The Village Україна продовжує рубрику «Де ти працюєш» про цікаві нежитлові будинки Києва. До початку нового сезону телеканалу UA:Перший про Київський телецентр розповідає виконавчий директор Національної суспільної телерадіокомпанії України Олександр Лієв, керівник дирекції з виробництва Олександр Карякін і завідувачка редакції кіновідеофондів Лариса Бурдій.

Київський телецентр

Адреса: вулиця Мельникова, 42

Стиль: модернізм

Тип будівлі: хмарочос

Архітектори: Олександр Комаровський (спільно з колегами Сафроновим, Зібіним, Гавриліним і Мельничуком)

ТЕРМІНИ БУДІВНИЦТВА: 1983-1992 роки

Площа: 87 500 м²

Висота: 97 метрів

Кількість поверхів: 24

Будівлю Київського телецентру почали планувати у 60-х роках ХХ століття. Хмарочос повинен був стати другим за розміром центром телебачення Радянського Союзу, прийнявши українських телевізійників, які раніше працювали разом із колегами радійниками у телерадіоцентрі на вулиці Хрещатик, 26.

Утім, через проблеми з фінансуванням виконання проекту і будівництво затягнулося. Телецентр розпочав роботу вже у незалежній Україні. Нині «Олівець», як будівлю називають у народі, є штаб-квартирою Національної суспільної телерадіокомпанії України.

Олександр Лієв

виконавчий директор НСТУ

Цю будівлю будували як сакральну, як храм. Але побудувати сакральну будівлю неможливо. Будівлі треба стати сакральною. Чотири стіни і дах на людей тиснути не можуть – може тиснути те, як їх застосовують.

Фактично це був головний інструмент радянської  пропаганди. «Ти чернь, на коліна! Телебачення все знає, а ти – слухай», – завданням комплексу було транслювати такі сигнали. Власне, у Радянському Союзі «Олівець» був телецентром номер два після Останкіно. Саме звідси повинні були здійснюватися трансляції на СРСР у випадку, якби щось трапилося із московським комплексом.

Найгірші часи ця будівля переживала після розвалу Союзу. Та й коли ми з командою Зураба Аласанії заїхали сюди три з половиною роки тому, у центральному холі був жах. Тоді у цьому «храмі» відбувалося те, що у радянські часи відбувалося у справжніх храмах: прямо у холі палили, продавалися спиртні напої, нужду справляли по кутках.

До того ж ця будівля була таким собі гуртожитком. Орендатори ставилися до майна як до чужого – не своє ж, тому можна робити з ним усе, що завгодно. На перших порах було непросто очищати будівлю від таких мешканців: доходило навіть до фізичних зіткнень.

Коли ж ми зачистили цю будівлю, виникла інша проблема – вона почала тиснути порожнечою. Рік тому телецентр мав найменшу кількість мешканців за всю свою історію. Частково це відбулося через виселення орендарів. Частково – через скорочення штату. До того ж наші кадри, досі розкидані по місту, ще не встигли заїхати до комплексу.

Нині розпочинається новий етап життя цієї будівлі. Цьогоріч вона отримала нову офіційну назву – «Олівець». Ми зробили це у межах ребрендингу Національної телекомпанії України. Нашою метою є зробити його більш відкритим і веселим.

Ідеться про створення нового іміджу будівлі: хочемо, аби люди за картинкою одразу розуміли – це «Олівець». Ми хотіли б перефарбувати цей сірий фасад. У Зураба є думка зробити це сміливо – у максимально яскраві кольори.

Зараз пріоритетом Суспільного є кадрові зміни та підвищення рівня заробітної платні працівників. До того ж ми проводимо технічне переоснащення. Наразі на увесь телецентр є шість камер, здатних знімати у форматі HD. Будь-який айфон, навіть п’ятий, має кращі параметри, ніж 95 % нашого обладнання. Якщо відверто, це ганьба.

Проте добудова телецентру залишається одним із наших пріоритетів. Адже естетика, на наш погляд, визначає етику. Важливо не забувати, що архітектурний ансамбль телецентру не завершений. Ми його доробимо: у нас є на це амбіції, сили і ресурси.

Передусім мова йде про добудову центрального входу. Праворуч і ліворуч від нього стоятимуть два великі фонтани. Поруч буде невелике приміщення, яке можна буде використовувати як концертну залу. «Олівець» буде виглядати зовсім інакше – ви не впізнаєте його, коли проїжджатимете по Мельникова.

