Навесні Діма Зубков та Артем Скороходько почали їздити з продуктами до деокупованих сіл Чернігівщини. У Лукашівці хлопці подружилися з місцевими дітлахами, яким вони разом з іншими подарунками привезли одноразові плівкові камери. Так з’явилася ідея проєкту Behind Blue Eyes про дитячу творчість і мрії на тлі війни.

Ідея проєкту така: зацікавлені дітлахи отримали одноразову плівкову камеру й тиждень, щоби знімати все, що їм захочеться. Тиждень потому разом із відзнятими плівками діти віддавали короткі списки своїх бажань. Фотографії публікували на платформах проєкту разом із дитячими історіями, а охочі могли винагородити авторів фото, згідно з їхніми вішлистами.

Подібну історію збираються відтворити в деокупованих і прифронтових селах від Сумщини до Херсонщини, розповідає The Village Україна співавтор Behind Blue Eyes Артем Скороходько. Ми поговорили з Артемом про дітей із Лукашівки, а також про те, як своїм проєктом хлопці збираються змінювати ставлення до творчості в українських селах, навіщо це робити та як це допомагає дітям, які пережили травматичну подію.

Обкладинка й фото: Саша Самусевич

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Що фотографують діти, які пережили окупацію

Діти [з Лукашівки], які взяли участь у проєкті, – більшість із них пережила саме окупацію. Двоє дівчат встигли виїхати, а інші семеро сиділи прямо в погребах під обстрілами й цю всю історію переживали на собі.

Візуально, назовні трагедію вони не транслюють. Але наскільки все трагічно в них усередині, у голові – це хороше запитання. Вони ще маленькі, ще не дуже вміють вербально передавати свої емоції, думки, рефлексувати й так далі. Тому частково ми цей проєкт і робимо, бо вони так хоч якось виражалися.

Хтось із дітей знімав розруху, у них уся плівка була в розбомблених будинках, згорілій техніці й так далі. В інших на фото були тваринки, квіти. Зараз пригадую, що тваринки та квіти якраз були на двох плівках – дівчат, які не були в окупації. От у них на кадрах такий типу лайфстайл. А в дітей, яким довелося пройти окупацію, більше було саме кадрів чогось зруйнованого. Хтось свій дім фотографував, хтось – місця, де вони раніше гуляли, розбомблений майданчик. Ніби на пам’ять знімали те, що тепер знищене. Але ця історія й про життєствердність. Про те, як вони тусуються, як вони поводяться, спілкуються – ну от просто як діти. Буцають м’яч, на річку ходять, анекдоти розповідають. І це круто, нас ця штука на гачок узяла.

Перше, заради чого ми все це затіяли, – це виховання креативності, творчості

З цього «гачка» ми починали, але у процесі роботи зрозуміли, що це не буде просто історія про те, що ми приїхали в деокуповане село та роздали дітям подарунки.

Перше, заради чого ми все це затіяли, – це виховання креативності, творчості. У селах творчість здебільшого сприймають у кращому разі як хобі. Ну, граєш на гітарі, значить, молодець, розважайся. Креативність не виховують і не розвивають як щось серйозне насамперед. Особливо зараз, у такий час – куди там до творчості, коли треба будувати, копати, засівати – їбашить, одним словом.

А от ми прийшли й дали їм такий інструмент, за допомогою якого та своєї творчості вони заробили на свої мрії. Ми хочемо таке зерно посіяти, що, по-перше, творчість може бути різна, і це не тільки про веселощі. Що вона може виконувати серйозні завдання, як-от вони показували людям реалії війни. І зрештою, що творчістю можна на життя заробляти.

У нашому кейсі вони творчістю заробили собі на мрію, і ми їм так це й комунікували, коли приїхали. Ми не казали, що їм це на голову впало просто так, бо вони бідні-нещасні сиділи в окупації. Частково це так, але ж вони самі заробили. Вони зробили контент, ми його понесли людям, і люди їм умовно заплатили за цей контент. Тож ми проговорювали, що це результат їхньої творчої роботи. Можливо, у когось це пізніше «клацне», і вони вже розумітимуть, що можна й таким творчим шляхом піти.

Другий важливий момент – це мрії під час війни.

 У цьому проєкті ми досліджуємо, чи взагалі мріють і про що мріють діти під час війни

Хочеться знайти спосіб здійснювати мрії у такий мрачняковий час, щоб у дітей ця здатність мріяти збереглася, щоб вони могли вірити у здійснення своїх мрій, дивитися в майбутнє. Ми хочемо зберегти цю іскорку, щоб, коли дитина поверталася подумки до цього часу, згадувала, рефлексувала, щоб у неї не з’явилося настанови, що життя – це тлєн. Так, усе було дуже погано, але ставалося й хороше. Думаю, це дає якусь енергію рухатися вперед, не зациклюватися на поганому та зберегти в собі здатність без страху дивитися в майбутнє.

