Є питанняЯк Франківськ став прикладом для України. Історія Юрка Филюка, засновника Urban Space і Promprylad

Івано-Франківськ – місто за настроєм переважно традиційне. Міський голова, націоналіст Руслан Марцінків, відображає традиційні електоральні настрої міста й нерідко з’являється в медіа зі скандальними заявами про те, що «Геї не можуть бути патріотами», а «Ромів, потрібно вивезти в Закарпаття». Також він вважає, що українці повинні мати пріоритет у всьому, навіть на ринках і закликає освятити місце виступу гурту «Хамерман знищує віруси». Станом на квітень 2020 року в місті його підтримували 79% виборців.

Крім таких заяв, в Івано-Франківському медіапросторі розвиваються щонайменше два помітні проєкти, які вже стали прикладом для України: Urban Space 100 і Promprylad, обидва створені на платформі ГО «Тепле місто». Це приклади соціального підприємництва, які мобілізують велику кількість прогресивних ідей і культуру поваги та взаємодії між собою. Перший уже навіть запустив свою франшизу в Києві – Urban Space 500.

Їх засновник Юрко Филюк говорить нам в інтерв’ю, що місто відкрите до інновацій і креативного розвитку, а середовище тут не таке однорідне, як може здатися з інформаційного простору. «Я намагаюся дивитися на суспільство як на цілісний організм, де всі його елементи важливі». Ми поговорили з Юрком детальніше про його особисту історію, дізналися, як внутрішній розвиток однієї людини може бути пов’язаний з розвитком усього міста. І запитали про відносини з органами місцевого самоврядування та його історію про «похід» у місцеву політику.

Від миття машин до соціального підприємництва

Ми переїхали у Франківськ, коли мені було 13, з Бендер, що в Придністров’ї. У мене батьки із Західної України, навчалися у Львівському лісотехнічному, завершили навчання з червоними дипломами. Проходили практику у Придністров'ї, їм сподобалося, залишилися. Там ми із сестрою народилися. Згодом трапився Придністровський конфлікт і все почало руйнуватися. Тато «наїздами» бував у Франківську, він знав місто, і в нас була потреба переїхати. Тож урешті ми опинилися тут.

Починаючи із сьомого класу, я жив у Франківську. Спочатку вступив до тамтешнього університету нафти і газу. Далі займався громадським активізмом. Вступив у міжнародну студентську організацію AIESEC і пройшов шлях від простого члена локального комітету до президента організації в Україні. Згодом вирішив переїхати до Києва.

Мої підприємницькі ініціативи почалися з 13 років у Франківську: я мив машини. Тут була така собі бандитська територія, ходили «пацанчики» з районів, які казали щось типу: «Це наша територія, ти тут працювати не можеш». Як це виглядало? Я бачив припарковану машину, мив її, а тоді чекав, поки з’явиться власник. Тоді казав: «Я помив машину вам, заплатіть щось, будь ласка». Дехто давав гроші, дехто відмовляв, мовляв, я тебе не просив. Таке-от підприємництво виходило.

Після переїзду до Києва ми з друзями заснували компанію, що займалася кредитними системами. Декілька років ця історія успішно розвивалася, але потім сталася криза 2008 року й наш ринок зовсім зник. Ми заморозили компанію, розпустили всіх працівників, майже 70 людей, сіли у дві машини та поїхали потусити у Франкківськ. Нас було п’ятеро – увесь керівний склад компанії. Вирішили, що цікаво було б спробувати щось нове, і пішли в реальний сектор.

Наша перша справа – п’ять точок з морозивом «Ріжок», вони стояли два сезони. Дуже добре пішли. Вирішили робити щось ще. Відкрили перше кафе – «Мануфактура». Ідея бельгійських вафель була новою для Франківська. Усе теж працювало, але згодом ми зрозуміли, що займатися цим теж вузько й це не сильно про бізнес. Заробив грошей, роздав зарплати, заплатив оренду, і все. Вирішили розвивати мережу, назвали її «23 ресторани» й подумали, що хотіли б мати 23 різні концепти.

Однією з франківських невдач став заклад «Мармуляда» – наш другий заклад. Його ми зробили в приміщенні, де колись розташовувалося легендарне місце для андеграундної культури – кафе «Химера». Із самого початку там збиралася вся місцева тусовка, багато хто приходив «зі своїм», наприклад, а на кухні ледь не самому собі можна було готувати.

