Євдокія Василівна прожила сильне життя. Відчула на собі наслідки голодомору, дитиною пройшла крізь війну й період відбудови, одружилася з чоловіком, якого покохала, народила двох дітей. Стала ветеринаром, тоді лікаркою-технологом, яку досі любить увесь Гадяцький район. Змінила з десяток місць проживання, переїжджаючи за чоловіком, який став прокурором. Пережила втрату двомісячної доньки, батьків, рідних братів, а тоді й чоловіка. І здається, жодного дня не сиділа без роботи, убачаючи в цьому власну силу. Хоча в останні кілька років із цим стало важко через стан здоров’я.

У 2016, через 8 років після смерті чоловіка, вона з Гадяча переїхала до молодшого сина Ігоря й невістки Людмили у Київ. Наразі живе у колишній кімнаті онучок Дар’ї й Оксани, які часто навідують її. «Думаєте, мені не хочеться зараз щось робити у домі, поки вони на роботі? Та хочеться! Я би прибрала, наготувала. Але не можу, бачите? Руки навіть до голови не підіймаються». Натомість у Євдокії Василівни з’явився час, щоби знову і знову пригадувати й переживати власне життя. Спогади приходять до неї постійно, життя повертається у зворотному порядку. «Усе бачу, від самого початку. Часом чую голос мами у голові, яка дає віник і просить підмести дім». Розповідаючи про своє життя, Євдокія Василівна майже весь час усміхається, а два її золоті зуби виблискують на сонці. Це історія про довге життя, яке, за бажання, можна прожити разом із героїнею.

Текст: Марк Лівін

Фото: Саша Самусевич

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Найважливіші роки історії:

1929 – народилася в селі Райківщина, що на Київщині.

1934 – почала працювати у колгоспі, допомагаючи матері полоти бур’яни.

1937–1941 і 1943–1945 – навчання у школі у два етапи.

1946–1949 – навчання у Мироцькому ветеринарному технікумі.

1949 – перше направлення на роботу ветеринарною працівницею у колгоспі.

1951 – весна – познайомилася з майбутнім чоловіком; осінь – вийшла заміж.

1952 – народження першого сина Юрія.

1956 – отримала посаду лаборанта у ветеринарній станції.

1962 – народження й смерть доньки Люди.

1963 – переїзд у Гадяч з Лохвиці й народження другого сина Ігоря.

1963 – почала працювати у новій лабораторії в Гадячі.

1982 – стала лікарем-технологом.

1993 – вийшла на пенсію, але однаково продовжила працювати в лабораторії.

2008 – втратила чоловіка.

2016 – переїхала з Гадяча в Київ до молодшого сина Ігоря й невістки Людмили

«Ідіть додому, уроків не буде»

Я народилася у голодні роки. Продуктів не вистачало, майже весь час хотілося їсти. Людей змушували йти в колгоспи. Моїй мамі сказали: якщо вона не підпише документ, що добровільно йде працювати в колгосп, то її закриють, і хай я помираю з голоду. Таке от життя було страшне. Це ж якраз період голодомору, ми дітьми тоді ще не розуміли всього жаху. Уже згодом стало зрозуміло, що це Сталін влаштував, щоб знищити українців, заселивши територію руськими. Люди помирали, як мухи восени. Зараз цей жах має й назву, і масштаб, а тоді це була частина нашого голодного життя. Їли те, що виростало на городах і в колгоспі: картопля, цибуля, морква. Хліб був рідкістю. Нічого з їжі не можна було брати без дозволу. Хочеш їсти – питай спочатку батька чи маму. Ця дисципліна досі мені ввижається.

 Ми росли дуже дружно, ніколи не сварилися, любили одне одного

У мене два брати було і сестра. Я друга за віком. Батько вирощував коней у колгоспі, а мама працювала у полі. Як тільки я трохи підросла, почала допомагати мамі, мені було шкода, що вона встає спозарання. Тільки лягала, а вже треба було вставати. Бувало, ми прокидалися вдосвіта від запаху смажених гречаних млинців з салом і бачили, що сніданок уже чекає на нас. Усе це я переживаю, як тепер, бачу від самого початку. Часом навіть чую у голові голос мами, яка дає мені віник і просить підмести підлогу. Батьки весь час були у полі, мали годувати армію, владу. Уся робота коло хати була на нас. Ми росли дуже дружно, ніколи не сварилися, любили одне одного. Мама й тато жаліли нас, піклувалися та дуже любили. Як виросли, це відчуття допомагало. Такі ми дружні були, одне за одного горою.

