Коли люди дізнаються про звільнення, то замість привітань можна почути: «Коли на нову роботу? Що за посада? У яку компанію йдеш?». І якщо раптом кажеш: «Пропозицій поки немає», у відповідь можна почути: «Пішов у нікуди, значить». Саме такий варіант обрала для себе Олеся Андрєєва-Кушлянська, яка 5 років обіймала посаду генеральної директорки компанії Mary Kay. The Village Україна публікує історію Олесі у форматі 10 інсайтів, які вона встигла зрозуміти після свого звільнення.

Текст: Аліна Рудюк

Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Я прийшла в компанію Mary Kay Україна 1998 року на посаду спеціалістки з навчання. Мене завжди надихали в житті дві речі – люди та можливість створювати щось нове. І ця посада до певного часу цілком відповідала моєму уявленню про ідеальну роботу. Розвивати команду, мотивувати на досягнення результатів, навчати та бути серед сильних професіоналів – це надихало. За роки моєї роботи компанія Mary Kay Україна три роки поспіль ставала найкращим роботодавцем року у своєму сегменті. Це був не завжди простий, але дуже цікавий період.

Висока посада, хороші умови, стабільність і ясність перспектив. То чому ж я пішла? Мені бракувало свободи. Втома від рутинної операційної діяльності також зіграла свою роль. А ще в якийсь момент почало здаватись, що я не на своєму місці. Що ця роль зовсім не моя. Усе частіше ставила собі питання: «Чи я здатна впоратись? Чи це справді те, чого я хочу?». Мій досвід – це відкриття людини, яка вирішила піти в нікуди.

ФОТО: Марта Кетелеш

Життя за межами корпорації, у якій я була на топовій позиції і де пропрацювала 13 років, насправді не таке страшне. Воно абсолютно інше. А яке саме, побачила тільки коли опинилась ззовні. Раптом зрозуміла, що частина людей, які вітали з днем народження, прагнули разом «випити кави і потеревенити», просто зникли. Причому якраз це відкриття я вважаю позитивним. Але спочатку це було дещо неочікувано та незвично.

Я раптом збагнула, що насправді витрачаю на життя набагато більше грошей, ніж думала. І тому теза «я можу прожити на менші гроші, головне – свобода» згасає після кількох місяців відсутності регулярних смс про нарахування зарплати. Спосіб життя, що складений роками, важко змінити за мить. Особливо, якщо у тебе сім’я, є низка витрат, яких просто не можеш уникнути. Або не хочеш. Тому що це буде вже зовсім інше життя. А мене ж усе влаштовувало : спосіб життя, місця відпочинку, можливості для навчання та розвитку дітей. Насправді все влаштовувало. За винятком того, що зветься «робота на корпорацію».

Мене очікували «емоційні гойдалки». У момент ухвалення рішення я була на 100%, безапеляційно, впевнена, що воно правильне та потрібне. Ні, я просто не могла по-іншому! Не могла ні жити, ні дихати там. Але за деякий час почуття свободи, що п’янило, почало здаватися похмільним синдромом. З’явився легкий присмак гіркоти та головний біль. Усе, що було «до», покрилося легкою завісою безтурботності і нічим не затьмареного щастя. Ніхто й ніколи не зробив би такий крок, якби не було відчуття «як же все дістало». Але кого ж у такій ситуації цікавлять факти?

Ти зовсім не такий талановитий, як здавалось. Раніше я думала, що «якби у мене було більше часу, я б малювала, танцювала, писала книги…» Тепер я точно розумію, що питання не в наявності вільного часу. Річ у тім, що раніше в мене була абсолютно формальна, залізобетонна відмазка, чому ні. І вона зникла. А бажання творити пішло разом з нею.

Виявилось, що соціальний статус значить для мене набагато більше, ніж я уявляла. Перший похід до лікаря – і питання «Де і ким працюєте?» сильно та боляче вдарило по самооцінці. Насправді не саме питання. А неможливість відповісти на нього так, як раніше, коли за моєю спиною була солідна компанія та серйозна посада. Звичайно ж, я й близько не думала про такі речі, коли ухвалювала рішення.

