Засновник Facebook Марк Цукерберг виступив перед Сенатом та Палатою представників конгресу через скандал з витоком даних користувачів. Як власник  близько 400 мільйонами акцій Facebook, Цукерберг втратив вже понад 5 мільярдів доларів.

The Village Україна спілкується з людьми, які видалилися з Facebook або ніколи не були в ньому зареєстровані.

обкладинка: giphy.com

Юрій Андрухович

письменник

Мені особисто Facebook не потрібен. Зрештою, як не потрібен Instagram, Telegram або ж Viber. Усі ці ресурси були створені для спілкування. Комусь його замало, а мені достатньо. Зрозуміло, що Facebook – це такий собі міжнародний клуб за інтересами. Але мені здається, що будь-який відомий письменник усе одно до нього входить. Є мої книжки, і є читачі моїх книжок. Навіщо мені ще читачі моїх постів на FB? Мій світ існує цілком автономно. Лайки я ж волію збирати наживо – на літературних презентаціях, концертах.  Реальне життя і спілкування набагато цікавіше.

Новини читаю на новинних сайтах – їх не більше п’яти, з них три українські, один російський і один польський. На Facebook щотижня перепощують мої колонки для zbruc.ua.  Я знаю, що так само туди викладають якісь фотозвіти, інформацію про мої виступи й подорожі, інтерв’ю. Для мене цього більш ніж достатньо. Плюс на Facebook є кілька моїх найближчих людей. Якщо там трапляється щось таке драматичне, як, наприклад, теперішній допит Цукерберга в американському сенаті, то я про це так чи сяк знаю, ми про це говоримо.

Facebook був створений для того, щоб виконувати роль комунікатора. На початку він був потрібен для спілкування, обміну думками, кулінарними рецептами, фотками котів, песиків і зібраних під час прогулянки грибів. Потім він почав виконувати деякі серйозніші соціальні функції. Без нього не були б можливими Арабська весна чи Євромайдан. В останні роки туди, як і до будь-якого впливового інформаційного ресурсу, підтягнулись бізнесмени, рекламодавці, політтехнологи, тролі, спецслужби. Почала грати роль статистика, реклама.

А далі, як ми побачили після останніх американських виборів, підставна і підтасована статистика, викрадання особистих даних, маніпуляції та оборудки з масовою свідомістю. За всім цим, безумовно, цікаво спостерігати з новин, це грандіозна політична гра, і Facebook одна з її платформ. Доки її не знищать і не вигулькне якийсь інший, черговий популярний ресурс. Ось практично все, що я про це думаю. Мені більше до вподоби YouTube, бо туди зливають прекрасні концерти, та ще й у хорошій якості. От де я справді можу надовго зависнути.

Таня Савчук

фрілансерка

Ніколи не була користувачем Facebook, навіть не відкривала сторінку реєстрації. Якось думала зареєструватись, щоб продати речі непотрібні. Але тоді віддала їх на благодійність і на цьому все. Не було бажання реєструватися. Можливо тому, що для мене якось дивно було б ділитись особистою інформацією з таким широким загалом.

Не знаю, яким було б моє життя з акаунтами в соцмережах, але відчуваю, що таким самим. Думаю, я зекономила дуже багато часу, бо це ж треба було б гортати стрічку, читати коментарі, сваритись із ботами і залипати. І частіше заряджати телефон. Нестача не відчувається.

Буває, друзі іноді кажуть: «Заведи, мовляв, сторінку. Будемо переписуватись, бо немає часу на зустрічі». А я кажу: «Так у вас же є мій номер. Пишіть, у мене безкоштовні смс». А ще буває, коли пожартую дуже смішно чи побачу щось дуже гарне (веселу собаку наприклад), думаю, що поділись я цим у Facebook, може, комусь стало б веселіше. Оце така нестача.

Юрій Булка

програміст

Я був активним у Facebook кілька років. Користувався, як і більшість людей, з тією відмінністю, що я майже не публікував світлин. Я часто писав на теми, які мене турбували. Мені хотілося звертати увагу на якісь «нерозпіарені» речі, які видавалися важливими і були недостатньо проговорені. Можливо, це було трохи подібним на блог.

Я не вважаю соцмережі чимось поганим, радше навпаки. Але я не погоджувався з багатьма аспектами того, як Facebook реалізує ідею соцмережі. Я активно критикував його і знав, що рано чи пізно ліквідую свою обліковку. Остаточним поштовхом для цього стала ситуація з блокуванням українських блогерів у 2015 році. Я зрозумів, що коли президент цілої держави звертається до власника приватної інтернет-компанії з проханням якимось чином змінити підхід до цензури громадян цієї держави, ми занадто багато повноважень передали цій конкретній компанії, пора брати контроль у свої руки.

Фундаментальна проблема Facebook полягає в централізації контролю і зосередженні доступу до інформації в одних руках. Інтернет задумувався як децентралізована мережа без єдиного «власника». Будь-хто може створити веб-сайт, і, щоб його відвідати, не треба бути ніде зареєстрованими чи погоджуватися на якісь умови. І навіть президент не повинен вирішувати за мене, що мені читати, а що ні.

Ще один приклад первинного дизайну інтернету – електронна пошта. Ви можете надсилати листа користувачеві Gmail незалежно від того, чи самі використовуєте Gmail, чи, приміром, Yahoo чи Protonmail. Ні в кого немає монополії на цю технологію, і ви можете легко «голосувати ногами», переміщуючись від одного провайдера до іншого.