Дітьми ми зналися на іграх. У нас у селі була річка, що переходила у ставок з очеретами й осокою. Улітку ми там плавали й стрибали, а взимку каталися на санках і ногах. Хоча у нас удома не було санок, ми робили такий саморобний апарат і ганяли на ньому. З гори розженешся, летиш донизу, а там вже інший колгосп, і треба знову тягти те одоробло вгору. Бувало, катаємося весь день, голодні, ввечері приходимо змерзі додому й отримуємо прочухана від батьків. А тоді швидко роздягаємося й ліземо на теплу піч. Оце була радість.

Малою я пасла корови, не лише наші, але й сусідські, щоб заробити грошей. Мама клала їх у носову хустину та ховала до скрині. Пасла, незважаючи на дощ чи негоду. Пригадую: прижену всіх у село, роздам сусідам, а тоді махом у мокрому одязі мчу до клубу. Там музика, танці. І я серед гурту витанцьовую. Як тепер це все бачу. Дуже любила польку, гопак, фокстрот, у мене гарно це все виходило. Дівчата були готові замість мене вдома помити підлогу чи щось зробити, лиш би я навчила їх вправно танцювати. Звідкіля я то вміла? Не знаю. А звідкіля люди вміють співати?

 Я прийшла в школу, а вчителька каже: «Йдіть додому, уроків не буде». Ми не розуміли, що це означає

У той період усі навколо у говорили українською. Російську вчили у школі, було кілька уроків: література й письмо. Решта предметів велися українською. Спочатку я хотіла бути вчителькою, але після війни вирішила стати лікаркою. Так склалося, що як тільки хтось із дітвори собі поранить коліно чи щось таке, відразу йде до мене, щоб я лікувала. Я до того тяглася. Закінчила лише 5 класів, як почалася війна. Пригадую: я прийшла в школу, а вчителька каже: «Йдіть додому, уроків не буде». Ми не розуміли, що це означає. Я побігла лугом додому й дорогою радісно кричала: «Почалася війна». Думала, побачу солдат, техніку. Звідки 12-річній дитині знати, що таке зло?

Війна була різною. Десь не такою страшною, а десь страшнішою, ніж показують. Коли німці прийшли в село, багато місцевих чоловіків пішло в ліси поруч і стали партизанами. Німці боялися влаштовувати сильний розгул, щоб їм не мстили і не вбивали їх. Наші місцеві були страшнішими за німців. Видавали один одного, грабували, знущалися над своїми сім’ями, сподіваючись, що це потоне серед чужої жорстокості. У селі лише один випадок був трагічний, коли німці застрелили хлопця, йому років 13 було. Він украв уздечку й збрую. Німці цього не терпіли. Знайшли хлопця, запитали, чи крав? Той зізнався. І от.

Під час війни і батьки, і ми так само працювали, як і при радянській владі. Сіяли зерно, пахали, людям за це платили. Мізер, але платили. Сіяли коноплі, вирощували їх, вимочували, а тоді взимку жінки з них пряли. Я теж почала вивчати верстат і робити полотно, сама собі зробила сорочку, бо ж купувати не було за що. Німців вигнали з села, здається, у 1943-ому. Пам’ятаю: я чистила на городі кукурудзу, коли нам про це сповістили. Почувши, радісно закричала, що завтра піду до школи. У цій сорочці я потім ще ходила на навчання.

 Звідки 12-річній дитині знати, що таке зло?

 Звісно, я спочатку хотіла бути лікарем, але не змогла, бо зовсім не мала грошей на навчання

Вивчитися своєю головою

У 1946-ому я вступила у ветеринарний технікум. Союз же був аграрним. Після війни без ветеринарії сільське господарство не могло існувати. Я вирішила вступати у Києві, об’їздила всі технікуми, але ніде не могла вступити. Гуртожитки не давали, питали, чи можу заплатити за кімнату, за харчування. Звідкіля в мене могли бути гроші?

Звісно, я спочатку хотіла бути лікарем, але не змогла, бо зовсім не мала грошей на навчання. Приїхала засмучена додому і біля дому зустріла свого сусіда. Він питає, чи я кудись вступила. А я кажу, що ні, даремо їздила. «Я знаю, що вам робити, – каже сусід, – поступайте у Мироцький ветеринарний технікум, там потрібні спеціалісти». Я це передала своїм однокласникам, і половина з них зі мною разом поїхали складати іспити.

