Ангеліна Радянська вперше дізналася, що в неї рак грудей 10 років тому, коли її сину виповнився рік. Операція та лікування дали свої результати, але через 5 років ремісії хвороба повернулася знову. Близько пів року тому Ангеліні видалили частину хребта та встановили замість неї титанову конструкцію. Попри численні операції та життя на знеболювальних, вона продовжує залишатися активною й допомагати іншим.

Для The Village Україна Ангеліна розповідає про свій 10-річний шлях боротьби з раком, про те, як хвороба змусила переглянути ставлення до стосунків, людей і способу життя загалом, навчила брати відповідальність на себе й шукати опору в собі, а не в інших, цінувати моменти тут і зараз, дозволяти собі більше та отримувати задоволення від життя.

Підтримай The Village!

«Сину був лише 1 рік, коли в мене діагностували рак»

Мені було 28 років, коли в мене діагностували рак. Був 2010 рік, я переживала дуже складну ситуацію у стосунках із чоловіком, а моєму сину був лише 1 рік. На 8 місяці вагітності я дізналася, що чоловік мені зраджував. У той період я вчилася в Лондоні, отримувала другу вищу юридичну освіту з нормопроєктування. Я збиралася захищати дисертацію, здавалося, усе йшло за планом, але в мене було відчуття, що щось не так у наших стосунках, здавалося, що він почав віддалятися. Одного разу в мене зламався комп’ютер, у Лондоні мені не змогли відновити дані, тому потрібно було терміново поїхати в Україну, щоб відновити все на жорсткому диску, адже в мене на носі була сесія. Я купила квитки, але не сказала чоловіку, що повертаюся – вирішила зробити йому сюрприз. Приїхала додому й застала там його з колишньою дружиною. Виявилося, що вона намагалася його повернути, і це їй вдалося (щоправда, ненадовго). А він думав, що я буду з дитиною в Лондоні, тому йому вдасться встигати жити на дві сім’ї. І про це я дізнаюся на 8 місяці вагітності – через місяць мені народжувати, а тут такий шок.

Я не могла пробачити йому та не могла жити з цим. Була занадто горда, щоб судитися за майно, тому просто зібрала свої речі та пішла. Десь 6 тижнів до пологів я просто страждала: прокидалася й засинала з однією думкою – більше не хочу жити. Я народила сина, але мій стан не покращився, мені було дуже погано ще десь пів року.



Я прокидалася й засинала з однією думкою – більше не хочу жити



Одного разу мій батько – ми з ним найкращі друзі – не витримав мого стану та сказав: «Вибач, але мені просто набридло. Скільки можна страждати за якимось мужиком, який так із тобою вчинив. Підіймайся та роби щось!». Мені це дійсно допомогло й дало поштовх. Було 1 вересня, мій 28-й день народження, я вирішила, що готова рухатися далі. Почали з’являтися різні пропозиції роботи, я познайомилася з чоловіком – життя стало налагоджуватися.

Потім на початку зими 2010 року я намацала невеликий вузлик у грудях, а ближче до Нового року мені почало щось заважати під пахвою, причому перед овуляцією цей стан загострювався, а після місячних заспокоювався. У той період я вже перестала годувати дитину, тому пояснила собі все це гормональними змінами. Але коли зрештою навесні звернулася до лікаря, мені сказали, що це кіста.

Тоді я була у стосунках із чоловіком, який жив у Канаді, він запропонував мені зробити операцію там. Мені видалили кісту, операція пройшла успішно, здавалося, що все добре. Мене виписали з лікарні й ми ходили на Гран-прі Формули-1 в Монреалі та класно проводили час.

Важливо додати, що в Канаді будь-який матеріал, що видаляється з тіла, відправляється на імуногістохімію. Через два тижні після операції, коли я про неї вже забула, приходить мій Жан-Клод страшенно засмучений, сідає й починає плакати. Виявилося, що в мене рак, 2 стадія з ураженням лімфовузлів. Потрібно робити повторну операцію, видаляти лімфовузли та робити хімієтерапію.

