У жовтні 2018 року Маркіян Прохасько* повідомив про майбутню поїздку в Антарктиду, про яку він напише книгу. Ідея виникла п’ять років тому та реалізувалася за кілька місяців. На початку 2020-го нон-фікшн має вийти у «Видавництві Старого Лева».

Записав Марк Лівін

Текст: Тетяна Коробка

Фото: Юля Вебер

Експедиція Маркіяна проходитиме на станції «Академік Вернадський». The Village поспілкувалися з письменником, тільки-но він прибув до Києва, щоб розпочати поїздку. Він розповів про очікування, як проходила підготовка та скільки людей долучилися до того, аби подорож відбулася.

Зараз Маркіян дістався Антарктиди та перебуває на станції «Академік Вернадський». Першими враженнями про подорож і шостий континент письменник ділиться у Facebook на особистій сторінці та сторінці Антарктида.

* Маркіян Прохасько – письменник, журналіст, колумніст. Автор книги «Нестримна сила води».

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Книга про Антарктиду

Я завжди хотів побачити світ, цікавився Антарктидою. П’ять років тому з’явилася ідея туди поїхати, на той момент я вчився на журналістиці. Почав одразу шукати інформацію. І побачив, що немає книжки українською мовою про Антарктиду, захотілося написати. Можливо, це профдеформація, але було б даремно їхати туди й не написати про це книжку. Знав, що це має бути нон-фікшн.


Про Антарктиду найменше відомо, і можна вигадувати все, що хочеш


Я не маю ілюзії, що в нон-фікшині можна розкрити всі питання. У мене нема первинного доступу до дослідження Антарктиди, спілкуватимуся з тими, хто її досліджує. З широко розплющеними очима слухатиму всіх – біологів, геофізиків. Хотілося б це все пропустити крізь себе і написати цікаву історію дослідження Антарктиди. Щоб це була не просто констатація фактів: «це важливе питання, тому що важливе».

Я писатиму для себе, відповідатиму своїм очікуванням. Хочу написати книжку так, як я запланував. Це має бути синтез різних думок, сфер, дисциплін, не фрагментарно, як у школі: окремо географія, окремо біологія, а потім виявляється, що вони дуже пов’язані між собою.

Мій фокус – розкрити глобальну проблему, як усе зі всім пов’язано та впливає на інші регіони, а це і клімат, катаклізми, зникнення якихось видів. Я хотів би дізнатися, як люди живуть в Антарктиді, чим вони займаються, про їхні особисті спостереження. Звісно, хочу, щоб фахівці прокоментували факти. Скласти цю інформацію так, щоб читач побачив між нею зв’язок. Амбіція у мене велика, але нереально все в одну книжку вмістити. Треба багато що відкинути і найцікавіше залишити.


Мій фокус – розкрити глобальну проблему, як усе зі всім пов’язане та впливає на інші регіони


Чотири місяці приготувань до поїздки

Я чотири місяці готувався до цієї поїздки. Спочатку в мене була ілюзія, що більше зможу поринути в дослідження, але це тільки частково вдалося, треба було шукати гроші, вирішувати організаційні питання. Я зробив кілька інтерв’ю, трохи перечитав публікації, зокрема архівні.

Без сприяння інших людей ця поїздка була б неможливою. Передусім я звернувся до Євгена Дикого, очільника Національного антарктичного наукового центру. Я розповів, що в мене є ідея написати книжку про популяризацію науки, історію досліджень, про українських науковців і проблеми зміни клімату. Мені відповіли, що якщо я зможу знайти кошти, оплатити дорогу, то на станції мене приймуть. 7 жовтня дізнався, що все-таки їду. Від розмови з Євгеном до поїздки минуло чотири місяці.


Без сприяння інших людей ця поїздка була б неможливою


В українському бюджеті не передбачені кошти на журналіста, щоб він їхав до Антарктиди та писав про неї. Мені здається, що в наш час це неактуально. Звісно, потрібна велика сума, аби везти додатково ще одну людину. Хоча туди часто вирушають журналісти, але у цих інтерв’ю майже ніколи немає того, про що я хотів би розповідати: про глобальні проблеми, процеси, як усе відбувається.

Я відразу почав шукати гранти. Тревел-гранти вимагають, щоб ти за півроку, навіть за вісім місяців, подав заявку, а в мене лише три місяці. Думав про спеціалізоване видавництво, яке цікавить репортажистика. Потім згадав про «Видавництво Старого Лева», з яким уже працював. Вони також змогли мене підтримати фінансово. Дороге спорядження надав український бренд Neve та мережа магазинів «Робінзон».

