Станом на кінець 2018 року в українських дитбудинках, інтернатах і будинках сімейного типу перебувають понад 70 тисяч дітей, з них 22 тисячі – діти-сироти і 48 тисяч – діти, позбавлені батьківського піклування. З цієї кількості тільки 17 тисяч можна було всиновлювати, всиновили 1 730 дітей.

З 2020 року всі дитбудинки в Україні хочуть поступово перетворювати на центри реабілітації людей із важкими захворюваннями (паліативно-реабілітаційні центри). Водночас держава обіцяє докласти всіх зусиль, щоб зберігати сім’ї, якщо це неможливо – дітей передаватимуть у патронатну (тимчасову) сім’ю.

Назара Сімонова всиновили 1996 року, коли йому було півтора року. Цього б не сталося, якби не щасливий збіг: сім’я, яка всиновила хлопця, завітала до дитбудинку дорогою на дачу. Назар виростав разом із ще сімома братами й сестрами та був єдиною всиновленою дитиною в багатодітній сім’ї, яка періодично допомагала дитбудинкам та інтернатам. Назар розповідає The Village Україна про своє дитинство, дорослішання, а також стосунки з мамою та показує свої дитячі фото.

Дисклеймер: Досвід героя є суб'єктивним, може відрізнятись від власного досвіду інших людей, яких всиновили, і не має на меті критику роботи установ, які піклуються про дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування.

Підтримай The Village!

Donate

«Пам’ятаєш хлопчика в дитбудинку? Не можу забути його погляд»

Моя біологічна мати відмовилась від мене наступного ж дня після мого народження. Але я не пам’ятаю того часу, який провів у дитбудинку – мене всиновили, коли мені було півтора року. Це сталось 6 вересня 1996-го. Я теж не пам’ятаю цього дня, але мама мені часто розповідала, тому я можу переповісти лише з її слів.

Мама, тато з дітьми (моїми майбутніми братами й сестрами) їхали на дачу та вирішили заїхати в дитбудинок у Ворзелі – вони на той час зрідка допомагали таким закладам. Коли мама увійшла в кімнату, я катався на конику-гойдалці. З її слів, я поглянув на неї таким поглядом, що вона його довго не могла забути. Батьки не відразу мене забрали, після візиту вони все ж таки вирушили на дачу. Кілька ночей мама погано спала. Тато помітив це, запитав, що відбувається, а вона відповіла: «Пам’ятаєш хлопчика в дитбудинку? Не можу забути його погляд». Батько спочатку був проти всиновлення. «Ти що, жартуєш? У нас своїх п’ятеро дітей. Чим ми будемо годувати хлопчика?». Мама сказала: «Якщо кожен із нас поділиться, у нього буде їжа». Тоді вони вирішили ще раз завітати в дитбудинок, провідати мене. Коли вони приїхали наступного разу, то їм віддали мене без документів, але сказали: «Через кілька днів ви його все одно повернете». Батьків попереджали, що я можу померти. Усе тому, що я був дуже хворий: мав вітиліго, астматичний бронхіт, грижу, мої вуха майже відвалювались. Підозрюю, що це все через дитбудинок – там були жахливі умови.

Але я вижив, і мене все ж ніхто не став повертати. Мама дала мені нове ім’я –Назар, воно мені дуже подобається, до речі [у дитбудинок Назар потрапив з ім’ям і прізвищем Олександр Йова]. І почала активно виходжувати й лікувати. Мама з татом вкладались у мене максимально. Наприклад, у свої два роки я відставав від середнього зросту на 20 сантиметрів, я не вмів ходити, не вмів розмовляти, узагалі ніяких звуків не видавав, у мене не росло волосся на голові. Уже через рік я значно розповнів і став почувати себе краще: навчився ходити та говорити. Це все зі слів мами, бо перші згадки про себе в мене датуються трохи пізнішим часом.

 З її слів, я поглянув на неї таким поглядом, що вона його довго не могла забути

«Факт того, що люди віддають дітей у дитбудинок, мене обурює»

Про те, що мене всиновили я дізнався досить рано – у віці приблизно п’яти років. Мама розповідала, що я просив її так: «Мам, скажи, що ти мене народила». Не знаю, чому я так казав, у мене немає раціонального пояснення. Та вона відповіла: «Я не можу так сказати, це буде неправдою. Тому що народила тебе інша жінка». Але мама завжди вчила мене, що я маю дякувати їй, тобто тій жінці, яка мене народила. Потім я просто одного разу прокинувся вранці та сказав їй: «Мамо, ти для мене більше, ніж просто народила». І все, на цьому питання закрилось. Більше ніколи в житті за всі роки в сім’ї ніхто не згадував, що я з дитбудинку чи що мене всиновили.

