Люди в місті«Запитували групу крові та знак зодіаку»: 11 історій про трешові співбесіди

«Він був одягнений, як типовий гопник, і трохи п’яний. Запитав, як мене звати та чи п’ю я. Потім дістав пляшку. Ми випили десь 1 л віскі на двох, і він сказав, що бере мене на роботу» – так проходила співбесіда на посаду PR-менеджера в одну українську турфірму.

Зібрали 11 історій про жахливі співбесіди людей, які влаштовувалися на роботу – від телебачення до IT-компаній.

Підтримай The Village!

Donate

Історія 1: У студентські роки я хотіла знайти підробіток, пробувала всі варіанти, і одним з них був кол-центр. Офіс розташовувався в приватному секторі між метро «Дружби народів» і «Либідською». Я прийшла на співбесіду з подругою. Було досить дивно, що проводили співбесіду для нас обох одночасно. Окрім дикої анкети, в якій потрібно було вказати, чи був у мене секс, чи можу я підставити колегу заради кар’єри й таке інше, нас ще опитували вербально. У нас запитували групу крові, знак зодіаку, у рік якої тварини народилися й багато інших неадекватних питань. Усе це коментували тим, що в мене дуже активний знак, на відміну від подруги й що я не зможу працювати в кол-центрі.

При цьому наша співрозмовниця весь час оцінювала нас поглядом і давала коментарі щодо зовнішнього вигляду – як ми сидимо й що говорить наша мова тіла, чому ми так одягаємося тощо. Зрештою подрузі запропонували роботу, а мені ні. Це була моя перша відмова в роботі. Подруга після цього теж вирішила не йти до них.

Історія 2: Вона сталася також у студентські роки, коли я вирішила влаштуватися логістом (за фахом). Покликали мене на метро «Васильківська» в один із найближчих до метро будинків. Я прийшла на співбесіду, а там класичне вербування в менеджерів з продажу: «У нас така система, що будь-який співробітник повинен місяць відпрацювати менеджером із продажу для того, щоб розуміти суть компанії».

Мені здається, я була вже настільки виснажена пошуками роботи (дівчат на логістів було не заведено брати ще якихось 8 років тому, у нас, бачте, місячні й ми не можемо адекватно керувати великими потоками в цей період), що вирішила спробувати хоч так потрапити в логісти.

На співбесіді було 30–40 осіб, усіх загнали в один задушливий зал, провели годину лекції щодо продукту, потім попросили вийти всіх, кому вже не цікаво. Залишилося десь 20 осіб. А після цього людина, яка керувала всім дійством, просила сказати, що ми готові зробити заради того, аби нас узяли на роботу. Можу сказати, що деякі дівчата не соромилися в пропозиціях. Тоді я вирішила, що вже готова звідти йти, але мені сказали, що тепер такої можливості немає, я повинна дочекатися кінця та побачити, кого візьмуть на цю вакансію. Кого взяли, я вже й не пам’ятаю. Але травму отримала серйозну від цього всього.

У 2017 році, коли я тільки починав свій шлях в IT, знайшов вакансію верстальника з можливістю роботи на пів ставки. Я тоді мав роботу, тому це мене влаштовувало, я думав, що зможу отримати якийсь досвід у тій компанії. Уже знав, що таке світ IT, тому очікував, що це буде сучасна співбесіда.

Офіс компанії був на Глибочицькій у старій будівлі. Мене запросили в маленький кабінет, в якому сидів один чоловік – директор цієї компанії. Перед ним на столі лежав аркуш паперу й ручка. Перше його питання було про моє ім’я, хоча я надсилав резюме, і під час співбесіди він мав би ставити запитання за ним. Першим пунктом на аркуші він записав моє ім’я. Друге, що він запитав мене, рік мого народження. Записав. Третє, що він запитав мене – хто я за гороскопом. У цей момент я трохи завис, бо раніше в мене ніхто такого не питав. Я йому сказав, що я – Близнюки, і в цей момент на його обличчі з’явився такий вираз, ніби він уже побачив моє майбутнє в цій компанії та зробив висновок, що ми не спрацюємося.