Про перше лікування та переживання горя

Тоді я ще не розуміла, що відбувається. Він розповідав мені про мою хворобу та плакав, а я намагалася його заспокоїти, казала: «Чому ти плачеш? У кого тут рак?». Тобто, замість того, щоб розхвилюватися чи засмутитися, я заспокоювала його.

Я не усвідомлювала, що на мене чекає, не знала, що таке хімієтерапія. Вважаю, що людині, яка пройшла хоча б один курс, уже можна ставити пам’ятник за життя. Повторна операція мала відбутися за 2 тижні. Очікуючи операцію, я почала знову пити й курити, як у студентські роки, хоча цього вже давно не було в моєму житті. Я пустилася берега – думала: «А раптом не переживу операцію?». А ще було незрозуміло, заради чого я вела здоровий спосіб життя, останні 6 років була вегетаріанкою, не пила, не палила, займалася йогою, верховою їздою, медитувала. Заради чого все це, якщо тепер у мене 2 стадія раку.

Мені зробили операцію, через деякий час до мене почало доходити, що зі мною відбувається. Хвороба змусила сильно переглянула своє життя. Поки ти здоровий і в тебе все добре, особливо не звертаєш уваги на те, що ти в стосунках не з тією людиною або взагалі займаєшся не тим у житті. А хвороба змушує почати копати глибше й замислитися: можливо, ти живеш узагалі не так, як хочеш. Я зрозуміла, що не люблю чоловіка, з яким у стосунках, хочу повернутися до своїх рідних. У Канаді в мене була робота, яка мені подобалася, я допомагала українській діаспорі як юристка та займалася спеціалізованими перекладами юридичних текстів англійською та французькою мовами.. Але незважаючи на це, і на те, що медицина там на значно кращому рівні, я приїхала в Україну, бо мені хотілося бути поруч із людьми, яких люблю – із сином, з батьками, з подругами. У той момент мені було неважливо, де та як, було важливо, з ким.



У той момент мені було неважливо, де та як, було важливо, з ким



Коли я повернулася в Україну, дуже довго обирала клініку, стикнулася з усіма жахами онкоцентру на Верховинній, інституту раку, зі споживацьким підходом деяких приватних клінік, які тільки викачували гроші. Зрештою знайшла одну хорошу приватну клініку, пройшла там хімієтерапію, ходила лиса якийсь час.

Одного разу стався дуже неприємний випадок: я пішла на Новорічну вечірку, мене нахилили під час танцю, і з мене спала перука. Це було жахливо: увесь заклад із цього сміявся, а хтось навіть сфотографував. Мене це дуже сильно зачепило. Я психанула й невдовзі поїхала в Індію на 3 місяці, залишивши сина на батьків і няню. Там я багато займалася йогою, медитувала, читала мантри, робила масажі та відновлювалася.

Я пережила всі 5 стадій горя хворого, який помирає: неприйняття, злість, торги, депресію – і тільки після цього прийняття. Коли нарешті прийшла до останньої стадії, тільки тоді стало можливим зцілення – не фізичне, а моральне. Мені здається, що все найголовніше завжди починається всередині. Не раз переконувалася, що коли налаштовувала себе на негатив, це призводило тільки до поганого. Але коли я змінювала фокус і налаштовувала себе на хороше, починалися зміни на краще.

Після 3 місяців в Індії я повернулася в Україну й вирішила: «Хвороба хворобою, а жити далі треба». Знайшла роботу, закохалася – хоча після зради колишнього чоловіка думала, що більше не зможу когось полюбити – і все стало потроху налагоджуватися. З часом я перестала вживати ліки й була в ремісії.