Згодом ця ситуація виправилася, але заклад став занепадати природним способом і потребував оновлення. Тоді й покликали нас. Ми недооцінили міцність цього контексту, нам не вдалося перевчити людей, вони однаково сприймали цей заклад, як «Химеру». На цей фактор наклалася ще й наша недосвідченість. З того, що я помітив: найбільше помилок у бізнесі робиться саме на другому проєкті, бо перший якось проскакуєш на драйві.

Ми й меню міняли, і підходи до концепції, і зауваження людям робили, але нічого не працювало. У результаті знайшли баланс, коли воно не було збитковим, але й прибутку особливого не генерувало. Згодом відчули, що сильно втомилися від проєкту, від цих усіх спроб і відпустили, зробили для себе всі висновки й пішли далі.

Зараз у нашій команді працює 160 людей і ми керуємо закладами Manufactura, Fabbrica, Delikacia, «Говорить Івано-Франківськ», Urban Space 100 та двома проєктами, які виросли на Promprylad: Promfood і Prombar.

Відчуття міста, у якому хочеться бути

Десь на другий-третій рік після повернення мені тут стало тісно. Загалом було відчуття, що ми готові дати ринку більше, а він до цього не готовий, йому не потрібна була складність продукту чи більша якість на той час, можна простіше. Ще один фактор – коло спілкування. Я знав 5–6 людей, з якими було цікаво спілкуватися в плані розвитку. Класична ситуація, коли виростаєш і треба рухатися далі. У цьому плані траєкторія руху в Київ найпопулярніша.

Часто цей процес відбувається несвідомо, я за собою помітив. Зустрічав почуття якоїсь внутрішньої образи на місто, людей, які поїхали. Мені здається, це є наслідком внутрішнього конфлікту, бо, з одного боку, є любов: рідне місто, виріс тут, було кльово, але саме зараз не можеш себе тут реалізувати.

Ці межі великою мірою продиктовані традиційністю, яка не сприймає інакшість. Ідеться також про обмеженість можливостей, щоб себе розкрити. Але ти ще навіть не усвідомлюєш, що просто хочеш звалити, це ніяк не артикульовано. У них навіть часом легка агресія трапляється, мовляв: «Ну, що там той Франківськ, що в ньому робити?» Але інтерес нікуди не дівається. Я в цьому плані також не виняток.

Я проходив цей момент у студентські роки, тоді звалив. Але в другому випадку (це були 2012–2013 роки), коли мене знову почало наздоганяти це відчуття, подумав: «А може, краще якусь амбітнішу штуку придумати?» З’явилася ідея «розкачати» місто. Вона тоді звучала досить авантюрно. Ми хотіли зробити це лише в інтелектуальний спосіб.

Я почав спілкуватися з різними людьми, вивчати, як відбувається розвиток міста та суспільства. Складав висновки докупи. Зрозумів, що сталий розвиток завжди приходить знизу вгору, тому в політику немає йти сенсу. Скажімо, у владу пройшов якийсь кльовий мер, але він нічого не може зробити, бо вся система опирається. Я розумів, що треба вкладати в ядро, а воно потім перезавантажує все суспільство. Ідея була в тому, щоб знаходити тих, хто, умовно кажучи, «прокинувся» або близький до того, у кого є запит на зміни, і разом з ними штовхати місто вперед.

Ще один фактор – це взаємодія, діалог з органами місцевого самоврядування та бізнесом. Коли люди дивляться одне на одного лише як на ворога, це не дозволяє перейти на спільний суспільний договір або спільний порядок денний. Розвиток тоді відбувається повільно, багато енергії йде на боротьбу. У будь-якому проєкті, бізнесі, організації є завжди внутрішнє невелике й зовнішнє велике кола.

Внутрішнє коло – це команда та власні зусилля на побудову процесів усередині. Зовнішнє – це продукт. Місія будь-якої організації – створювати зовнішній продукт завдяки внутрішнім ресурсам і їхній організації. У суспільстві так само. Якщо ми всередині кожен сам за себе, то не можемо побудувати спільну країну, у якій хочеться разом жити. Ми навіть не можемо поговорити про те, якою вона має бути. Тому діалог дуже важливий. Я прекрасно усвідомлював, що частина інституцій токсичні. Один зі штампів, що там немає, з ким говорити, але треба однаково якось приходити до діалогу.

