Оксана Шаварська – редакторка та сценаристка на телебаченні з 12-річним стажем. Починала кар’єру як кастинг-менеджерка талант-шоу, одним із завдань, яке тоді виконувала, було проведення інтерв’ю з потенційними учасниками проекту. «У мене було 20 хвилин, щоб з ними поговорити. Я ставила прості психологічні питання, наприклад, чи є батьки, яке найбільше розчарування, чого боїтеся?». Ідеальний герой, за словами Оксани, – це коли є талант та історія, цим людям простіше співчувати та вболівати за них.

«Я пам’ятаю, як до нас прийшов чоловік, хворий на рак, який мав померти через чотири місяці. Він хотів, щоб його маленький син пишався ним. Я запитала: «Що ви відчули, коли дізналися, що залишилось жити чотири місяці?». Сорому чи ніяковання при цьому не відчувала: «У якийсь момент у мене зникла мораль, причому не тільки в реаліті, але і в житті».

Ми говоримо з Оксаною, як відбувається досвід професійної деформації на телебаченні, та дізнаємося, чому її життя – це суцільне реаліті-шоу.

Фото: Анна Бобирєва

  Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Людина в житті, редакторка на майданчику

Я закінчила Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка. В 19 мене покликали на канал СТБ. На той момент там відкрили перший кастинг-відділ. Було приблизно 20-30 кастинг-менеджерів, які займалися пошуком героїв для форматних талант-шоу.

У нас були чіткі параметри кастингу: є талановиті люди, яких ми шукали, є фріки, над якими всі потім сміються, а є історія. Джекпот – це талант плюс історія. Історія має полягати в трагедії людського життя. Глядач має дивитися на героя і розуміти, що він за нього вболіває всім серцем, – це головне правило.

Після того, як людина показала свій талант, у мене було хвилин 20, щоб поговорити. Я ставила прості психологічні питання, наприклад, чи є мама-тато, яке найбільше розчарування, чого боїтеся. Всі історії дуже схожі між собою. На телебаченні не буває людей без історій, їх просто туди не допускають.

 Джекпот – це талант плюс історія. Історія має полягати в трагедії людського життя

Я пам’ятаю, як до нас прийшов чоловік, хворий на рак, який мав померти через чотири місяці. Він хотів, щоб його маленький син пишався ним. Я запитала: «Що ви відчули, коли дізналися, що вам залишилося жити чотири місяці?». Почуттів при цьому в мене не було ніяких. Потік людей був дуже великий, щодня по 70 історій, в якийсь момент я просто перестала звертати на це увагу.

У мене є таке правило: в житті я людина, а на майданчику – редакторка. Це для мене кіно, я мислю монтажно. Герої мене переважно не люблять. Вони не одразу розуміють маніпуляцію. Коли герой тобі каже, що не хоче про це говорити, – це як червона ганчірка для бика. В мене є банальна фішка – я кажу оператору, що ми закінчили інтерв’ю і він може йти пити каву, а сама залишаюся з героєм, розпитую, ніби просто для себе цікаво. Камера все пише. Вони підписали контракт і нічого не можуть вдіяти.

Провокація та реакція

Реаліті – це провокація на провокації. Їх треба вміти гарно та філігранно зробити, щоб ніхто цього не помітив. Наприклад, в одній із програм мені потрібно було, щоб на фінальній вечері герой посварився зі своєю дівчиною, яку палко кохає. Я розуміла, що шансів на скандал у мене немає.

Я попросила операторів поговорити з героєм і сказати, що його дівчина – сука, що в нього пелена на очах. Перед цим ми розіграли сцену, як ми з операторами сваримося, я іду плакати, зйомка зупиняється. Оператори починають накручувати героя, за цей час я накручую героїню. У якийсь момент відбувається скандал, тому що герой не може про це не поговорити, а камера ввімкнена.

Були ситуації, коли я придумувала історії зі свого життя, щоб героїня чи герой стали прихильними до мене

Головне завдання сценариста – запевнити людину, що в тебе ті самі проблеми. У якийсь момент мораль зникла, причому не тільки в реаліті, але і в житті. Я кайфувала, коли герої в кадрі билися в істериці. Я розуміла, що це моя робота. По цьому твій роботодавець розуміє рівень твого професіоналізму.

У мене немає ілюзій щодо своєї роботи. Я не вважаю, що роблю добру світлу справу. Я радше на стороні зла. Хочу знімати шоу, які би чогось вчили глядача, просто в нашій країні їх дуже мало.

 У мене немає ілюзій щодо своєї роботи

Хто такий Бродський?

Люди дивляться реаліті-шоу, тому що у всіх є схожі проблеми у стосунках, сім’ї, на роботі. На екрані ми цю жесть показуємо такою, як вона є. Я не дивлюся телевізор, друзі теж. Коли ми говоримо про аудиторію, я розумію, що мій контент дивляться люди у Вінницькій області, в маленькому селі, які погодували свиней, курей, подоїли корів. Їм хочеться на щось повтикати.

Я ставлюся до героїв реаліті-шоу досить зверхньо, вони самі винні в тому, що з ними сталося, вони не думають, що вони роблять. Я кажу, що це класно, коли режисер прийшов на знімальний майданчик у футболці з портретом Бродського, а головна героїня питає: хто це? Не всі зобов’язані знати, хто такий Бродський, але ця ситуація влучно всіх характеризує. Коли людина йде в реаліті-шоу, вона сама шукає цієї жесті для себе. Є приказка, що нормальні люди в телевізор не йдуть.