Звертався я до набагато більшої кількості людей та організацій, ніж відповіли. Наприклад, до IT-компаній, але Антарктида для більшості виявилася нецільовою. Одна компанія сказала, що може виділити комп’ютери на станцію «Академік Вернадський», сподіваюся, це вдасться.

Треба звертатися до тих, з ким можуть перетнутися інтереси. Наприклад, УКУ мене підтримав фінансово. Я там навчався, університет зацікавлений у популяризації української науки, розвитку книговидання, журналістиці. З медіа мені фінансово допомогло видання «Курс» з Івано-Франківська. Деякі підтримали інформаційно, вони були першими, хто розповідав про поїздку.


В українському бюджеті не передбачені кошти на журналіста, щоб він їхав до Антарктиди та писав про неї


Також я збирав на картку гроші. Це переважно були перекази від знайомих, їхніх знайомих, журналістів, яких ти не знаєш. Мене підтримала громада Львова, організація, яка займається питаннями танення льодовиків, підвищення температури, юридична компанія Moris Group, яка постійно сприяє виданню книг, Фонд родини Богдана Гаврилишина. Свої гроші також інвестував, але це незначна сума.

Я очікував, що попливу кораблем. За якийсь час виявилося, що назад місця не буде, і я почав шукати можливості, як повернутися з Антарктиди. Подруга, яка живе в Британії, допомагала контактувати з туристичними американськими компаніями, які працюють в Аргентині. Вони могли взяти мене в круїз, який коштує 8 тисяч доларів. Мені ж потрібно, щоб мене висадили на станцію Вернадського. Тоді з’ясувалося, що це коштуватиме 16 тисяч. Є правові нюанси, що ці лайнери мають забрати стільки людей, скільки й відвезти. Вони беруть додаткову вартість за послугу доставки на човні до станції. Я звертався до науковця зі Львова Ігоря Дикого, він радив маленькі компанії, які возять туристів.

У Латинську Америку і назад ціна перельоту дуже коливається. Можна дістатися за 200-300 доларів, а якщо їхати близько до дати, то це тисяча доларів. Приватний корабель, який завезе в Антарктиду, коштує 3 тисячі доларів в один бік.


В останній момент я був дуже зайнятий, взагалі не було відчуття, що я справді їду


Коли вийшов у Києві з рюкзаком вранці з потяга, то подумав: «О боже, я їду в Антарктиду». Від моменту, як я сів у потяг, і до прибуття в Антарктиду – трохи більше тижня, там пробуду до кінця березня. Потім усе затягує льодом і починається піврічна ніч.

Робитиму все, що встигну. Я домовлявся заздалегідь про інтерв’ю, але, звісно, далеко не з усіма. Всі чотири місяці велися активні листування, домовленості, багато що зривалося. Кілька разів думав, що не поїду, тепер видихнув з полегшенням. Сподіваюся, що на кораблі буде принаймні одна людина з експедиції і я матиму час для розмови.


Місто – це дім, а світ – це сад, озеро, море, океан чи Антарктида. Кожен може знайти щось своє


Про очікування від поїздки

Я хочу розширити кругозір. І поплисти на кораблі, тому що це щось дуже первісне. Вергілій казав, що людство дуже відірвалося від землі, від природи. Це гарно, що людство кудись рухається, має комфортні затишні будівлі, але це все на автоматі відбувається. Воно споживає планету, умовно кажучи, бездумно. Немає стратегії. Рано чи пізно це може обірватися: закінчиться риба в океані, помруть ссавці, на нас це теж вплине. Просто навіть з егоїстичних міркувань варто про це подумати.

Не хочеться так жити, як у «Чорному дзеркалі». Друга серія з першого сезону моя улюблена: люди мешкають в одній кімнаті, заробляють бали, за які отримують зубну пасту, їжу. Вони цілий день дивляться передачі, виробляють енергію, щоб людство могло існувати.

Можливо, це для когось затишно, комфортно, не треба нікому цих жуків, трави, риби. Мені це видається певним обмеженням. Є дрібниці, які показують, що є сенс, що ти живий. Це питання цінності – тобі це важливо або ні.

В Антарктиді ти живеш закритий на станції. Ти маєш не змерзнути, їсти, спілкуватися з людьми і вижити, тоді багато речей стають неважливими. Мозок буде входити в режим збереження, як перезавантажений комп’ютер, вимикатиме зайві програми. Колись у блозі я писав, що потрібно ставитися до світу так, наче він наш сад. Місто – це дім, а світ – це сад, озеро, море, океан чи Антарктида. Кожен може знайти щось своє. Єднання з природою заряджає. Фізична перевтома, холод, небезпека, такі речі очищають голову від зайвого і повертають до найважливішого, базового. Якщо повністю вимкнутися, забути запах вітру, смак води, то виникає питання «А нащо це все?».