Я думав нещодавно, звідкіля в мене потяг до таких-от систем. Мені завжди потрібна була якась велика ціль. У школі, наприклад, ми любили пограти в баскетбол, але не мали змоги, де це нормально зробити. Якось підірвав людей 30, просто такі ж діти, як і я: ми збирали дошки, хтось знайшов цвяхи, хтось фарбу приніс. Я у фізрука випросив кільця, які в нього в підсобній лежали. Ми за кілька місяців побудували майданчик, зробили розмітку. Зараз це можна назвати соціальним підприємництвом, а на той момент був просто поклик щось класне робити разом, особиста потреба теж була.

Гроші ніколи не були головною мотивацією. Я ніколи не заробляв надлишки, заробляв стільки, скільки мені треба, усе інше завжди йшло в розвиток. Тож перед нами, як перед бізнесом, стояло завдання створити ринок, на якому ми зможемо розвиватися відповідно до власних цінностей.

Це вже виклик іншого роду. Якщо в бізнесі потрібно враховувати кілька факторів, то в соціальній сфері це вже кілька десятків. Дуже багато опору, різних контекстів, багато підготовчих комунікацій. Уже просто «в тупу» не підеш на пролом, треба домовлятися, будувати взаємини. Це стало таким викликом, який дозволив залишитися тут і далі рости.

Я вбираю в себе весь накопичений досвід з різних спілкувань. Це люди з різних секторів: бізнес, медіа, соціальна сфера, наука, медицина, політика. Жартую іноді, що, щоб залишатися поза політикою, мені довелося стати гарним політиком. Навчитися балансувати, відчувати контекст, тримати рівновіддаленість до всіх сил, щоб хтось не почав пов’язувати з кимось.

Такого у Франківську ніколи не буде

Це історія про опір місцевого контексту. Одна з наших ініціатив – це візуальний стиль Івано-Франківська. Ми розуміли, що місто візуально може виглядати інакше, і вирішили втілити це в життя. Водночас у нас була хороша підготовка. Ми розуміли, що є два підходи до подібних проєктів: відкриті або закриті конкурси.

У першому підході: умовно сайт міста публікує в себе щось типу: «Конкурс логотипа міста», – і далі кожен охочий може подати свою ідею. Як правило, ці речі не призводять до результатів, тому що профі не хочуть іти на такі конкурси. Не зрозуміло, хто має їх оцінювати, за якими критеріями, часто все спирається на «подобається / не подобається».

Другий підхід – це коли професійний замовник. Ми зупинилися на Aimbulance, тому що це: а) топова маркетингова агенція; б) засновник Роман Гавриш родом із Франківська та розумів місто; в) вони погодилися зробити цю роботу за собівартістю, враховуючи соціальну природу ініціативи.

У результаті ми оголосили, що йдемо в розробку разом. Попередньо я розумів, що якщо це буде лише моя ініціатива, то вона не злетить. Тому об’єднав на той момент перших майже 50 людей, індивідуально пройшовши лідерів думок, яких вважав позитивними героями в місті, принципово там не було політиків, зустрічався з кожним. Ми говорили в середньому по дві години з кожним. Я пояснював, у чому ідея, навіщо вона, що з цього має вийти. Це були вихідці з міста, дизайнери, письменники, підприємці. Влаштували пресконференцію, що ми, 46 франківців, хочемо, щоб Франківськ був класним, є така ідея.

Відразу пояснили, чому Aimbulance, зазначили, що відкриті до обговорення й ідей. Сказали також, що робимо це, не беручи з бюджету міста жодних грошей. Підійде, то підійде, ні, то ні. Aimbulance приїхали з дослідженнями, провели тут три дні. Ми зустрічалися з архітекторами, влаштували громадські слухання, коли всі, хто хотів, прийшли своїми думками поділитися. Вони це все вислухали, зібрали матеріали, навздогін їм багато матеріалів зібрали та надіслали.

Через місяці чотири вже приїхали назад з продуктом, презентували і понеслося. «Хто це дозволив», «краще б дороги ремонтували», «моя дитина краще малює». Я тоді чітко зрозумів, що у своєму бізнесі можу сказати: «Тому що це круто». А коли заходиш у суспільну площину, зовсім по-іншому процеси виглядають, зовсім по-іншому комунікація виглядає й такі тези вже не працюють. Усе має бути дуже аргументовано, люди мають право висловлюватися у твій бік, ти виходиш у спільну площину активності. Я розумів: якщо зірвуся або якось агресивно зреагую, нічого хорошого з цього не вийде. Тому вчився терпінню. У результаті вийшло добре (ця робота потрапила до короткого списку премії Design Lions у 2014 році – ред).