Минув деякий час, і я почала звертати увагу на жінок у ділових костюмах. З легким відтінком заздрощів. Ті самі костюми, які так набридли, коли ходила в них в офіс. А ще зрозуміла, що у мене взагалі не було одягу smart casual. Лише костюми або ж джинси/кофточки у стилі «та яка різниця, все одно рідко ношу».

Моє коло повсякденного спілкування переважно складалося з колег по роботі. Та й теми, навіть поза робочим часом, крутились у цій сфері. Навіть якщо вдавалось зберігати приятельські стосунки з колишніми колегами, теми для розмов зникали, якщо нас не пов’язувало щось більше за робочий контекст. Тому що вони там, а я вже ні. Виявилось, що ранкова кава була смачнішою, якщо її приправити спілкуванням. Настала ломка: ну як пити ранкову каву наодинці? Звичайно, в житті були та залишаються справжні друзі. Але, по-перше, їх не багато і, по-друге, вони звикли, що я вічно зайнята, й тому навчились задовольнятися крихтами спілкування. Тож після звільнення я відчувала буквально «сенсорну депривацію». З часом з’явилися нові знайомства. Навіть більш якісні. Оскільки я не була обмежена нічим, крім бажання спілкуватися з тою чи іншою людиною.

Цінне відкриття: а чим я можу бути по-справжньому цікавою іншим? Якщо без прив’язки до титулу чи посади? І тут почалася серйозна внутрішня боротьба. Відсутність ширми у вигляді високої посади оголює і кристалізує все. Особливо те, ким ти є насправді. Це дуже сильне відкриття, тому що на виході можна отримати абсолютно оновлену версію самого себе. Звичайно, якщо це із самого початку входило в плани – не піти від, а прийти до. До нового себе.

Виявилось, що поки всередині моєї корпорації жив міф «найкращі змагаються тільки самі з собою», світ пішов далеко вперед. І велика частина моїх знань, навичок і вмінь, які я отримала в «замкненому корпоративному просторі», виявилась цінною лише всередині цього штучного світу. Дуже стимульнуло, коли я прийшла як запрошена лекторка в аудиторію до серйозних бізнесменів. Їм не було діла до того, що там у мене на візитній картці з приставкою «екс». Їх цікавило, чим мій досвід може бути практично корисним для них. І саме тоді довелося провести ревізію всього того, що я робила. Витягнула на світ всі свої провали та успіхи й багато аналізувала. Почала читати книги, бо виявилось, що я багато чого робила інтуїтивно, а насправді цьому є чітке пояснення та визначення.

Раніше мені було достатньо просто робити, а після звільнення стало важливим знати, як це називається, які стадії та етапи проходить. Як людина, що провела багато часу в одному положенні, я відчула, що якісь «інтелектуальні м’язи» заніміли, а деякі взагалі атрофувались. Тому почала тренування. Іноді було схоже на те, що вчусь ходити заново. І тут усе залежало від сили волі та завзятості, від глибини бажаних змін і готовності прийняти роль учня.

Ну й головне. Коли пройшла через цей досвід, зрозуміла, що насправді, з роботою чи без, з топовою позицією чи без неї – я дуже щаслива людина. Доки в моєму житті є коло найближчих, родина та діти.

За рік після звільнення я почала читати авторський курс із лідерства на програмі МВА в Міжнародному інституті бізнесу. А ще через деякий час мене запросили на співбесіду. Завдяки набутому досвіду на першій же зустрічі я змогла сформулювати свої очікування та впевнено сказати, за що не готова братись. З’явилися зрозумілі критерії вибору свого подальшого розвитку та реалізації. Стало ключовим витримувати баланс між роботою та сім’єю. А також мати змогу втілювати новаторські ініціативи, мати свободу вибору рішень, відчуття безпосереднього впливу на результат.

За два роки після виходу в нікуди я прийшла в компанію Siberian Wellness на посаду директора з розвитку продажів у Східній Європі, де працюю і сьогодні.

Чи було страшно? Так. Чи хотіла б я щось змінити? Ні.