Я розумію, що в інших селах може не бути таких життєрадісних дітей, як у Лукашівці. Але однаково наші теми – село та творчість і мрії під час війни – ми й далі будемо розвивати, уже свідомо.

Чи захопилися діти фотографією

У нас місія проста: ми приїхали, дали фотоапарат, потім показали результат їхньої роботи, передали винагороду. Ми їм не насаджуємо, що фотографія – це топ, не схиляємо їх до цього. Я розумію, що для більшості, для вісьмох із дев’яти, це була просто пригода. По-перше, ці камери плівкові – воно таке старе, що для них аж нове. Вони навіть не знали, що таке буває. То для них був азарт, бо в процесі вони не бачили, що знімають. Коли ми їм привезли через місяць-півтора видруковані фото, вони вже сто разів забули, що там назнімали. І в них такий захват був, вони ті фото мацали, перебирали, обговорювали.

За деякими плівками видно, що для дитини це було дуже цікаво та весело. Що вона й на землю заради ракурсу лягала, і на тусню якусь ходила знімала

Найчастіше було не через фотографію як таку, а просто заради інтересу та веселощів. Але коли ми дивилися знімки найстаршої дівчинки, Тані, одразу відчулося, що вони композиційно вивірені, що в неї є якесь вроджене бачення кадру, свідоме або ні.

Таня, 15 років
Фото Тані

З цим була пов’язана одна історія про подарунки. Люди нам багато речей пропонували подарувати дітям, яких не було в їхніх вішлістах. Одна фотографиня запропонувала свою камеру подарувати дівчинці Валі, яка зробила фото з кульбабками. Я тоді ще не всі фото опублікував, і найпопулярнішою була робота Валі. У неї реально були прикольні кадри, але я знав, що Валя – це така розбишака, що для неї вся ця історія була суто про те, щоб повеселитися. І тут жінка пропонує подарувати камеру, щоб підтримати її хист. Ми почали дискусію, і я кажу їй: «Блін, от чесно, ми зробимо, як ви бажаєте, бо це класний подарунок, але ви маєте розуміти, що цій дитині просто весело робити будь-що. Ти їй даси бензопилу – вона піде пиляти гілки, і їй буде кайфово, і вона класно попиляє. Але це так, на раз». Я майже був упевнений, що для Валі це одноразова історія.

Але були ще фото Тані. Я надіслав посилання жінці на ці фото, щоб вона сама визначилася, чи бачить у них хист, чи готова подарувати їй фотоапарат. І ми прийшли до того, що в Тані справді є здібності та цікавість, і вона цю камеру подарувала Тані. Через день-два до них приїздило місцеве телебачення, брали інтерв’ю в дітей постфактум, коли вже всі були з подарунками. І Таня була єдиною, хто висловився саме про фотографію. Вона сказала, що їй було це цікаво: ракурси шукати, щоб гарне фото вийшло. І ми зрозуміли, що влучили в яблучко. А інші діти – ну, їм просто по приколу було.

Про перспективи співпраці з психологами

Зараз розумію, що мені, напевно, цього не хотілося б. Коли ми думали про подарунки, спершу була ідея не щось матеріальне купувати, а залучити психолога, щоб попрацював із дітьми. Але потім ми почали сумніватися. Хоч ми й не фахівці, але здалося, що виражених симптомів травми в них не було. І ми не хотіли перевантажувати їх. Щоби не вийшло так, що зараз прийде «експерт» і почне їм розповідати, «що насправді з ними відбулося», і це тільки загрузить їх.

Тож у нас зараз така концепція, що, навіть якщо охочі попрацювати з дітьми експерти з’являться, ми до себе їх залучати не будемо. Можливо, просто даватимемо контакти батьків.

Водночас ми побачили ефект, який, мені здається, може бути корисним для психологів, для експертів. Я вже говорив, що діти небалакучі, не дуже рефлексують щодо свого досвіду. Тобто якщо ти підійдеш і запитаєш: «Ну що там із окупацією, як воно все було?», то вони, найімовірніше, скажуть «Та, нормально, усе ок». Така історія була з журналістами, їм було важко щось з’ясувати від дітей. Можливо, вони не хотіли згадувати, можливо, їм було важко. Але коли ми привезли фотографії, у них були образи перед очима, ці знімки… Вони дивилися на картинку та починали говорити. Спочатку вони описували те, що на картинці: «Оце майстерня мого діда, її розбомбили». І воно починає їх зворушувати, вони починають розповідати, стають більш відкриті. Тобто це вийшов класний інструмент, який допомагав розговорити дітей після складного досвіду.

Я це помітив, журналісти помітили. Але загалом це лише мої здогадки. Наша місія – про мрії та креативність, а іншим уже хай фахівці опікуються.

Фото учасників на сторінці Behind Blue Eyes