Сам факт того, що люди віддають дітей у дитбудинок, мене обурює. Усі мають право на те, щоб у них були рідні чи близькі люди, які б могли тебе підтримати хоча б найменшим чином. І віддавати дитину через те, що в тебе немає грошей, або нехай вона навіть має інвалідність, – це жесть. Я вважаю, що за таке слід вводити відповідальність, це моя думка. Інша справа, якщо йдеться про зґвалтування. Там є аспект моральної важкості, але все одно, на мою думку, це не нормально [відмовитись у такому випадку від дитини]. Бо це людина і просто так залишати її, навіть через таку причину, не можна.

У мене з психікою в цьому плані все ок – я особливо ніколи через це не переймався. Переконаний, це заслуга моєї сім’ї: з ними я ніколи не відчував себе чужим. Можливо, в інших випадках, коли дітей всиновлювали й не любили їх, чи що гірше – знущались, то ці люди отримують травми на все життя.

 Усі мають право на те, щоб у них були рідні чи близькі люди, які б могли тебе підтримати хоча б найменшим чином

«Мене любили, але за погані вчинки карали»

Сім’я, яка мене всиновила, – це найрідніші люди в моєму житті. Я ніколи не сприймав їх як «нову сім’ю», з дитинства для мене вони були моєю сім’єю. Я виростав ще із сімома братами й сестрами – усі вони біологічні діти мами й тата. Ми жили у квартирі в Києві, жили дуже дружно. Звісно, були якісь дрібні суперечки між кимось із дітей, якась тимчасова незгода та, зазвичай, не лише до мене, а й одне до одного всі ставилися добре, панувала атмосфера миру та злагоди. Жодного натяку на те, що мене всиновили у ставленні до себе я не відчував ні від батьків, ні від братів чи сестер. Не було розділення на улюбленців: всі отримували однакову кількість уваги та любові. І від матері, і від батька.

Найближче я спілкувався з наймолодшими в сім’ї – з Даниїлом, Ніною, Боженою та Аллою. Алла була наймолодшою, їй зараз 24. Найстарші вже в моєму дитинстві покинули сімейне гніздо, працювали, створювали свої сім’ї. Ніна й Божена згодом виїхали за кордон, до Швеції. Ми із сім’єю дуже часто подорожували туди, гостювали. Фактично можу сказати, що значну частину життя я провів у Швеції. Мені завжди було добре, ось у чому річ. Не було моментів, коли я відчував себе погано: дитинство було сповнене переважно щасливих митей. Наприклад, перша моя подорож до Швеції сталась, коли мені було шість. Через це на рік відклали мій похід у школу, я був дуже щасливий [сміється].

 Жодного натяку на те, що мене всиновили у ставленні до себе я не відчував ні від батьків, ні від братів чи сестер

Щодо навчання – мною завжди займалась мама. Коли я пішов до школи, я вже вмів писати, читати. Щоправда, майже не знав української, та вивчив її у школі. Також у дитинстві ми взагалі не дивились телевізор, рідко гуляли з дітьми на вулиці – частіше разом із сім’єю. Була маленька традиція: ми полюбляли ходити на морозиво, коли тато повертався з роботи. Водночас я не можу сказати, що батьки нас балували: нас часто карали, інколи навіть били (по сідницях), діставалось і мені. Як переказували рідні, я був досить неслухняний, часто вередував. За дуже погані речі я, звісно ж, отримував покарання. До того ж батьки прищепили нам тверезе ставлення до алкоголю та наркотиків: нас не залякували, але й давали зрозуміти, що нам це не потрібно.

Зараз і я, і мої брати та сестри вже дорослі, ми всі живемо окремо, та періодично зустрічаємось, зідзвонюємось, підтримуємо одне одного. З братом я інколи їжджу до батька на дачу.

«Мама – надлюдина, я мрію зняти фільм про неї»

Мама народилася й виросла в Москві. Але, як вона розповідала, їй не дуже подобалося в Росії, вирішила переїхати до України. Вона дуже любила Київ, завжди казала, що тут найдобріші люди. Тут вона познайомилась із батьком, одружились вони у 1979 році. У своїй сім’ї мама росла одна, розповідала, що їй було самотньо в дитинстві, тому вона хотіла мати велику сім’ю й багато дітей. Що ж, її мрія здійснилася – вона виховала вісім прекрасних дітей. Мама померла у 2009 році. У неї був рак грудей, та вона вирішила не робити операцію, і прожила з хворобою 13 років.