Найдужче боялися математики. Думали не здамо. Була у нас в класі дівчина, краще за всіх уміла задачі розв’язувати. Ми їй кажемо: «Давай ти напишеш і даси нам списати». Вона так і зробила. Наступного дня проходимо – у половини класу двійки, у мене зокрема. Списали, називається. Але вчитель був розумний, вирішив не валити нас, а змусив складати усно. Зі всього класу лише я і ще одна дівчина склали й пройшли далі.

Навчання мало тривати 4 роки, але термін скоротили, тому що всюди потрібні були спеціалісти. Я тоді поставила собі таке питання: «Чого я хочу?». Подумала й відповіла: «Вивчитися своєю головою, щоб не було потім соромно на роботі. Ніяких хлопців, ніяких гулянок. До всього маю дійти своєю головою». На канікулах завжди намагалася заробити собі грошей, щоб мати придане. Писала мамі, щоб запитала в бригадира про якусь роботу. Приїздила додому, брала коня, збрую й розвозила селом воду. Спочатку її треба було начерпати у ставку, завантажити, тоді коло кожної хати розвантажити. А що ж поробиш?

 Гаразд, навчання закінчується, можна трохи і погуляти

Останній період навчання у технікумі у мене був кавалер, звали Іван. Я йому подобалася, він мені теж. Тож я собі думала: «Гаразд, навчання закінчується, можна трохи і погуляти». Ми кілька разів погуляли, згодом нам видали дипломи і ми роз’їхалися, хто куди за призначеннями. Він пішов служити в один район Вінницької області, я проходити практику в інший.

Якийсь час ми листувалися. Я не планувала нічого, адже бувало, що з армії не поверталися. Наше спілкування обірвав один лист, який насправді призначався другові Івана, але його сплутали на пошті і відправили мені. У тому листі він хвалився перед своїм товаришем, що у нього ціла черга дівчат. Я розізлилася і написала у відповідь: «Не пиши мені більше ніколи». Він ще надсилав якісь листи, але я більше не відповідала.

Розпорядок дня

(1950–1980-і)

04:00 – 06:00

робота на городі

06:00 – 08:00

приготування їжі й піклування про сім’ю

08:30 – 17:30

робота в лабораторії

18:00 – 23:00

робота у домі, уроки, прання

23:30 – 00:00

відбій

Хоч би тиждень подружити

Зі своїм майбутнім чоловіком Миколою познайомилася, коли працювала в їхньому селі за збігом обставин. Я ж спочатку не хотіла заміж, особливо після історії з Іваном. Думала: треба купити собі гарний одяг, заробити грошей, зробити кар’єру. Одного дня моя сестра Люба, з якою ми тоді жили в одній хаті, прийшла додому і розповіла, що познайомилася з двома хлопцями. Вони розпитували, хто вона, де живе, з ким живе. Вона розповіла про мене, казала, що з «ветеринаршою» живу. Вони запитали, чи можна прийти до нас в гості? Люба дала їм нашу адресу. Я на неї розсердилася, бо наступного дня, коли вони мали прийти, вона їхала з села, і я була сама вдома. Думала: ляжу раніше спати, тож вони залишать мене в спокої.

Вони прийшли наступного дня. Сусідські діти бігали коридором. Я почула, як вони сказали: «А Люби вдома немає». Хлопці однаково постукали, я відчинила, як годиться. Першим зайшов Сашко, а за ним – Микола. Вони говорили російською, бо лише з армії повернулися. А я думала, що зроду такого гарного хлопця не бачила: «От би хоч з тиждень подружить». Чи могла я подумати, що сподобаюся йому? Боже збав. Я не думала, що такий чоловік може закохатися в мене.

Розмова у нас не в’язалася – і вони пішли собі. Два тижні нічого не було чути від Миколи. А тоді я поверталася додому і побачила, що мене хтось чекає біля паркану. То був він. Ми почали дружити. Уже потім Микола сказав, що не приходив два тижні, бо наводив справки, чи хтось у мене є. Урешті Люба вийшла заміж за Сашка, а я – за Миколу. На той момент я вже мала три тисячі своїх рублів відкладених – така я економна була. Усе, що планувала, ставалося. Чи то мені везло, чи то доля така.