Спочатку це досить складно сприймати, але я розумів, що, якщо вже ввійшов в цей процес, його важливо довести до якогось результату. Агресувати – відразу буде кінець, значить треба відпрацьовувати терпіння, десь просто не звертати уваги, десь аргументовано вести діалог. Спочатку було боляче, а потім стало легше, у якийсь момент зрозумів, що я майже не реагую на це, воно мене трансформувало зсередини.

Якість ґрунту

У Франківську колись було творче об’єднання «Станіславський феномен». Це об’єднання письменників і художників (помітна частина сучукрліту: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Володимир Єшкілєв та інші), які «бунтували» та розвивали мистецьке життя в місті наприкінці 90-х років, проводили читання, виставки, публічні дискусії. Є таке поняття, як якість грунту. Є речі, до яких ми інтуїтивно приходили й тестували, але, якби не було підґрунтя, то нічого б точно не вийшло. Думаю, це їхня заслуга також, що все зараз складається у Франківську саме так і є відкрите середовище.

І та ж місцева інтелігенція, ті ж Прохасько й Андрухович постійно в нашому контексті знаходяться. Те, що ми робимо, не є якимось капсульним і відірваним. Ми намагаємося будувати діалог зі всіма активними спільнотами в місті, сприймаємо їх як партнерів, носіїв певних потенціалів, що вкрай важливі для цього міста.

Незважаючи на свою традиційну основу, Івано-Франківськ – місто багатьох контекстів, що перемішані між собою. Міський голова виявився набагато відкритішим попри те, що його риторика й електоральне ядро супертрадиційні. Я не бачив якихось відвертих ситуацій, коли міська влада створювала якийсь відвертий супротив новому. Так, були окремі ситуації: скажімо, з Хамерманами був конфлікт. Але то більше вже як певні реакції, і я не бачу в них реальних загроз, дивлюся якось з легкою посмішкою та з іронією на це.

Я намагаюся дивитися на суспільство як на цілісний організм, де всі його елементи важливі. Треба розуміти, що, коли в соціумі зникає якийсь елемент, на його місці утворюється вакуум і треба думати над тим, чим його замінити, інакше натомість може прийти щось вирівнювальне, значно гірше. Наприклад, колись у Китаї влада вирішила, що треба боротися з горобцями. У результаті саранча знищила весь урожай. Тут таке саме.

Такий собі інклюзивний підхід, коли ти все приймаєш. Це не просто, але точно можливо. Ми назвали нашу організацію «Тепле місто», тому що до тепла прагне практично кожен. Мені часом уже хочеться чогось більш тепло-гарячого, але назва точно себе виправдала. Треба шукати, завдяки чому можна побудувати спільність, а не роз’єднуватися. Тому я перестав радикалізувати будь-які моменти й спершу намагаюся зрозуміти, що за ними стоїть.

Urban Space 100 і Promprylad – це проєкти, які об’єднують інтереси. Вони фактично не створюють нікому ніякої конкуренції, не створюють ніяких нових проблем. Вони створюють лише додаткову вартість для всіх учасників процесу, тому що вибудовуються з повагою до різних контекстів.

Політика неполітичності

Кожні місцеві вибори мені доводиться писати пост у фейсбуці, що я не балотуюся на посаду міського голови чи інші політичні позиції. Нещодавно знову була подібна провокація однієї політичної сили. Я знайшов журналістів, які це написали, зателефонував і запитав, що відбувається. Вони сказали, мовляв, такі ходять чутки. Запитав, чому чутки не перевіряють. Ми поставили ультиматум, що або вони видаляють новину, або подаю позов за зловмисне поширення недостовірної інформації. Вони видалили, але мені довелося написати офіційну позицію, щоб ніхто мене не діставав зайвими питаннями.

Коли ми починали «Тепле місто», у контексті тотальної недовіри одне до одного в суспільстві формування довіри було дуже важливим фактором. Треба було об’єднувати багатьох різних людей і бізнеси. Люди, як правило, шукають за цим якісь політичні амбіції. Тому ми із самого початку будували все на гарантіях позаполітичності. Я розумів, якщо піду в політику, то тоді це дозволить людям зробити висновки, що це все для цього робилося, що вони так і знали.

