The Village Україна продовжує серію матеріалів, де дізнається у людей різних професій, як вони заробляють і на що витрачають гроші. У новому випуску – історія про сімейну лікарку в державній поліклініці.

Професія

Сімейна лікарка

14 тисяч грн

Зарплата у поліклініці:

4500 грн

Зарплата у страховій компанії:

8500 грн

Подяка від пацієнтів:

1000 грн


Витрати:

2 500 грн

Квартира

700

Комуналка

3 000 грн

Їжа

100 грн

Проїзд

1 500 грн

Розваги

600 грн

Догляд за собою

1 500 грн

Одяг

2 600 грн

Заощадження

1 400 грн

Відпустка

Як стати лікарем

Я зацікавилася медициною ще в школі й після 9 класу вступила до ліцею при університеті Богомольця. Це платний заклад, і після випуску я мала б отримати додаткові бали при вступі в університет. Однак саме у моєму випускному класі ввели ЗНО, тож навчання там мені не допомогло при вступі.

Мені все ж вдалося пройти на бюджет. Навчання з першого дня було дуже важким. Особливо складно навчатись перших три роки. За цей час я освоїла базові предмети, які потім знадобились на старших курсах і в роботі. Коли інші студенти приходили з пар о 14:00-15:00, то студенти-медики о 18:00. А потім ще вчились до 2-3 ночі, бо матеріалу справді багато. І так щодня.

Останні три курси пари відбуваються уже не в аудиторіях, а у лікарнях. Студенти також часто влаштовуються на роботу під час навчання. Я три роки працювала медсестрою у приватній клініці. Це дало мені непоганий досвід і додаткові гроші. Вночі я бігала на чергування, а вдень ходила на пари.

Навчання в медичному університеті триває 6 років. Я вчилася з усіма студентами разом, розподіл за спеціальностями відбувається вже після випуску. Виняток – стоматологи та педіатри, для цих лікарів є окремі факультети.

Окрім виснажливого навчання, медичні університети дуже корумповані. Були випадки, коли викладачі давали зрозуміти, що я не отримаю залік без хабаря. Звісно, можна отримати диплом і без хабарів, я особисто знаю таких людей, але щастить не всім. Мені не вдалось: за всі роки я платила двічі й цим не пишаюсь. Обидва рази були «без варіантів».

Після університету я повинна була відпрацювати у лікарні ще мінімум 2 роки. Це називається інтернатура, тобто як продовження навчання. Я вже працювала лікарем, але під наглядом старшого колеги.

На цьому етапі кожен обирав собі спеціальність. Оскільки я була бюджетником, то після випуску мені запропонували перелік спеціальностей, яких потребують лікарні. У моєму випадку в Києві були лише сімейні лікарі та лікарі швидкої допомоги. Вибір був очевидний. І так я почала працювати у поліклініці, де працюю вже три роки.

Я навчалась на бюджеті, тому за інтернатуру отримувала мінімальну зарплату.  Студенти на контракті за неї платять. Суми усюди різні, але цифра більша, ніж за рік навчання.

Інтернатура – обов’язкова, її не можна пропустити, бо це вважається частиною навчання. У мене вона тривала 2 роки, бо я обрала терапевтичну спеціальність. Після проходження інтернатури, я могла або залишитись працювати у цьому ж медичному закладі, або обрати інший. Також можна взагалі звільнитись і піти працювати в приватну клініку.

Особливості роботи та медична реформа

Мій робочий день офіційно має тривати близько 7 годин, але це не завжди так. У мене як у сімейного лікаря є 4 години прийому у поліклініці, а решту робочого часу займають виклики до помешкань. У сезон застуд їх буває до 10 на день, влітку – 1-2 на тиждень. Якщо їх немає, я можу йти додому. Тому деколи робочий день триває лише 4 години.

До початку медичної реформи (1 липня 2018 року – ред.), у кожного сімейного лікаря була норма – 8 викликів на день. Якщо дзвінків менше, за протоколом я повинна була проводити опитування на своїй дільниці: підходити і запитувати у місцевих чи в них усе добре і нічого не турбує. Звісно, це формальність і ніхто із сімейних лікарів так не робив, але у звіті це потрібно було вказувати.

Також у мене була норма прийомів на день: не менш як 20. Це реально, але дуже важко. Якщо був недобір – я все одно заповнювала усі 20 карток пацієнтів. Вказувала ім’я людини, вигадувала, з якими скаргами вона прийшла та приблизний діагноз. Потім заповнювала статистичний талон неіснуючого пацієнта. Це займає дуже багато часу і не несе жодного сенсу, але так потрібно.

Це робили усі лікарі, бо «так треба». Ніхто навіть не знає, що було б, якби написати лише про 10 пацієнтів. Зараз нам дозволили не вписувати у журнал пацієнтів та виклики, якщо їх немає. Але мої колеги все одно пишуть: ніхто не хоче мати зайвих проблем.