Я пережила всі 5 стадій горя хворого, який помирає: неприйняття, злість, торги, депресію – і тільки після цього прийняття



«Хвороба знову мене нагнала»

Я повернулася на роботу на державну службу. В Україні я завжди працювала на держслужбі: у Міністерстві юстиції, у Верховній раді, згодом у Міністерстві соціальної політики. Потім мені запропонували посаду в Службі безпеки України, де я займалася питаннями Євроатлантичної інтеграції, співпрацею з НАТО та ЄС. Мене часто запрошували перекладати офіційні переговори. Це було дуже цікаво, мені сильно подобалася ця робота, там я познайомилася з багатьма цікавими людьми.

Через деякий час я знову вийшла заміж, цього разу за свого однокласника. Він був пілотом, працював у МАУ. Ми давно знали одне одного, тому, з одного боку, наші стосунки були дуже давніми, з іншого – свіжими. Але так сталося, що не побудувавши хороший фундамент у стосунках, я занурилася з головою в роботу. Коли він починав висловлювати невдоволення чимось, я не звертала на це увагу, а просто багато працювала, як завжди. Почалися непорозуміння та конфлікти. Ми сварилися – він ішов, потім повертався. Через 2 роки наших стосунків ми сильно посварилися й він знову пішов. Це був новорічний період, святкували ми окремо, він мене навіть не привітав. І я знову наступила на ті самі граблі – почала страждати за чоловіком. Зрозуміла, що страшенно його люблю, не можу без нього жити й не хочу, а він просто пішов. Я плакала, страждала, знову почала пити. У той період мені знову не хотілося жити.

Тоді я була в повній ремісії, від мого лікування минуло вже 5 років, я думала, що повністю поборола рак. Лікарі казали мені, що якщо коли-небудь я й захворію на рак, це буде вже точно не той самий рак. Я більше не вживала препарати й повністю відновилася. Дивлячись на мене, жодна людина не сказала б, що 5 років тому в мене була 2 стадія раку, що я пройшла хімію та операцію. Але через деякий час хвороба знову мене нагнала.

Напередодні Дня святого Валентина я вирішила, що не хочу сидіти й жувати соплі, як у Новорічну ніч, тому взяла сина й свого тата й ми поїхали у Словаччину кататися на лижах. Там я впала й вивихнула коліно, але відчувала, що щось не так: пошкодила коліно, але болить чомусь ще й спина. Ми прилетіли в Київ, відразу з аеропорту мене повезли в лікарню, зробили КТ коліна, яке показало, що меніск і зв’язки порвані. Оскільки в мене сильно боліла спина, вирішили ще зробити КТ хребта – виявилося, що в мене перелом у грудному відділі. Це чудо взагалі, що я могла сама ходити (у мене на нозі був фіксатор, пересувалася на милицях). На наступний день мене прооперувати.



Дивлячись на мене, жодна людина не сказала б, що 5 років тому в мене була 2 стадія раку, що я пройшла хімію та операцію



Через місяць, у березні, коли мені робили контрольну КТ, виявилося, що в мене був не тільки перелом хребта, а ще і якісь новоутворення в легенях. Якщо спочатку їх було всього декілька, то у квітні – уже десятки. Лікарі сказали, що це метастази.

Ще через місяць почала дуже сильно боліти спина – виявилося, що в мене стався ще один перелом хребта в грудному відділі. Річ у тім, що коли в кістці є метастази, вона стає пористою, неначе губка. В якийсь момент навіть від невеликого навантаження оболонка може не витримати й тріскається, як яєчна шкарлупа. Якщо першого разу я впала на лижах і стався перелом, то цього разу я навіть не знала, коли зламала хребет.

Перед другою операцією на хребті мені робили пункційну біопсію легень. Це найстрашніша й найбільш болюча процедура, яку мені доводилося пережити. Між ребрами в легені мені засунули біопсійну голку, через яку можна взяти матеріал на аналіз. Анестезії взагалі не було. Я лежала в апараті КТ, бо лікарю треба було бачити, куди йде голка, щоб потрапити в метастаз розміром із горошину. З голкою в легенях я пролежала десь пів години: відчуття, ніби голова, очі, ніс – усе наливається кров’ю, я буквально відчувала її смак. Дихати було дуже складно, здавалося, що я задихаюся. При цьому потрібно було намагатися не дихати, тому що найменший вдих і видих – це рух легень, що заважає потрапити в метастаз. Зрештою біопсія так і не дала результату, але коли мені робили операцію після другого перелому хребта, узяли матеріал із кістки та здали його в лабораторію. Аналіз і встановив мій діагноз – метастаз солідної карциноми в кістці. Це такий самий діагноз, який був у мене раніше, знову з гормональних причин.