Хол

Недобудований центральний вхід повинен був вести прямо до купола у центрі холу. У нас є мрія, – і я в неї дуже вірю, – що ми повернемося до будівництва центрального входу наступного року.

Утім, уже зараз хол є центром змін в «Олівці». Місяць тому ми відкрили тут коворкінг. Ми хочемо, щоб коворкінг став центром для громадських організацій. Адже суспільне мовлення може бути не лише у формі телебачення, радіо та діджитал-платформи. Воно повинно бути й в офлайні – у формі громадського простору.

Тепер в атріумі пахне кавою. Та й працювати тут досить зручно: тихо, якісний зв’язок і зручні дивани. Багато людей улітку взагалі перебралися сюди зі своїх кабінетів.

Також ми знайшли у холі місце для лекторію. Щодня о 12:30 тут проходять лекції. Читають їх на різні теми – від мотивації та стимулювання до теорії поколінь.

На місці колишньої «наливайки», де свого часу навіть самогон продавали, ми облаштували читальню. У телецентру була своя бібліотека з полицями книжкок на балансі. Але, коли стали їх розбирати, зрозуміли, що з них можна показувати людям не більше десяти – решта це радянські міфологеми або книжки Кучми та Ківалова. Тож наповнили нову книгозбірню наші працівники.

Окрім того на місці одного з гардеробів у холі ми плануємо зробити дитячий майданчик. Чимало наших співробітників мають дітей і приводять їх на роботу – адже процес телевиробництва не має вихідних.

У будівлі зараз практично немає орендарів – окрім одного кіоска, якому вдалося всіх пережити. Та він припинить роботу до кінця наступного року. Тож ми відкриті до пропозицій. Яких саме – вже встигли визначити. Для більшості приміщень ми відшукали потенційне призначення.

Наприклад, є приміщення, у якому можна відкрити аптеку. Так і пишемо: «Це вдале місце для вашого бізнесу». Також ми передбачили локації для кафе, піцерії, поштового відділення тощо. І все це – через конкурс через систему Prozorro, аби уникнути кумівства.

Три легенди про «Олівець»

 Чи справді будівля створювалася за кубинським проектом?

Головний архітектор будівлі – Олександр Комаровський. Це відомий український фахівець, який, зокрема, свого часу відповідав за реконструкцію Майдану Незалежності.

Можливо, він надихався саме кубинським проектом. Такий проект на Кубі дійсно є, у ньому є чимало подібності з цією будівлею.

До того ж «Олівець» справді має дуже низький рівень заощадження енергії. Зокрема, через алюмінієві вікна: цей метал має теплопровідність у кілька разів вищу за скло.

Олександр Карякін

керівник дирекції з виробництва

Я закінчив радіотехнічний факультет КПІ. Тобто за фахом я інженер-розробник радіоелектронного обладнання. На телебачення потрапив випадково. У мене якраз була переддипломна практика. Сусідка, що працювала у науково-дослідницькому інституті, сказала, що в «Олівці» є потреба в людині, яка могла б підхопити роботу.

Я почав працювати тут у 1995 році – на позиції інженера. 90-ті були веселими часами: грошей не було, нічого не було. Паралельно займався ремонтом побутової техніки.

Можна сказати, що я був одним із тих, хто вводив в експлуатацію технічне забезпечення будівлі. Треба сказати, що частина обладнання, яке ми тоді налаштовували, досі використовується «Суспільним».

За понад два десятки років, що я тут працюю, назбиралося чимало спогадів про будівлю. Окрім іншого це ж центр українського телебачення. Коли ми запускалися, ще не було ані «1+1», ані «Інтера». Телевізійна галузь в Україні будувалася у нас на очах.

Тут був дуже дружній колектив: прийшла молода команда. Була дуже гарна атмосфера. Під Новий рік, наприклад, завжди влаштовували «капустники». Попервах просто фантастика була: дружно жили. Тому й ці стіни на нас не тиснули – молодість це ж така справа.

Головна перевага «Олівця» – це, власне, студії. Їх багато, вони великі – і всі саме телевізійні. Таких студій в Україні насправді більше немає. Камери, апаратура – це все можна придбати. А от зі студіями складніше.

Павільйони

Київський телецентр має дев’ять апаратно-студійних блоків (АСБ). Є два симетричні павільйони, площа яких становить 600 квадратних метрів. До двох 450-метрових, двох 150-метрових і двох 70-метрових АСБ додається окремий павільйон для випусків новин.