Про маму я можу розповідати дуже багато, це наймудріша й найрозумніша жінка, яку я знав у житті. Я став завдяки їй тим, ким є. Ніколи не вдасться описати почуття до цієї жінки одним словом: це і повага, і вдячність, і любов, і захоплення. Я часто ставлю маму у приклад жінкам, яких знаю, зокрема, її мудрість. Мама була для мене надлюдиною. Вона вміла все та все знала. Була поліглотом, розмовляла сімома мовами, встигала доглядати наймолодших дітей і виховувати найстарших, встигала всім готувати та всіх вислухати. Я досі дивуюсь, як їй це все вдалось. Я за день встигаю зробити третю частину від того, що встигала вона. У мене навіть є мрія зняти фільм про цю жінку.

 Про маму я можу розповідати дуже багато, це наймудріша й найрозумніша жінка, яку я знав у житті. Я став завдяки їй тим, ким є

Але мама дарувала дуже багато любові та уваги. Мама була завжди ближче, ніж тато, бо він багато працював, та він також відіграв роль у моєму вихованні. Батькові я вдячний, у першу чергу, за виховання в мені певної моральної сили, характеру. Він мав і має доволі жорсткий характер, як я уже казав, саме він спочатку був проти мого всиновлення. Його слово для мами, для сім’ї було важливим. Це попри те, що тато був на 12 років молодший за маму. І попри те, що мама була владною жінкою. Та вона завжди домовлялася з батьком, вони все вирішували разом. Мама була мудріша, розумніша, але вона давала батькові відчувати себе важливим, главою сім’ї. Коли батьки сварились, а це, звісно, траплялось, то вони ніколи не робили цього перед нами – завжди йшли до своєї кімнати.

Коли мама померла, мені було 13 років. Я пережив це доволі складно. Це була перша смерть близької людини. Вона померла просто на моїх очах: я бачив, як у неї посиніли губи та пальці. Я відразу почав плакати, не міг повірити в це. За кілька днів до її смерті я бачив, як змінився настрій батька – він уже, мабуть, усе розумів. Тому почав телефонувати рідним, лікарям. Я ж не розумів нічого. Думав, що вона одужає, що зараз просто нелегкий період. Це було дуже важко, важко навіть зараз пригадувати це. Мами дуже не вистачає. Останні її слова, які пам'ятаю, щоб я любив і поважав батька. І щоб закінчив одинадцять класів, а не дев’ять. Я зробив так, як вона просила.

«Я не ображаюсь на жінку, яка мене народила. Можливо, її вже немає»

Мені ніколи не було цікаво знайти біологічну матір чи батька. Зараз мені на це ще більше байдуже. Чому? Відповідь банальна: мене надто любили тут, я став надто рідним у цій сім’ї, щоб я хотів шукати жінку, яка мене народила. Я допускаю, що вона взагалі може бути мертва зараз. Та повторюсь – мені все одно. Це чужа людина для мене. Якби вона прийшла й попросила про допомогу, я б допоміг, але нічого б не відчував. У кіно й літературі існує кліше, стереотип, що син завжди відшукує свою біологічну матір, яка його залишила. У моєму випадку це не працює. Не та мати, що народила, а та, що виховала.

Я дізнався, що вона, м’яко кажучи, легковажно ставилася до свого статевого життя. Ймовірно, так з’явився і я. До нас колись приходила її рідна сестра зі своїм сином і розмовляла з батьками. Я був ще дуже малий. Не знаю, хто ініціював цю зустріч, можливо, мати. Напевно, спочатку вона хотіла якось звести нас. Але потім зрозуміла, що мені це не треба.

У мене немає образи на цю жінку зараз. І це теж завдяки мамі. Образа, можливо, була в дитинстві: це проявлялось у тому, що я часто ображав дівчаток у школі. Я обзивав їх, смикав за волосся, була якась підсвідома неповага до жіночої статі. Учителі розповіли про ці випадки мамі. Вона дуже мудро відреагувала: «Ти маєш пробачити цій жінці. Ти маєш бути вдячний їй за те, що вона віддала тебе в дитбудинок. Бо якби вона цього не зробила, я б тебе не знайшла». Або казала: «Чоловікам негоже так робити. Хіба тато мене ображає?». Тоді я ще не зовсім розумів, про що йдеться. Але зараз розумію й можу тверезо сказати, що не маю образи на жінку, яка мене народила. Тож я тільки щасливий, що мене віддали в дитбудинок.

«Я не сприймаю образ про всиновлення, бо знаю, хто я насправді»

Наша сім’я регулярно допомагала дитячим будинкам: збирали й передавали продукти, одяг, іграшки. Неодноразово бували й у тому дитбудинку, з якого мене забрали. Певний час ми займалися допомогою систематично: купували нові ліжка, нові пральні машини, взуття. Також батьки часто забирали дітей із дитбудинку додому на вихідні: пам’ятаю двох, Максима та Яну, ми з ними здружилися. Вони називали маму «мамою». Дівчинку потім вдочерили.