Треба додати, що ми з чоловіком намагалися завести дитину, але в мене стався зрив, після чого ми посварилися, і він пішов. До цього додався сильний стрес і мої страждання. Схоже, саме це й стало причиною гормонального збою, що призвів до рецидиву.

Я розповіла чоловіку про свою хворобу й після цього він повернувся, допомагав мені, підтримував. Ще роки півтора в нас було все добре. Мене знову витягнули – зробили операцію, я пройшла опромінення. У певний період в мене відмовляли наднирники, з’явився синдром Кушинга – моє обличчя було схоже на налитий помідор. Було дуже складно, але цей період я пройшла. Чоловік був зі мною в цей час, підтримував мене. Згодом усе більш-менш налагодилося. Єдина проблема полягала в тому, що я не змогла вийти на роботу – після двох переломів хребта й операцій мені поставили першу групу інвалідності. Я вийшла на пенсію за інвалідністю, коли мені було 36 років, тобто 2 роки тому. Лікарі взагалі казали, що я ходити не буду, але сталося інакше й зараз я можу ходити навіть на підборах.

«Я знайшла силу та опору в собі»

Одна справа, коли в тебе рак, ти проходиш через сім кіл пекла, але виліковуєшся, а інша – коли в тебе метастази в легенях і кістках, поламаний хребет, а онкологи розводять руками. Я розуміла, що вже не буду такою, як раніше: можливо, більше ніколи не зможу стати на лижі чи сісти в сідло та стрибати через бар’єри, бо мені не можна падати. Я розуміла, що стала людиною з обмеженими фізичними можливостями.

Оскільки я більше не могла працювати, почала займатися сім’єю, стала більше проявлятися в ролі мами та дружини, намагалася підтримувати чоловіка в його починаннях. Він дуже хотів влаштуватися працювати в авіакомпанію Emirates, щоб отримувати кращу зарплату та поїхати з України. Коли він отримав роботу та поїхав у Дубай, через деякий час кинув мене без пояснень і попереджень, між нами тоді навіть сварки не було. Схоже, в нього були до мене претензії через те, що я сиділа вдома та не заробляла. Можливо, йому стало мене багато, не знаю. Я не розуміла, що роблю не так у стосунках, і через це страждала.

Але найгірше те, що в той період припинили діяти ліки та знову почали рости метастази. Знову потрібно було опромінювати хребет і в мене просто опустилися руки. Я думала: «Ну чому в мене не може бути просто все добре?». Довелося переходити на інші препарати. Кожен раз, коли чоловік ішов від мене, мені ставало ще гірше. Він зникав, не пояснюючи причин, а повертаючись казав: «Ти ж розумна дівчинка, сама все мала зрозуміти» або «Ти хіба сама не бачила, що мені з тобою було погано?». Причину повернення називав завжди одну: «Я все одно люблю тебе». Через усе це я починала звинувачувати себе, це тільки погіршувало мою ситуацію зі станом здоров’я.



Я зрозуміла, що головною моєю помилкою було те, що я постійно шукала опору в комусь



Зараз я розумію, що була в позиції жертви, відчувала несправедливість і нездатність щось змінити й через це мала сильний душевний біль і муки. Я вважаю, що не можна дозволяти робити тебе винною у всьому й так сильно страждати, тому що все це веде тільки до загострення хвороби – я пережила це на власному досвіді. Зараз я тут лише тому, що змогла витягти себе з цього стану й обрала радіти, замість того, щоб продовжувати страждати та жаліти себе.