Якщо мені справді подобається герой, я співпереживаю

Я повинна бачити, що в людини є конкретна ціль і вона досягає її різними методами. У мене немає сентиментів до недумаючих людей, до талановитих є.

У 19-20 років сприймаєш усе як фан. «У мене така крута робота!». Немає ніякого особистого досвіду, щоб співпереживати цим людям, просто дивуєшся: ого, так буває? Але потім переживаєш особисті драми, починаєш розуміти людей, які до тебе приходять. У якийсь момент просто забороняєш собі відчувати, щоб не згоріти у всьому цьому.

Найскладнішими для мене на початку були незручні запитання. Я не могла говорити з людьми, наприклад, про секс чи нетрадиційну орієнтацію. Не вміла виймати з героїв душу, але згодом навчилася. У редактора реаліті немає заборонених тем.

Не життя, а реаліті

Я була заміжня майже п’ять років, і свій шлюб теж розвалила власними руками. Ми в 19 почали жити разом, потім одружилися, у 24 я пішла. Мій колишній чоловік дуже класний, ми зберегли дружні стосунки. Він був людиною, яка відтягувала мене від усіх дитячих травм. Поруч із ним була не жінка, а маленька дівчинка. Я думаю, що в якийсь момент він просто втомився, тому що я не дорослішала.

Мої останні стосунки закінчилися такими словами: «Ти живеш у реаліті-шоу. Я втомився бути героєм. Я почав втрачати розуміння, де справжнє життя». У мене спочатку була робота, де я звикла гратися з людьми, а потім я взяла і це реаліті перенесла на власне життя, почала гратися уже в стосунках. Мені поки що комфортно в драмі. Я абсолютна «драма-квін».

Я потрапляю в ситуації, в яких мріють опинитися десятки тисяч дівчат. Я звикла жити в стилі реаліті й мене не спинити. Я не можу дозволити собі бути щасливою людиною. Якщо мені завтра дати все – кохану людину, чоловіка всього життя, будинок – я піду в петлю від нудьги. Якось я їхала у класній машині свого хлопця і засмутилася, коли подумала: а якщо так буде завжди, про що я тоді писатиму?

 Ти живеш у реаліті-шоу. Я втомився бути героєм

Я дуже часто закохуюся, але чоловіки поруч зі мною не витримують жити в стилі кіно. Місяць тому зрозуміла, що мені так добре. Я раніше не могла з цим змиритися, здавалося, що мені просто не щастить. Потім зрозуміла, що я жива, поки я страждаю.

У мене були стосунки з абсолютним мудаком. Мене намагалися знищити як особистість, постійно хотіли довести, що я гірша. Він міг мене кинути на парковці й заявити, що ми розходимося, тому що 10 хвилин не міг запаркуватися через мою погану енергетику. Коли мене запитували, чому я продовжую ці стосунки, я стверджувала, що хочу додивитися цей фільм жахів до кінця.

У кіно постійно щось відбувається з героями. Якщо в цій сцені все було окей, то в наступній має бути вибух. Іноді мені здається, що я тестую чоловіків, як довго вони можуть витримати. Найімовірніше, мені стане нудно і я знайду іншого. Мене або приваблюють ненудні персонажі, або я роблю все так, щоб вони були не нудними.

Один з останніх хлопців розказував, яка я прекрасна, і мені хотілося довести, що все не так. Це ніби трирічна дитина бере склянку, відпускає і дивиться на маму, мовляв, а так ти мене теж будеш любити? Це я в стосунках: «Ти мене любиш? Давай я тобі влаштую парад ревнощів? Пропаду на два дні. Ще любиш мене після цього?»

 Ти мене любиш? Давай я тобі влаштую парад ревнощів? Пропаду на два дні. Ще любиш мене після цього?

Вагончик з кіно

Для чого мені це? Думаю, глобальна ціль – у тому, щоб жити так певний час, а потім написати книжку. Не думаю, що я буду займатися реаліті або працювати на телебаченні все життя. Колись я почну писати, але для цього потрібен досвід. У своєму житті я з людьми граюся. Відчуття провини немає. У мене не стало заборонених тем як у роботі, так і в житті. Я дуже чесна в стосунках – завжди розповідаю, що відбувається зі мною, і те ж саме витягую з людини. Кожна людина зі своєю драмою, і мені головне – зрозуміти, в чому вона травмована.

У мене друзі всі дуже свідомі. Вони не дозволяють влазити в такі токсичні стосунки, історії. Замість того, щоб зайнятися чимось корисним чи саморозвитком, я свій час пускаю на драми, які не знімеш в сторіс і про які нікому не розкажеш. Найголовніше залишається за кадром.

Я з тих людей, які можуть сісти в літак і пролетіти тисячу кілометрів, просто щоб поставити одне питання

Одна важлива для мене людина через три роки спілкування сказала, що я схожа на кіновагончик. Я собі живу, у мене все нормально – і тут приїжджає вагончик, дістаються камери, звук, петлі і починається кіно.

Я знаю, що прийде момент, коли я зупинюся, скажу: «дякую, було, знято». Тоді я почну жити як нормальна людина. Вибиратиму для себе бути щасливою, тому що зараз усе навпаки. Бути щасливою – це працювати над собою.