Далі в той же стовпчик він почав записувати інформацію за темою – про мій досвід, знання – зрештою аркуш А4 був заповнений. У мене вже склалося відчуття, що я хочу звідти втекти, мені стало просто стрьомно від цієї людини. Закінчилося все тим, що він почав скаржитися на своїх підлеглих, яких він навчав, а потім вони просили більшу зарплатню та переходити в інші компанії. При цьому верстальнику пропонували близько 3–5 тисяч гривень. Туди можна було йти тільки для того, щоб чогось навчитися, щоб потім заробляти нормально. А для нього це виглядало так, ніби працівники всі знахабніли й дуже погано з ним вчинили.

З 14 років я мріяла потрапити на телебачення. Бабуся пророкувала мені зоряне майбутнє ведучої погоди, але я хотіла стати сценаристом передачі «Необъяснимо, но факт». Вступивши в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого я продовжувала мріяти, як сиджу в кабінеті якогось каналу, до мене підбігає стажист, шепоче на вухо, що десь в Івано-Франківській області в городі в місцевого баяніста відкопали труп русалки.

Сім років тому, на третьому курсі, уже маючи віддалену роботу в кінокомпанії, я вирішила, що зобов’язана стати сценаристкою програми «Слідство ведуть екстрасенси». Формат здавався цілком моїм. Містика, пошуки привидів, милі неадекватні люди, які ламають камери через звинувачення у вінці безшлюбності. Три місяці я бомбила своїм резюме канал і нарешті HR здався й запросив мене на співбесіду.

О 8:00 я вже чекала за вказаною адресою. До мене у двір вийшла хворобливого вигляду блондинка з каре й представилася молодшим режисером. В офіс мене запрошувати не збиралися, вона сіла на лавку, відкрила банку пива й закурила. Кілька хвилин ми мовчали. Видихаючи дим мені прямо в обличчя, вона запитала, що я вмію? Я ставила багато питань: чи правда все, що відбувається на екрані, звідки беруть потерпілих, чому в передачі немає психолога, що має робити сценарист та як їй тексти, які я відправила HR. Режисерка мовчала, дивилася в інший бік і сьорбала пиво. Загасила сигарету об лавку, зняла балетки й запитала: «Ти завжди така гучна?». Не давши мені отямитися, режисерка відрубала фіналочку: «Екстрасенси у відпустці! За годину їде автобус на Чернівці, знімати шоу «Врятуйте нашу сім’ю». Їдеш туди адміністратором».

«А що робить адміністратор?», – у паніці запитала я. Вона відповідає: «Герої можуть забухати й почати бійку. Треба робити так, щоб оператор усе встигав зняти. Спатимеш у них на балконі, там канапа». «А якщо вони влаштують різанину?», – знову запитую. «Було б шикарно», – відповіла режисерка й задумливо подивилася на свої голі ноги.

Два роки тому моє резюме було розміщене на Work.ua, шукала роботу піарниці. У резюме була вказана частина моїх робіт (усе підряд нікому не показую, щоб не лякати своїм досвідом), це була робота в провідних ЗМІ країни як журналіст, редактор, головний редактор. Мій досвід у ролі піарниці – робота в передвиборчих кампаніях і в штабі Євробачення-2017.

Мені дзвонять за оголошенням, дівчина каже, що в компанію шукають менеджера з роботи з персоналом. Я здивувалася й запитала, чи читали вони моє резюме. Сказали, що читали, і їм підходить, запросили на співбесіду. Офіс розташовувався навпроти Бессарабського ринку, там, де зараз магазин «Рошен», але з торця. Мене зустріли дві милі молоді дівчини та почали розповідати, хто їм потрібен. Головна умова – мати паспорт і київську прописку. Мені сказали, що це компанія, яка займається ескорт-послугами, дівчата в них дорогі, вони не стоять на Окружній, а працюють у квартирах. Робота тільки вночі та з особистим водієм. Обов’язки: перевіряти, як дівчата працюють, а в кінці «робочого дня» збирати касу. Іноді треба проводити бесіди з дівчатами, тому що в них «усяке буває».