Якось мені сестра з-за кордону передала іграшкове авто, на якому можна кататись. Коли мені було шість чи сім років, ми вирішили навідатись до дитбудинку й мама сказала, що, якщо я хочу, можу віддати іграшку комусь із дітей. Я так і зробив, мені не було її шкода. Але коли ми приїжджали в дитбудинок, мама наказувала мені сидіти в машині й не заходити в саму будівлю, бо діти будуть погано й агресивно ставитися до мене через те, що мене всиновили. Я спочатку не розумів, але потім переконався, що мама права. Ми приїхали, я залишився в машині, деякі діти вибігли на вулицю, почали кривлятись, показували мені середній палець. У них наче на підсвідомому рівні була закладена заздрість до мене.

 Коли ти бачиш цю щиру злість маленьких дітей – це дуже важко

Знову пригадав це кілька років тому, коли вирішив узяти собаку з притулку. Коли я зайшов усередину, усі собаки були привітні й махали хвостами. А коли я обрав песика, узяв його, вони несамовито лаяли на нього. Тож я усвідомив, що навіть собаки так реагують, коли не їх забирають додому, не кажучи вже про людей. Тоді, у дитинстві, мені не було боляче, коли діти ображали мене. Але якби зараз, скажімо, опинився в такій ситуації, то, мабуть, зламався б. Бо коли ти бачиш цю щиру злість маленьких дітей – це дуже важко.

За моє життя практично не траплялось випадків, коли б мене хтось намагався образити через це. Одного разу у школі, десь у класі сьомому, один хлопець хотів мене зачепити цим. Але за мене хтось з однокласників заступився й дав тому чуваку зрозуміти, що він неправий. Та я до таких речей ставився і ставлюсь абсолютно байдуже, тому що я знаю, хто я насправді.

«Треба бути другом для своїх дітей»

Я закінчив школу та вступив на філолога до варшавського вишу – професію я обрав сам, мене дуже цікавили мови. Закінчив навчання й повернувся до України, але за фахом працювати тут не хочу. Тому почав займатися кавовим бізнесом. Ще я дуже люблю музику – займався фортепіано, грав на піаніно. Близько року займаюсь боксом, бігаю. Спорт – це важливо для здоров’я.

У дитинстві я часто подорожував із сім’єю Європою. Тож можу сказати, що європейський західний менталітет частково близький мені й зараз: там спокійно, там ніхто нікуди не поспішає, люди чітко розуміють свої цілі й знають свої можливості. Зараз я говорю про Швецію, де я провів більшу частину дитинства. Можливо, у майбутньому я б хотів там жити. Але наразі мені там нудно, хочеться трошки більше активності. Тому я поки в Україні. Зараз я маю стосунки з дівчиною, це перша та єдина моя дівчина. Ми разом уже вісім років, плануємо одружитися.

 Я за те, щоб у моїй сім’ї не було такого, що «слово батьків – це закон»

Дітей я хочу мати обов’язково. Хочу також всиновити дитину – можу навіть сказати, що це певна данина сім’ї, яка виховала мене. У мене навіть є мрія взяти на баланс декілька дитбудинків, щоб приводити їх до ладу. Я не можу сказати, що матиму дітей через стільки-то років. Діти – це насправді дуже серйозно, я гадаю, про це можна замислюватись десь після 30 або навіть пізніше. Тому зараз для нас (для мене й моєї дівчини) важливіша кар’єра. Адже нині, щоб виховувати дитину в Україні, треба бути ще й добре забезпеченим. Та дитина – це не тільки гроші, дітьми треба займатися, дітям потрібна увага й виховання. Діти – це плід любові, це твоя спадщина, тож я вважаю, до цього треба підійти більш ніж відповідально.

Я за те, щоб у моїй сім’ї не було такого, що «слово батьків – це закон». Завжди треба пояснювати, чому має бути так чи інакше. Не можна просто заборонити дитині щось або намагатися змусити робити щось. І завжди треба вести діалог із дитиною, бути для неї другом. Наприклад, маму ніколи не можна було обманути, тому що вона себе позиціювала для нас другом. Вона була суворою, але була другом. Я за те, щоб діти тримали максимально близький контакт із батьками, а не просто грали свої ролі.

Текст: Александр Дмитрук 

Редактор: Марк Лівін

Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

Продюсерка: Наті Авдєєва

Верстка: Анна Шакун

Фото: Діана Кучер