Після чергового разу, коли він пішов, я вирішила, що з мене досить: прийшов час почати жити й отримувати задоволення від життя, бо воно таке коротке. Чоловік на той час уже отримав роботу в Дубаї й переїхав туди, а я лишилася тут із сином. Я переконалася у правильності цього рішення, бо як тільки він влаштував своє життя там і пройшов переатестацію на роботі, відразу ж позбувся мене: як завжди не відповідав на дзвінки та повідомлення, навіть заблокував банківські картки, хоча знав, що стан мого здоров’я поганий і потрібне лікування.

У той період я зрозуміла, що в мене взагалі немає опори, окрім мене самої. Це був переломний момент у житті, коли я знайшла силу та опору в собі. Пташка, що сидить на гілці, покладається не на гілку, а на свої крила: навіть якщо гілка зламається, вона спокійно перелетить на іншу. Я зрозуміла, що головною моєю помилкою було те, що я постійно шукала опору в комусь. Підтримку, спокій і мир, які потрібні були мені, щоб пройти хворобу, я чомусь намагалася знайти в інших людях і звинувачувала їх, коли вони цього не давали мені. Не знаю, як так сталося, але в один момент я зрозуміла, що можу покладатися тільки на себе.



Зараз я розумію, що була в позиції жертви, відчувала несправедливість і нездатність щось змінити й через це мала сильний душевний біль і муки



Про стосунки із сином

Прийшло усвідомлення, що в мене є син, який росте та практично мене не бачить, тому що мама або будує кар’єру, або влаштовує особисте життя, або хворіє – усе. Це сталося на його 10-й день народження. Я влаштувала для нього велике свято, ми запросили всіх його однокласників, прийшли деякі батьки та вчителі. Я поспілкувалася з людьми, подивилася збоку на інші сім’ї, побачила, як мами спілкуються з дітьми, і мені стало соромно, що я пропускаю дитинство єдиного сина. Мені стало за нього прикро: батька в нього немає, а я не приділяю йому достатньо уваги та часу. А це ж найцінніше, що ми можемо дати дітям. Тоді я вирішила змінити пріоритети, виключити чоловіка, який точно не заслуговував моєї уваги, і почати віддавати себе дитині. Вважаю, це був найбільш правильний вчинок у моєму житті.

Мій син Ігор – чудова дитина, дуже сильно підтримує мене. За останні пів року я зрозуміла, наскільки сильно мене йому не вистачало. Минулого року він закінчив 4 клас, їм у школі робили випускні альбоми. Коли я відкрила його, просто розплакалася. Дітям ставили різні запитання, і одне з них було «Якби в тебе була чарівна паличка й ти міг би здійснити лише одне бажання, чого б ти хотів?». Хтось відповідав, що хоче стати мультимільйонером, хтось писав, що хоче, аби у світі не було війни, а мій син сказав: «Хочу, щоб мама видужала, і більше ніколи не хворіла».



Прийшло усвідомлення, що в мене є син, який росте та практично мене не бачить, тому що мама або будує кар’єру, або влаштовує особисте життя, або хворіє



Раніше він ніколи відкрито не говорив про свої переживання щодо мене. В якийсь момент мені навіть стало неприємно, що він нібито й розуміє, що зі мною, але при цьому ніколи не говорить про це та не проявляє співчуття. Одного разу, невдовзі після операції він мене щось просив, а не витримала й сказала: «Ти ж знаєш, що мене прооперували». І тоді він розповів, що насправді все розуміє, він плакав і казав, що більше не хоче про це говорити, тому що він чоловік і не має плакати й бути слабким. Слабка мама, а він має бути сильним. Я не знаю, хто його в цьому переконав. Можливо, так сказав колись хтось із моїх батьків або педагогів, які з ним займаються.

Я думала, що причина його спокійної реакції на мою хворобу в тому, що він із цим виріс, адже скільки він себе пам’ятає, я завжди була хвора. Мене вперше прооперували, коли йому був 1 рік і 3 місяці, потім я проходила хімієтерапію. Звісно, цього він не пам’ятає, бо до того часу, як йому виповнилося 3 роки, лікування вже закінчилося, але все своє свідоме життя він знав, що мама хвора на рак. Особливо все загострилося в останні 3 роки, коли в мене з’явилися метастази. І ми були разом, коли я впала на лижах. Звісно, це не могло на нього не вплинути. 