Я сиджу й офігіваю. А потім кажу: «Дівчата, я вас правильно зрозуміла, вам потрібна «мамка» в публічний дім?». А мені відповідають: «Ну, ми б це так не називали». Я відповіла, що подумаю. Сказали, якщо я все-таки зацікавлюся, то в першу ніч буде майстер-клас, де мені покажуть, як працювати. Було видно, що дівчата, які проводили співбесіду, теж дуже сильно ніяковіли й офігівали.

Я влаштовувався на посаду керівника одного з підприємств компанії, що працює у сфері ритейлу. Це була моя найкоротша співбесіда. 2005 рік, літо, спека, заходжу до кабінету, там сидить директор, їсть окрошку. Я кажу: «Здравствуйтє, пріятного апєтіта, я на собєсєдованіє». Відповідь: «Какоє ти імєєш отношеніє к моєму апєтіту?». Усе.

Я на хвилину вкляк, потім перепитав, чи прийшов у зазначений час. Директор сказав: «Єслі ви про єду – мнє нє мєшаєт». Я все ж таки вирішив не продовжувати розмову й просто залишив приміщення офісу.

Колись я влаштовувалася на посаду в одну юридичну фірму в центрі, недалеко від метро «Олімпійська». На роботу вони шукали офіс-менеджера, який буде виконувати функції помічника керівника й помічника бухгалтера. Спочатку все було ок, зі мною проводила співбесіду приємна дівчина, розповідала про обов’язки, графік роботи й інші деталі.

Потім вона запросила самого директора Юрія (по батькові не пам’ятаю), на вигляд йому було років 40. Він теж почав розповідати про компанію, що вони вже давно на ринку, у них багато клієнтів. Далі сказав, що в компанії є кар’єрне зростання – з простого офіс-менеджера можна рухатися вгору кар’єрними сходами. Після цього він став розпитувати про мене, хто я та звідки, як би вчинила в тій чи іншій ситуації.

Мої відповіді йому сподобалися, зрештою він запропонував мені прочитати договір, якщо мене все влаштовує. Пояснив, що робота в них тільки за трудовим договором, і якщо мені все підходить, можу підписувати відразу.

У договорі були описані основні робочі обов’язки: ведення ділового листування й дзвінків, організація та координація відряджень керівника, планування робочого дня тощо. Але були ще й додаткові обов’язки – інтим із керівником. За це обіцяли вчасну зарплату від 40 тисяч гривень, кар’єрне зростання та премії.

Я дула шокована, просто сиділа, дивилася на це, а потім запитала: «Що це означає?». А він такий: «Це звичайна робоча практика». Я стала говорити, що мені це бридко, і я точно не буду працювати, що я християнка й це суперечить моїм цінностям. Після цього мене попросили на вихід.

Співбесіда з директором турфірми на посаду PR-менеджера: я прочекав близько години, поки явився директор. Він був одягнений, як типовий гопник, і трохи п’яний. Запитав, як мене звати та чи я п’ю. Потім дістав пляшку. Ми випили десь 1 л віскі на двох, і він сказав мені, що бере мене на роботу. Але йти туди працювати я так і не наважився.

Я ще вчилася в університеті, але вже шукала роботу в рекламі. Мені здалося, що це сфера, в якій класно поєднаються моя економічна освіта й бажання мати креативну професію. Мало знала про цю сферу, тому надсилала резюме й писала в багато компаній без досвіду роботи, подалася на вакансію, де шукали медіапланера. Майже не розуміла, чим займається медіапланер, знала тільки, що це якось пов’язано з банерною рекламою.

