Редакція The Village разом із експертами відповідає на актуальні питання, котрі хвилюють сучасних батьків.

Зовсім нещодавно ваша дитина спокійно гралася на дитячому майданчику, не звертаючи уваги на те, що її іграшками граются інші діти. Але тепер люто відстоює право власності, може кричати або ж навіть вдарити іншу дитину за це. Як зрозуміти, чи це жадібність чи звичайне відстоювання власних кордонів? The Village поговорив із психологом Вікторією Шиманською про небажання ділитися, правильні емоції та принцип «достатньо» у вихованні дітей.

Вікторія Шиманська

Психолог, авторка методики розвитку емоційного інтелекту дітей «Академія Монсіков». Мати двох дітей.

«У віці 1,5–2,5 років дитина починає відчувати себе цілісною особистістю. В цей момент відбуваються перші спроби відділити власне «Я» від інших людей: з’являється розуміння того, що ця іграшка  — її, сукня  — мамина, годинник  — батька, а книжка  — брата. Усі речі, які вона вважає своїми, є продовженням її самої, а будь-яке зазіхання на іграшки сприймається нею як порушення особистих кордонів.

На жаль, мало хто з батьків враховує таку вікову особливість. Якщо в дитинстві нас не навчили казати «ні» та правильно захищати власні інтереси, ми не зможемо навчити цьому власних дітей.

Як проходить звичайна прогулянка з дитиною в більшості випадків? Зараз ваша дитина грає зі своєю іграшкою. Її уява будує величезні замки і світ, в якому вона супергерой. І тут з’являється інша дитина та відбирає іграшку. Перша, природна реакція — образа, нерозуміння, бажання негайно відстояти власну річ. Але наше суспільство таку поведінку не підтримує: треба ділитися! І ось вже мати починає у різний спосіб змушувати дитину віддати іграшку.

Насправді, якщо почуття дитини зрозумілі та логічні, то мати в цьому випадку часто відчуває себе розгубленою: з одного боку, їй хочеться підтримати дитину, але з іншого є правила, яких ми звикли дотримуватися. Їй важко зрозуміти що саме вона має робити. Тому обирає найлегший шлях  — йти за шаблоном, яке нав’язало суспільство.

Проблема в тому, що в такий спосіб ми вирощуємо зручних дітей. Зручних для нас, для інших дітей, але не для себе. Ми вчимо дітей не прислухатись до своїх почуттів та бажань, в результаті чого з’являються дорослі чоловіки та жінки, які не знають, чого хочуть від життя, завжди зважають на думку інших і не можуть сказати «ні», навіть коли це йде в розріз із їх інтересами.

Для того щоб в дитині не виникало почуття жадібності, дуже важливо сформулювати в ній усвідомлення того, що в цьому світі усього «достатньо». Адже саме тоді, коли «достатньо», а не «забагато», ми перестаємо бути жадібними. Для цього можна керуватись п’ятьма простими правилами:

 Безумовна любов.

Навчіться любити свою дитину з повним прийняттям її характеру, особливостей, зовнішності та прагнень. Без бажання порівнювати, шкодувати або ж щось виправити. Просто любіть і завжди демонструйте свою любов. Ніякі іграшки, мандрівки та дорогі розваги не в змозі замінити істинного відчуття того, що тебе люблять та приймають таким, який ти є.

 Свобода вибору.

Визнайте в своїй дитині право на власні речі. Дозвольте здійснювати вибір навіть у таких простих питаннях, як: «Що одягти на прогулянку» чи «яку книгу читати перед сном?». Для того щоб її рішення не суперечили вашим правилам, уже в 1,5-2 роки створіть для дитини простір доступності та вибору.

Наприклад, розкладіть в її шафі речі у відповідності до сезону. При цьому кожна річ має знаходитись в легкій досяжності для дитини. Розташуйте книжки на нижніх полицях, для того щоб вона могла взяти їх без сторонньої допомоги. Дайте доступ до ігор, пластиліну, олівців. Створіть зрозумілий для дитини простір, у якому буде системність та логіка. Звісно, це вимагатиме дизайнерського мислення. Але саме так і народжуються краса та гармонія.

 Право на емоції.

Тут знову ж таки можна привести в приклад ситуацію з відібраною іграшкою. В цьому випадку важливо проговорити з дитиною її емоції: «Зараз ти хочеш пограти саме цією іграшкою. Але після того як пограєш, ти віддасиш її Міші?». Потрібно бути готовим до того, що дитина може відповісти і «так», і «ні». Якщо вона все ж таки не бажає ділитися іграшкою, поясніть іншій дитині: «Міша, сьогодні Діма хоче сам пограти із цією машинкою. Я можу допомогти тобі зробити паски». Озвучуючи кожній із сторін те, що відбувається, ви не тільки зможете уникнути конфліктів, але й навчите спілкуванню в суперечливих ситуаціях.

 Подяка.

Дитина, в якій сформований стан «достатньо», сама ділиться. І тут важливо не те, як це відбувається між дітьми, а те як вона почуває себе в родині. Бажання дитини поділитися з вами печивом — її вибір, адже вона спокійно може з’їсти його сама. Тому, якщо дитина пригощає вам чимось смачним або ж ділиться з вами цінною для нього річчю, завжди приймайте її із вдячністю.

 Особистий приклад.

Уміння цінувати працю та речі так само важливі, як уміння роздавати все і всім. Це означає, що потрібно правильно розставляти пріоритети та визначати значимість у своєму житті тих чи інших речей в конкретний момент. Є те чому ми, дорослі, маємо навчитися перш за все самі, а вже потім передавати своїм дітям. Не бійтесь ставити собі незручні питання: «Чи не набираю я гори їжі на шведському столі у відпустці, тоді коли достатньо було б і одного шматочка? Чи живу я тим життям, якого хочу?».

Виховання дитини — складна та відповідальна місія. Але насправді вона зводиться до дуже простих і зрозумілих речей: любов, прийняття та повага. Пам’ятайте про це кожну хвилину спілкування зі своїми дітьми, і тоді довкола стане більше щасливих людей.

Текст: Маша Шаталіна

Переклад: Анна Шакун