Про допомогу іншим як сенс життя

Коли ситуація з моїм здоров’ям стала дуже поганою, ліки не діяли й дехто мене вже хоронив, я вирішила, що буду наповнювати своє життя радістю й сенсами та займатимуся чимось корисним. Я повернулася до юридичної практики, стала допомагати людям із різними запитами, офіційними зверненнями, судовими позовами. А ще почала надавати підтримку іншим онкопацієнткам. Зараз левова частка всього, що я роблю – це допомога жінкам, які переживають рак. У нас є група у Facebook громадської організації Афіна. Жінки проти раку, де жінки, в яких діагностували рак, можуть підтримувати одна одну. Також мої лікарі можуть давати своїм пацієнткам мої контакти, а ще працює сарафанне радіо. Щодня я отримую нові запити на переписку. Запитують різне: від того, який колаген краще пити, якщо почало сильно випадати волосся – до того, як я особисто переживала ту чи іншу операцію. Іноді просять порадити лікаря, розповісти про препарат, звертаються за юридичною консультацією чи просто за порадою. А буває пишуть: «Дивлюся на вас і дивуюся – ви стільки всього пережили, а залишаєтеся такою красивою, позитивною та ще й активно допомагаєте іншим».

Для мене допомагати іншим – це свідомий вибір. Я не відразу почала це робити, тому що для того, аби щось віддавати, спочатку треба мати щось усередині. Це як з акумулятором: коли він розряджений, гаджетом не можна користуватися. Тому спочатку мені треба було закумулювати енергію в собі, щоб потім нею ділитися. Для цього я знову почала багато займатися йогою та медитацією й багато часу проводити з дитиною. І коли я почала наповнюватися та з мого життя зник чоловік, який постійно висмоктував енергію, я відчула, що готова віддавати її іншим.

Зараз мені є заради кого жити, і жити щасливо. Я прибрала все, що змушує мене страждати, і максимально додала того, що приносить радість. Якщо стосунки з людиною приносять більше болю та розчарувань, ніж радості, значить, мені такі стосунки не потрібні. Нехай краще це місце буде вільним для себе.



Зараз мені є заради кого жити, і жити щасливо



«Я можу рухати руками й ногами, взути підбори – і цього достатньо, щоб радіти життю»

Цього літа я наважилася на операцію, яку європейські лікарі радили зробити ще 3 роки тому. Потрібно було прибрати уражену частину хребта й поставити замість неї титанову конструкцію. Але проблема в тому, що це зона спинного мозку, грудний відділ хребта, а тому ризик дуже великий: якби щось пішло не так, мене могло б паралізувати нижче голови.

Коли наприкінці весни я впоралася з усіма своїми емоційними проблемами та почала допомагати іншим, я зрозуміла, що все-таки ще комусь потрібна. Не тільки своїм стареньким батькам і дитині, а ще й іншим людям – я можу приносити користь. Наважилася на операцію тому, що зрозуміла – мені дуже подобається моє життя.

Ще однією причиною погодитися на ризик було те, що навесні цього року в мене почали відніматися ноги, оскільки цемент, який стояв у мене в хребті після переломів, почав тиснути на спинномозковий канал. Через це також були страшенні болі. Бувало таке, що я прокидалася вранці, дуже сильно хотіла в туалет, але ще годинами лежала в ліжку й терпіла, тому що не могла навіть встати через сильний біль. Звичайні знеболювальні мене вже не брали, доводилося пити наркотичні препарати. І тоді я подумала, що однаково можу померти, тому краще зробити операцію, аби мати шанс на нормальне життя. Лікарі давали 70% успіху за цієї операції, а це вже величезний шанс.

