що стосунки і враження від життя – це те, що у нас неможливо забрати. Можна спалити будинок, можна забрати гроші та майно. Але залишається з нами назавжди не це.

У війні в 2014 році в мене забрали майно, але, слава богу, залишили дітей. Я тоді цього не усвідомлювала, певно. А зараз уже чітко зрозуміло, що саме важливо. Думаю, все можна виправити, все можна відбудувати.

Навколо себе і в державі загалом я відчуваю багато конструктивної енергії. Я скажу, що це йде від президента і загалом від людей, які зараз при владі – це настільки потужний потік енергії, причому енергії для створення. І це захоплює. І це може допомогти багато чого досягти. Тому я думаю, що з нами всіма все буде добре.