 Чи могла я подумати, що сподобаюся йому? Боже збав

Однаково тебе люблю

Другий день Великодня, я була вагітна старшим сином Юрком. Пішла робити укол свиням, взяла з собою свого санітара; він молодий був, до 40. Він мав потримати порося: сама б не справилася. Це був обхід вулиці, урешті ми зайшли разом до маминої двоюрідної сестри колоти свиню. Вона почала відразу нас гостити: паски, м’ясо. Хіба відмовиш?

Як закінчили, я пішла своєю дорогою, а санітар – своєю. Біля дому зустрічаю сестру чоловіка, яка мене дуже любила. Вона каже, що зараз мені влетить від Миколи. Я думаю, за що? Заходжу, а він з порога питає: «Ти де була?» Я сідаю на табуретку, а він давай мене вичитувати. Виявляється, приревнував до санітара. А тоді підходить і як лясне по щоці. Ми до цього ніколи не сварилися. Мені не заболіло, я собі подумала: «Однаково тебе люблю». Але нерви, звісно, зіграли, думаю: якщо ти так, то я піду з хати, зніму рушники (молода сім’я після весілля вішала на стіні весільні рушники, тому що вони вважалися символом сімейного щастя – прим. ред.). А сестра чоловіка каже мені: «Хай він іде, а ти лишишся й будеш жити з нами». Я з цим переспала й о п’ятій ранку вже була на роботі. Ввечері повернулася додому, він мене обійняв, поцілував. Ми більше ніколи в житті не згадували про цю ситуацію. Згодом народився перший син Юра. Через якийсь час я подумала, як так дитина буде сама? Не буде брата чи сестри? Завагітніла вдруге.

 Хай він іде, а ти лишишся й будеш жити з нами

Народилася дівчинка Люда. Майже одразу потрапили з нею в лікарню: погано їй було. Я бачила, що лікарі не давали їй ніяких ліків, таблеток. лише якусь кислоту раз (на цьому моменті Євдокія Василівна починає плакати). Дитя пішло від мене на другому місяці життя, ніхто так і не зміг нам пояснити, що трапилося. Ми поховали її в Лохвиці. Я думала, що зійду з розуму. Треба було йти на роботу, а в мене сльози, ці всі думки. Я взяла себе в руки. Як пережила? Відволікалася, ходила в кіно, зустрічалася з друзями. Старалася не замикатися у собі. Люди й обставини допомогли це пройти. Але бачите, досі переживаю.

Микола вивчився спершу на слідчого в Ленінградській слідчій школі (1952–1954 рр.), а потім – на юриста у Харкові. Майже 10 років працював слідчим, а тоді його направили у Гадяч головним прокурором району. Це місто тоді ще таким поганим було. Там нам дали селянську хату. Ми перемазали її, зробили ремонт. Старший син Юра на той момент уже пішов у перший клас. Молодший син Ігор малим теж дуже хворів. Як тільки ми потрапили в Гадяцьку лікарню з ним, я сказала, щоб нас везли в Полтаву, бо діла не буде. Нас відразу перевели в інфекційне відділення, провели там три місяці. Передати не можу, як я тоді настраждалась. Але нікому не жалілася, усе носила в собі.

 Любила я роботу страшно, ні хвилини не сиділа без діла

Хоча здоров’я у нас з чоловіком було хоч відбавляй. Хоч вірте, хоч ні, але ми не знали, куди його дівати. Чоловік працював прокурором, робота страшна, то я вранці як вставала, старалася його не будити. Прокидаюся, іду до городу, де треба скопати, де прополоти чи підв’язати щось, а ще кури й господарство. Любила я роботу страшно, ні хвилини не сиділа без діла. У праці й життя минуло. Усе постійно йшло у кращу сторону. У нас були хороші родичі. Як тільки свято якесь, збиралися й співали. З піснею на душі легко.

Удома чоловік ласкаво називав мене «моя швидка допомога». Я вже казала, що в нього важка робота була. А він же ще й принциповий. Через усі ці стреси здоров’я трохи підкосилося, він пережив п’ять інфарктів. Досить часто лежав у лікарні. Пам’ятаю: йому раптово стало погано, але в лікарні він відмовився їхати, казав: «Та скільки ж можна вже їздити у ті лікарні». Ми домовилися, якщо наступного дня не стане краще, веземо його до лікарів. Він поснідав, ми поміряли йому тиск. Тоді він захотів прилягти подрімати. Я лягла на ліжко навпроти й теж трохи полежала. Встала і пішла до погреба, щоби взяти все на борщ. Вийшла, помила руки. Бачу: до нас іде дільничний лікар, я кажу: «Як добре, що прийшли. Я планувала завтра вас викликати». Слідом за нею старший син Юра. Ми пішли в хату. Я заходжу перша, дивлюся на ліжко, а Пахомович лежить готовий. Я перелякалася, усе тіло немов не моє стало. Що я відчувала. Удар, ніби по голові дали. Ми 57 років прожили разом.