Вартість операції разом із титановими імплантатами була просто захмарною, тому гроші на неї мені допомагав збирати мало не весь Київ. Мій хороший друг зі школи зробив пост у Facebook: так різні люди, знайомі та незнайомі, зібрали для мене 130 тисяч гривень буквально за 5 днів – саме цих коштів мені не вистачало для того, щоб зробити операцію. Я відчувала, що після цього вона просто не могла пройти неуспішно.



Коли наприкінці весни я впоралася з усіма своїми емоційними проблемами та почала допомагати іншим, я зрозуміла, що все-таки ще комусь потрібна



Було неймовірно складно. Пам’ятаю, як прийшла до тями в реанімації з жахливим болем, хоча я ще не відійшла він анестезії. Річ у тім, що коли мені робили операцію, мої м’язи на лопатках відрізали, щоб прибрати частину хребта та встановити замість неї титанову конструкцію. Тому після операції я не могла поворухнутися, ні підняти руку, ні повернути голову – нічого не рухалося. Але перша думка була: «Бля, ти жива!».

Два тижні я провела в лікарні, поки не почала сама вставати з ліжка, ще місяць вживала дуже сильні наркотичні знеболювальні. З часом розходилася, займалася гімнастикою. А коли через 3 місяці прийшла до свого нейрохірурга й він подивився на мене, він сказав: «Ангеліна, а ти правду казала, що на тобі, як на собаці заживає».

Мене попереджали, що період відновлення після цієї операції до 6 місяців. 30% пацієнтів узагалі ніколи не відновлюються повністю, а 10% відчувають себе навіть гірше через відчуття чужорідного тіла, яке заважає. Але минуло 3 місяці, я перестала відчувати, що всередині мене якась конструкція. Так, біль є, я досі вживаю знеболювальні. Але я можу рухати руками, ногами, взути підбори – і цього достатньо для того, щоб радіти життю та бути корисною іншим людям.

Так, я не можу більше кататися з дитиною на лижах, але нічого, я вже поставила його на лижі. Так, я не можу сісти на коня та поїхати із сином гуляти верхи, але я навчила його це робити. Так, я не можу грати з ним у теніс на корті, але нічого, він чудово грає сам. Головне – що я тут, я жива, у нього є мама, до якої він завжди може підійти й сказати: «Мамо, поясни мені англійську, я не розумію». І дуже важливо те, що я можу допомагати іншим, для цього мені достатньо просто бути живою й мати світлу голову.

Про спосіб життя після операції

В основному зараз я працюю з ліжка або з крісла, продовжую займатися спеціалізованими перекладами юридичних і медичних текстів, також перекладаю усно. Іноді можу сидіти за столом, але мені потрібно обов’язково кудись покласти лікті й мати опору. Нещодавно мене запросили попрацювати перекладачем на події, платили дуже добре, тому я не змогла відмовитися. Я три дні просиділа за столом, що був такого самого розміру, як ноутбук, за яким я працювала, а в стільця не було підлокітників. Перший день мені було складно, на другий гірше, а коли я прийшла після зміни на третій день, біль був настільки сильний, що я не могла заснути й жодні знеболювальні вже не допомагали. Розумію, що в чомусь мої фізичні можливості обмежені, але я можу робити ще стільки всього корисного. Так і роблю – за максимумом усе, що можу.

У мене є правило – я ніколи не беру гроші за допомогу людям. Перед операцією дала собі слово, що якщо я виживу та зможу ходити, то більше ніколи в житті не буду брати гроші за таку «роботу», навіть якщо до мене звертаються за допомогою з правових питань. Гроші беру лише тоді, коли мені пропонують саме роботу, а не просять допомогти.

Чому я так роблю? Бо в тому, щоб допомагати людям, я бачу сенс свого існування. Що більше я роблю для інших, то більше хороших людей опиняється поруч зі мною. Іноді Всесвіт може випробовувати на стійкість: ти не завжди отримуєш миттєву віддачу, а просто знову й знову віддаєш, не отримуючи нічого на заміну. Але рано чи пізно все це повернеться. Роби, що треба, і хай буде, що буде – мама з дитинства навчила мене цього. Я бачу: що більше я роблю для інших, що щиріше я це роблю, то більша віддача.