Не буду зарікатися загалом за все життя, але, як мінімум, у Франківську я для себе вирішив: щоб інституція «Теплого міста» розвивалася органічно та правильно, сам у політику не піду. Чи, може, колись десь в Україні, в інших містах, чи на національному рівні? Найближчі 10 років не бачу такої опції, але все в житті може бути. Раніше зарікався, що ніколи в житті, зараз дивлюся на це ширшим поглядом. Усе може бути, але найближчі 5–10 років я маю, чим займатися, і, якщо політична кар’єра колись у мене станеться, то точно не у Франківську.

У нашій країні поки що для всіх є одна зрозуміла траєкторія: з громадянського суспільства йдеш у політику. Наше завдання – показувати, що насправді переходи можуть бути з будь-якого сектору в будь-який інший, і це круто. Проблема в тому, що зараз існує стереотип у суспільстві: після політики немає життя далі. Куди йти потім? Але дійсно в моєму розумінні можуть бути переходи в будь-яку сторону на будь-якому етапі життя. Бізнес, соціальна сфера, якесь служіння. У світі такий підхід працює.

Важливо просто не дати людям підтвердження, що «вони так і знали». В активісти часто йдуть, щоб потім піти в політику, таким способом відбувається конвертація соціального капіталу в політичний. Для нас же в цій ситуації важливим було показати, що це не завжди так. «Тепле Місто» із самого початку формувалося як інституція з горизонтом мислення й дії в десятиліття, інакше сталого розвитку не буде. А для цього треба бути й послідовними в закладених цінностях і певних обмеженнях (позаполітичність у цьому випадку).

Дизайн життя тут і зараз

Я відчуваю, що це місто, яке починає дозволяти реалізацію практично будь-яких амбіцій сучасної людини. І це дуже круто. Мені стало тут нарешті безкомпромісно добре. Динаміка життя зараз вища, ніж тоді, коли я жив у Києві. Рівень амбіцій, які я зараз тут утілюю, вищий, ніж коли я жив у Києві. Рівень спілкування зараз, як мінімум, не гірший, як тоді, коли я жив у Києві, а навіть цікавіший. Є більше середовищ, більше різних людей і не тільки у Франківську.

Робота в мене така, що половину часу тут, половину не тут: або за кордоном, або в Києві. Цей комфорт – не лише те, що я сам собі створив, а й те, що місто дозволило мені тут зробити. Я не самотній, я знаю тут людей 300, які живуть у таких же парадигмах, які є людьми глобальними, і залишаються тут не вимушено, а свідомо, бо саме тут їм кайфово себе розкривати, а не десь умовно в Нью-Йорку, у Києві чи Берліні. Це те, що змінилося. Я не відчував цього на старті роботи.

У період пандемії взагалі стало ще кайфовіше. Тому що всі переваги великого міста зникли, ніяких концертів, подій, тусовок – соціального життя мало. З іншого боку, є замкненість, неможливість кудись поїхати. А тут під боком гори, хороша екологія. Тут реально стало набагато кращою якість життя. Є тренд глобалізації, він буде розвиватися, але завжди в будь-якого тренду є антитренди. Думаю, що в цьому всьому, у таких містах, як Франківськ, за правильного розвитку з’являються шанси на світовій мапі класно виглядати для талантів. Тут можна будувати історію, яка й кайфова, і драйвова. Можна встигати відчувати саме життя, сповільнюватися, але водночас мати амбіції та будувати глобальні компанії чи проєкти.

Мені тут класно, люблю бувати на «Промприладі», тому що тут постійно круті люди зустрічаються, можна мати по десять приємних випадкових зустрічей за день. Інший кайф – просто прогулятися центром, присісти попити кави. Далі – вулиця Шевченка, там парк, озеро, прогулянкова зона. Важливий фактор – люди. Тут купа моїх людей, вони класні, з ними тепло, хоча й у Києві теж таких людей багато. Люди завжди важливі. Близькість гір і природи: у будь-який момент сів у машину – і ти вже там. Це може бути навіть спонтанне рішення. У сумі хороший дизайн життя виходить.

 Раніше ми розповідали, що робити в Івано-Франківську, якщо ви приїхали туди на вихідні.