Мене запросили на співбесіду. Офіс розташовувався на Пимоненка в офісних ангарах, де сиділо багато різних агенцій. Співбесіда була специфічна в усьому: мене питали про економіку, просили виконати якісь задачі. В якийсь момент чоловік, який її проводив, запитав мене: «Чому ви розмовляєте українською? З принципу?». Це був 2014 рік. Я взагалі не знала, як реагувати, і почала щось відповідати про те, що я корінна киянка, а взагалі наполовину росіянка й мої найближчі родичі живуть у Москві. Не знаю, що це було, можливо, синдром меншовартості. Мені було дуже некомфортно, я не розуміла, який стосунок мало це запитання хоч до чого-небудь. Вважаю, що це дуже непрофесійно. Пам’ятаю, що я хотіла просто швидше звідти піти.

Було це, здається, у 2014 році, коли я була студенткою. Співбесіду на позицію аналітика-помічника проводив суперсіньйор-спеціаліст – чоловік, з яким мені вже доводилося раніше працювати в одному проєкті. Власне, після нього він і вирішив покликати мене на співбесіду, щоб працювати на постійній основі.

Треш почався із самого початку: виявилося, що ми йдемо в ресторан на Подолі з приглушеним світлом і кальяном у залі. Почалася співбесіда невчасно, лише через пів години, бо він не встиг завершити свої попередні робочі питання, тому я просто сиділа весь цей час навпроти нього й дивилася, як він вечеряв. Здається, він запропонував мені воду, я відмовилася.

Почалася співбесіда. Були і нормальні, і дуже дивні запитання, наприклад, він спитав мене, що я про нього знаю та звідки я це знаю. Інколи мені здавалося, що він мене зовсім не слухав, а інколи не здавалося, бо він усе одно продовжував вирішувати свої робочі справи й під час співбесіди часто відволікався на телефон і в ноут.

І останній треш: співбесіда тривала 4 години. Я пропустила майже все святкування дня народження подруги. За цей час було багато пропущених від батьків і від друзів, які чекали на мене.

Звичайно, я ще на початку мала б відмовитися від співбесіди, коли дізналася, що локацією є ресторан, але на той час рівень моєї асертивності, на жаль, був недостатнім. Під час співбесіди зрозуміла, що ні в якому разі не готова працювати з такою людиною, та мені ніхто не перетелефонував після цієї розмови. Може, це й на краще.

У мене є багато дивних історій про пошук роботи, ось кілька з них.

Я влаштовувалася на позицію PR-менеджера в компанію зі сфери digital marketing. Вакансія була написана англійською мовою, найчастіше це говорить про сучасність компанії: там не буде зашореності й 18-го століття. Але ні. Мила рекрутерка п’ять хвилин розповідала, як я повинна поводитися на співбесіді: «Легкий мейк, яскрава посмішка й позитивний настрій. Наш керівник не любить негативно налаштованих людей». Не те, щоб я велика поборниця прав людей, але тільки я можу вирішувати, наносити мені косметику чи ні, і як мені поводитися на інтерв’ю.

Також у мене історія про найдовше очікування фідбеку після співбесіди. Через три (!) місяці після першої співбесіди й тестового завдання зателефонували та запросили на другу співбесіду. Я розумію, що зараз процес найму фахівця може тривати довго, адже знайти свою людину складно. Але не відповідати три місяці – це вже якось занадто. За цей час можна було влаштуватися на роботу й пройти випробувальний термін. Або навчитися кататися на вейку, або долистати Tinder до кінця, коротше – продуктивно провести літо.

Ще є історія про співбесіду на посаду менеджера з внутрішніх і зовнішніх комунікацій компанії, що займається харчововими продуктами. У першій же розмові про причини відкриття вакансії мені сказали, що зараз на цій посаді працює дівчинка, але вона не справляється й узагалі ніхто, нічого не вміє та не встигає. Я вважаю, що це відразу показує майбутнє ставлення до вас – так само можуть колись обговорювати й вас за вашою спиною.