 Удар, ніби по голові дали. Ми 57 років прожили разом

 Мені подобалося допомагати людям

Людина з великої літери

Я дуже свою роботу любила, і де б я не працювала, ця любов була на першому місці. Спершу направили працювати ветеринаршою в колгоспі на Вінниччині, потім батько знайшов мені роботу в Черняхівці, що біля рідної Райківщини, бо хотіла бути ближче до родини (там я познайомилася зі своїм чоловіком). Коли він повернувся з Ленінграду, мусила міняти роботи, переїжджаючи за ним в Чутове, Лохвицю та Гадяч, що на Полтавщині.

У лабораторії відпрацювала 44 роки – це моє найбільше досягнення. Працювала так, щоб нікого не питати, а щоб самій усе знати. Не я зверталася до лікарів, а вони до мене – я ще й їх учила. З радістю всім допомагала, нікому не відмовляла. Усіх попереучувала. Директор, коли їхав на курси, залишав мене замість себе. На нарадах мене називали «передовий робітник сільського господарства». Начальник Лохвицького ветеринарного відділу не хотів мене в Гадяч відпускати, і тільки мій чоловік зміг з ним домовитися.

На пенсію пішла у 65, але після того ще 10 років працювала у лабораторії, щоби більше грошей заробити, бо тоді ставки були маленькими. Усі мене знали, постійно до мене приходили. Я так багато вдячності від людей відчувала, хоча ж я не лікарка навіть, вищої освіти не отримала. Головний лікар жартував, що знає менше за мене. А мені подобалося допомагати людям. «Людина з великої літери!» Так називали мене колеги у Лохвиці.

 Працювала так, щоб нікого не питати, а щоб самій усе знати

Придане

Зараз я більше лежу, ніж ходжу. Змушую себе вставати й пересуватися. Стояти вже також нормально не можу. У мене хребет скований цими всіма мінералами. Що у мене тільки не болить. Роблю собі масажі. Зарядку трохи роблю, руки розправляю. Маю час, щоб подумати про все, що було. Найдужче згадую свого чоловіка. Про синочків думаю. Про дитя, яке втратила.

До останнього не хотіла переїздити до Ігоря. Важко бути тягарем для дітей. Але здоров’я від мене втікало. Почувалася гірше й гірше. Тепер я не можу миски донести. Думаєте: мені не хочеться щось робити у домі, поки вони на роботі? Та хочеться! Я би прибирала, готувала. Але не можу, бачите? Руки навіть до голови не підіймаються.

 Мені було добре, бо я сама собі робила добро

Я думаю, у мене було щасливе життя. Мене нічим ніколи ніхто не образив, я теж нікого не образила. Намагалася допомагати людям, з дитинства. До обіду мамі, після обіду бабусі. Вона мені завжди дякувала, сальце в кишеню засуне, яєчок. Мені було добре, бо я сама собі робила добро. Може, Бог мені так давав, не знаю. Ніколи не скаржилася. Батьки заклали добру долю, любили нас, і ми теж любили своїх дітей і рідних, не ображали їх. Ще з дитинства я нічого не боялася, ні за чим не жаліла, не заздрила. А якщо хтось потребував допомоги, завжди йшла назустріч.

Онучок моїх люблю дуже. Старшу Дашуньку, у неї хороший характер. Молодша Оксаночка трохи не така, але теж хороша дуже. Коли вони малими мали приїздити до мене в Гадяч, то я була на небесах від щастя. Як тільки подзвонить Ігор чи Люда і скажуть, що їдуть, то я бігом в магазин, щоб купити й приготувати їм чогось смачного.

 Я думаю, у мене було щасливе життя

Хочу, щоб у всіх здоров’я було багато, щоб добре ставилися до людей і отримували те ж у відповідь. Нещодавна Даша телефонувала, казала, що скучила дуже, що скоро приїде до мене з Німеччини. Мені це дуже приємно чути. Усі кажуть: Даша схожа на мене. Я, коли це чую, згадую, яка була колись. Від женихів хоч палкою відбивайся. Усі липнуть, а я їх відганяю, кажу: «Поки не вивчуся, поки не зароблю собі на придане, навіть не підходьте до мене».