Усі студії побудовані за принципом «коробка у коробці». Тобто кожен павільйон має власний дах, стіни і стелю. Відділений від решти будівлі він задля того, аби ізолювати АСБ на випадок землетрусу чи сильної вібрації. Якщо надворі дрижатиме земля, у павільйоні ми цього не відчуємо.

АСБ-2 – це один із двох найбільших павільйонів. До прикладу, тут проходила більшість національних відборів на Євробачення, а також дебати напередодні президентських виборів 2004 року.

Можемо анонсувати, що за умовами гранту до кінця наступного року компанія Sony побудує на базі АСБ-1 нову студію. Причому – на основі обладнання, виробленого у 2017 році.

 «Олівець» – єдина будівля у Києві із власною службою пожежної безпеки?

За проектом, телецентр справді повинен був мати власну службу пожежної безпеки. Це рішення було ухвалено з огляду на те, що будівля має високий рівень небезпеки. Вона має багато ризиків і як архітектурна споруда, і як стратегічний об’єкт. Та зараз пожежна станція на території комплексу не працює, нас обслуговують інші пожежники.

Ньюзрум

За проектом, це приміщення повинно було бути їдальнею. Тут частково навіть столове обладнання залишилося. Але врешті зі звичайної кухні зробили кухню новин.

Ньюзрум готували ще до нашої команди. Це була фішка, якою свого часу пишалися. Та зараз він нас не задовольняє ані за станом комфорту, ані за іншими чинниками.

Нині ми ведемо перемовини з двадцятьма компаніями щодо статусу генерального партнера. Зокрема, це автовиробник Hyundai. За підтримки партнера ми могли б трансформувати ньюзрум, перетворивши його на відкриту студію за прикладом BBC.

Окрім того компанії BBC і Deutsche Welle розпочинають створення на території комплексу іншого ньюзруму, шо об’єднає формати телебачення і радіомовлення. Вартість цього проекту – 3 мільйони євро.

 Спеціальний купол в атріумі телецентру – не лише архітектурне, а й практичне рішення.

Цей купол у холі побудовано дійсно не просто так. Ліфтові вежі виходять нагору, а з ними – і величезний об’єм повітря. Його створює постійний рух ліфтів. Купол, своєю чергою, забезпечує зменшення цього потоку.

Архів

Це місце для головного активу українського телебачення. Матеріал у цих сховищах коштує, напевно, дорожче, ніж уся ця будівля.

Тут у нас, напевно, всі формати аудіо та відео, що застосовувалися на території колишнього СРСР. Зокрема, формат BVH, на ньому ще Олімпіаду 1980 року записували.

Частково тут є і архів Укртелефільму – майже все, що він виробив. Та це не лише кіно. Це й хроніка за всі часи. Тут 29 тисяч коробок. Кожна коробка – 10 хвилин або 280 метрів плівки. Рахуйте самі, скільки тут кілометрів плівки загалом.

Водночас це єдине місце, про яке поки не вдається говорити з ентузіазмом. Можна сказати, що це рана, яка болить і не загоюється. Річ у тім, що записи зберігаються не в належних умовах. Оцифрована лише невелика частка матеріалу. Усе тримається на зусиллях ентузіастів. Але ми сподіваємося, що вдасться знайти кошти на це сховище.

Лариса Бурдій

завідувачка редакції кіновідеофондів і відеозабезпечення

Я маю інженерну освіту, починала працювати у відеотеці Київського телецентру. Починала працювати на НТКУ ще з Хрещатику, 26. Тобто я разом із компанією переїздила у цю будівлю в 1994 році. Згодом з’явилася можливість перейти на посаду редактора фонду. Нині я керую фондами «Суспільного».

Перше враження про «Олівець» – тут було жахливо холодно. Вітер постійно гуляв! Це ж були 90-ті, з опаленням були проблеми не лише у нас, а й по всій Україні.

До того ж ми постійно тут губилися. Зараз уже знаємо, як і куди йти. Тоді ж усі ці коридори здавалися суцільним лабіринтом. Ходили, вивчали, де що розташовано.

Тоді ця будівля, звичайно, була новою. Нам подобалося тут працювати. Особливо у порівнянні з Хрещатиком, де була стара споруда 50-х років. Тут було відчуття, що ми беремо участь у побудові нової країни – і нового телебачення.

Чи тиснула на нас ця будівля? Ви знаєте, нам ніколи було про це думати. Роботи завжди було дуже багато. Певна річ, ми були поколінням, яке народилося ще в Радянському Союзі. Хоча ця будівля створювалася як інструмент пропаганди, ми переїхали до неї вже за незалежної України. Не скажу, що хоч якось ностальгую за тими часами.