Минулого року ходила на співбесіду в одну українську IT-компанію, запросили спробувати свої сили на позицію PR-менеджера на продукт, спрямований на ринок США. Напрямок – дейтинг-сервіс, аналог Tinder (повністю моя тема як відчайдушної користувачки).

Дзвіночки були із самого початку, але мені подобалася комунікація компанії, вони будують імідж експертів в українському IT, тому закривала на все очі.

Спочатку рекрутерка запитала мене, в який час мені зручно прийти на співбесіду. Після моєї відповіді вона сказала, що в цей час незручно їм. Ок, буває. Але навіщо тоді відразу питати, коли зручно мені, замість того, щоб запропонувати зручні слоти?

Співбесіду призначили на 10:00. Оскільки я працювала й мій робочий день починався в той самий час, було максимально незручно. Була зима, я їхала на таксі, не розрахувала час на затори та зрозуміла, що спізнююся. Зателефонувала за вказаним номером, щоб попередити про запізнення. Рекрутерка взяла слухавку й замість очікуваного «Алло» закричала: «Я СКОРО БУДУ!». Подумала, що вона мене з кимось переплутала, представилася, сказала, що їду на співбесіду й запізнююся на 10 хвилин. На що вона відповіла: «Ок, я теж запізнююся».

Їду далі, але вже сумніваюся, що хочу. Приїхавши за адресою, трохи розгубилася, бо офіс розташований не в найбільш мальовничому місці – поруч заправка та СТО. З побоюванням знову зателефонувала рекрутерці, сказала, що приїхала, але не знаю куди йти. Вона відповіла мені втомленим голосом, мовляв, я ж вам прикріпила карту в листі (там був скріншот із гугл карти, де було вказано адресу, за якою я власне приїхала). З великим небажанням рекрутерка спустилася мене зустрічати.

Я потрапила в офіс, мене посадили в переговорну 1х1 метр, що була схожа на акваріум, запропонували каву. Я людина не сором’язлива, тому відмовлятися не стала. Рекрутерка повернулася зі словами: «Кавоварка зламалася, після співбесіди попросіть, щоб вам зробили каву». Увесь цей час вона листувалася в телефоні, а потім голосно сказала: «ЙОБ ТВОЮ МАТЬ». І пішла. Знову повернулася зі словами: «Більше ніколи не буду призначати співбесіди на ранок».

Хвилин через 10 прийшла тім-лід (як потім виявилося), з якою в мене була співбесіда. Вона влетіла в «переговорку», не представилася й не вибачилася за спізнення, почала ставити запитання про мене. Це було більше схоже не на інтерв’ю, а на іспит із вступного курсу про PR. Питання були про те, чим піар відрізняється від реклами, чим, на мою думку, їхній продукт кращий за Tinder (продукт тільки розроблявся, я не могла об’єктивно відповісти на це питання).

Я запитувала про продукт, команду, мету виходу на ринок США й доцільність найму піарника. Мені ще поставили кілька запитань про знання компанії, проінтерв’ювали англійською й перейшли до спічу про те, чому ця компанія, у першу чергу, наймає професіоналів. Іронічно, що цей пасаж розповідала рекрутерка.

Коли співбесіда закінчилася, я запитала про подальші кроки: терміни отримання фідбеку, необхідність виконання тестового завдання й терміни виходу на роботу. Отримала розмиту відповідь: «Е-е-е, ну-у-у, да-а-а, відповімо протягом тижня-двох». Потім інтерв’юерки покинули приміщення, ніхто мене не провів, а кавоварка не полагодилася. Я дуже пошкодувала про витрачений час, повернулася на роботу з думкою про те, як люблю свою компанію.

Протягом години після співбесіди отримала лист із текстом: «Ви нам не підходите, дякую».