Хвороба навчила дозволяти собі більше та наповнювати життя задоволеннями

Мої історії з хворобами навчили, що треба дозволяти собі більше й наповнювати життя задоволеннями. 10 років я хотіла зробити тату, але ніяк не наважувалася, тому що спочатку мама була пройти й казала: «Це на все життя, зіпсуєш собі шкіру», потім чоловік був проти. Нарешті я вирішила, що досить зважати на думку інших, треба жити так, як я хочу. Хочу тату – значить, треба набити.

Вирішила зробити татуювання на груді, на якій після операції залишилися шрами. Поїхала до майстра, щоб разом намалювати ескіз, і тоді прийшла ще одна ідея – набити фразу «carpe diem» («лови момент»). Це сталося в той день, коли я остаточно вирішила порвати з чоловіком і погодитися на складну операцію на хребті. А моє татуювання на грудях – це циферблат із механізмом, що показує час, який став символічним для мене. Це тату означає для мене те, що всередині кожного з нас є механізм, коли він ламається, ми перестаємо працювати. Тому завжди потрібно дивитися всередину себе та оберігати свій механізм. Унизу написано «be present». Це нагадування про те, що завжди треба бути тут і зараз, що б із тобою не відбувалося.

Я це практикую в щоденному житті: коли спілкуюся з людьми, коли їм, коли працюю, я повністю сфокусована на цьому й не відволікаюся ні на що інше. Намагаюся відчути кожну дію, кожен момент на ту максимальну кількість відсотків, наскільки це в мене виходить. Дуже важливо не розпилятися й робити щось одне в один момент часу. І це особливо важливо, якщо ти хочеш чогось у житті досягти – мати одне бажання за раз та одну ціль і не розпилятися на дрібниці.



Життя занадто коротке, щоб відмовляти собі в тому, що хочеш



Ще одна давня мрія, яку я здійснила перед операцією – навчилася кататися на сноуборді. Усе життя катаюся на лижах, а останні років 10 дуже хотіла стати на борд. Але і син, і батьки, і чоловіки – усі каталися на лижах. Мама: «Борд небезпечний!», тато: «Ми всі на лижах, а ти будеш одна на борді?», я: «Ну, добре, лижі так лижі». А цього року перед операцією я вирішила: хай усі катаються на лижах, а я стану на борд, бо мрію про це. Можливо, це взагалі останній раз, коли я на чомусь катаюся.

Уся ця історія з раком навчила мене жити за двома принципами:

  1. Я дозволяю собі все, що не шкодить іншим.
  2. Я роблю тільки те, що хочу, і не роблю того, чого не хочу.

Я не спілкуюся з людьми, які мені не подобаються. Наприклад, якщо чоловік запрошує мене на побачення, я приходжу й розумію, що мені не хочеться спілкуватися з ним, можу спокійно сказати: «Вибач, але я не хочу витрачати свій і твій час. Нічого не вийде». Раніше я не дозволяла собі цього. Нещодавно була ситуація, коли я потрапила до нової майстрині педикюру, яка декілька разів неприємно викрутила мені пальці. Відчула, що в мене такий стан, що я готова мало не вдарити її. Я покликала адміністратора та попросила скасувати процедуру, бо не хотіла терпіти це, але й не бажала образити людину. Раніше я б терпіла до останнього або сказала б їй щось неприємне. Якщо я хочу випити сьогодні з подругою пляшку шампанського, я зроблю це, але якщо не хочу випити навіть келих, то не буду робити цього з кимось просто за компанію чи з ввічливості.

Життя занадто коротке, щоб відмовляти собі в тому, що хочеш. І тим паче закоротке для того, щоб витрачати його на те, що викликає негативні емоції.


Текст: Юлія Беба

Редактор: Марк Лівін

Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

Фото: Леда Крюкова

Верстка: Анна Шакун