Ця бюрократія настільки дратувала спочатку, що я серйозно думала звільнятись. Але мене втримала медична реформа – я в неї дуже повірила. Особливо, коли з’явилась нова техніка та почалась реформа сімейної медицини.

На моїй дільниці люди не надто активно йдуть укладати договори. Можливо, думають, що це їх не стосується. Зараз у мене близько 400 пацієнтів: це середній показник, у моїх колег приблизно так само.

Я постійно працюю з людьми, а вони бувають різними. Часто пацієнти приходять на прийом і просто хочуть поговорити, а не полікуватись. Тобто я вже не сімейний лікар, а психолог: маю вислухати, втішити чи заспокоїти. Часто прийом однієї людини триває не 15 хвилин, скільки виділено за протоколом, а півгодини. Це затримує чергу. Люди дратуються, але я ж не можу виставити пацієнта за двері.

Найскладніше мені працювати з неохайними людьми. Особливо неприємно, коли приїжджаю на виклик, заходжу до квартири, а там смердить фекаліями, літають мухи і в напівпорожній квартирі на кріслі сидить майже голий чоловік. Я переборюю огиду, намагаюсь виміряти пацієнту тиск, послухати серце, допомогти та призначити лікування. Але найгірше навіть не те, що людина живе в таких умовах. А те, що вона не буде лікуватись, не придбає собі всі необхідні ліки. Мене такі виклики засмучують. Тішить, що бувають рідко.

Після роботи в поліклініці я працюю у страховій компанії. У мене майже немає вихідних, але ця робота дозволяє мені забезпечувати себе. Наша компанія надає послуги медичного страхування. Там я консультую людей, скеровую на медичні обстеження, раджуся з колегами щодо діагнозів. Це дуже цікава робота, бо там я спілкуюсь із лікарями інших спеціальностей, постійно вивчаю щось нове. Мені там подобається.

Заробіток

У поліклініці в мене мінімальна зарплата як у молодого спеціаліста – 4500 грн. Це фіксована сума, і вона не залежить ні від чого. У страховій я теж отримую фіксовану ставку – 8500 грн на місяць.

У моїй поліклініці немає сформованої системи надбавок та премій. Зазвичай додають 1-2 тисячі гривень на Новий рік та 8 березня. Деколи пацієнти можуть залишити «подяку» –  у середньому це 50-100 грн, у місяць виходить десь 1000 грн. Але останнім часом мало хто залишає. Мабуть, вважають, що після медреформи у нас занадто високі зарплати.

Як буде розподілятись зарплата після введення медреформи – ніхто не знає. Зараз у мене немає повного набору пацієнтів, тому мені буде нараховуватись мінімальна зарплата та надбавки за вже підписані декларації. Але виплати за декларації надходять не особисто лікарю, а на всю поліклініку. З цієї суми сам медичний заклад вираховує комунальні послуги, податки та інше. Те, що залишилось – отримує сімейний лікар. Тому думаю, що зарплати не сильно зростуть.

Максимум лікар у моїй поліклініці може заробляти 7-8 тисяч, якщо у нього вища категорія і стаж. У приватній клініці у середній сезон лікар заробляє удвічі більше.

Багато медиків працюють на двох роботах, щоб себе забезпечити, наприклад, викладають в університеті. Не уявляю, як би я жила на одну зарплату в поліклініці. У Києві на такі гроші вижити неможливо.

Часто лікарі співпрацюють із медичними лабораторіями або фармакологічними компаніями, але я так не працюю. За нагороду вони просувають певний препарат чи скеровують своїх пацієнтів на обстеження у конкретну приватну клініку. Круто, коли це той препарат, який працює. Потрібно бути зовсім божевільним лікарем, аби рекомендувати неперевірені ліки.

Витрати

Не скажу, що я сильно економлю і відмовляю собі у чомусь. Але якби я не мала роботи у страховій – моє життя було б абсолютно іншим. А так я можу їздити у відпустку і навіть відкладати на квартиру.

Найбільше я витрачаю на їжу – десь близько 3000 грн з усього бюджету. Також 2500 йде на оренду квартири і 700 грн на оплату комуналки.

Стараюсь відкладати на свою квартиру. Щомісяця це приблизно 2600 грн. Також  близько 1600 грн із зарплати залишаю на відпочинок.

Я люблю активний відпочинок: кататись на байдарках, велосипедах, тому на розваги також витрачаю близько 1500 грн на місяць. Ще 1500 грн йде на одяг та 600 грн – на догляд за собою.

На проїзд я майже не витрачаю грошей: досі купую студентський проїзний на метро. Маленька хитрість, яка дає змогу економити.

Зараз я не звільняюсь з поліклініки, бо сподіваюсь на медреформу, бачу зміни і вони мене надихають. Але якщо вона провалиться – піду в приватну медицину.

Ілюстрації: Євген Величев