Постійний агресивний збір і використання даних про користувачів та користувачок, цензура публічних і приватних повідомлень, вимога вказувати дату народження і використовувати лише «паспортне» ім’я – усе це неприємні побічні ефекти монопольної позиції Facebook.

Але це зовсім не означає, що соцмережі мають бути лише такими. Вони цілком можуть працювати як децентралізовані системи, де можна вільно переходити від одного сервера до іншого, не втрачаючи при тому можливості бути на зв’язку з друзями, які користуються іншими серверами. Такі соцмережі є, і я ними користуюся. Але суть не в тому, яка соцмережа краща. Суть у тому, що жодна не повинна бути в позиції контролю над вашим інтелектуальним і соціальним життям і жодна не повинна перетворюватися на монополію, яка диктує свої умови.

Я зрозумів, що повинен почати із себе, і тому ліквідував свою обліковку в Facebook. Відчув лише позитивні зміни. По-перше, соціальна взаємодія на Facebook була доволі «ґейміфікованою» та орієнтувалася на кількість («вподобайок», «поширень» тощо), а не на якість чи глибину. Коли я відключився, то зрозумів, що ті люди, з якими я продовжую спілкуватися тепер, це не завжди ті ж люди, з якими я найчастіше взаємодіяв на Facebook. Деякі були менш активні там, але поза Facebook виявилося, що в нас є потреба в спілкуванні, ми не забуваємо запросити одне одного на якісь цікаві події чи просто зустрітися час від часу. Все відбувається органічно і без зайвої «ґейміфікації».

По-друге, усвідомлення того, що Facebook уже не має такого широкого вікна в моє особисте життя, є дуже приємним і цінним для мене. Я знаю, що в мене є свій особистий цифровий простір спілкування з найближчими людьми, недоторканний ніким і нічим.

Світлана Матвієнко

медіадослідниця

Я стала користувачем Facebook практично одразу, коли платформа стала доступною поза межами гарвардської спільноти. І хоч мені вона здавалася надзвичайно нерозумною, мене цікавило все, що стосувалося мереж, віртуального світу, нових способів комунікації – я пробувала все. Тоді я була переконана, що майбутнє за такими платформами, як Second Life, але аж ніяк не за такими, як Facebook.

У той час я працювала над докторською і викладала в Університеті Міссурі; деякі з моїх курсів були сфокусовані на ігрових та неігрових комунікаційних мережах, віртуальному середовищі. Ми зі студентами робили там антропологічні дослідження. Це було надзвичайно цікаво. Порівняно із Second Life Facebook видавався надзвичайно пласким, особливо ті рамки, в які платформа заганяла користувачів, її примітивна параметризація профілів: від неї безнадійно тхнуло студентським гуртожитком, його фобіями, його підлітковими комплексами, його спрощеним баченням оточення. Second Life була відкритим космосом. Facebook був (і залишається) піонерським табором.

Зізнаюсь, у певний час Facebook мені згодився: за допомогою цієї платформи я познайомилась із великою кількістю північно-американських філософів, критиків, митців та активістів. Велика частина моєї професійної мережі підтримувалась через Facebook. Утім, саме це мене і турбувало: cтавало зрозуміло, що швидко та агресивно монополізуючи інформаційні шляхи, Facebook знищує чи не найголовніше, чого всі очікували від інтернету – можливість децентралізованої комунікації. Але я добре вивчила уроки життя в Союзі: платформа Facebook усе більше й більше нагадувала мені саме тоталітарну систему, лише кібернетичну.

Ближче до 2012-го, коли заговорили про публічне розміщення акцій Facebook на фондовомy ринку, стало зрозуміло, що це реально початок кінця: oскільки, крім даних користувачів, компанія нічим не володіє і нічого не виробляє, вона буде змушена винайти способи вичавлювати прибуток із даних користувачів у будь-який спосіб, i що віднині Facebook буде монетизувати все і як кожна корпорація піклуватиметься лише про своїх акціонерів і збільшення капіталу, в той час як користувачі стануть товаром.

Тоді я i пішла з Facebook. Це було складно – і практично, і психологічно. Окрім інформаційної ізоляції, ви переживаєте ще й соціопсихологічну ізоляцію. Cьогоднішні платформи цілеспрямовано працюють над симптоматизацією користувачів: над тим, аби розвивати і поглиблювати залежність користувача від певного типу спілкування в соціальних мережах, певних продуктів, що асоціюються з мережами, певних додатків тощо. Уже сьогодні є фантастичні дослідження специфіки цих алгоритмів і того, як саме вони розвивають залежність.

Я повернулась у Facebook в кінці листопада 2013-го через Майдан. На жаль, в Україні «офейсбучення» відбулося якось надто тотально і не було іншого способу швидко дізнатися, чи всі живі, що відбувається тощо. Я остаточно деактивувала свою сторінку 22 лютого 2014-го. За останні роки я заходила на Facebook кілька разів, коли шукала контакти декого з українців. По-моєму, це єдина нація, яка перестала користуватися імейлом.

Cвій обліковий запис я не видаляла. Видалитися із Facebook технічно неможливо. Я хочу мати доступ до «своїх» даних. Якщо я видалю акаунт, я відрізаю доступ до цих даних лише собі, Facebook матиме доступ до них усе одно. Отже, видалення не має сенсу.

З одного боку, ми маємо розуміти, що вихід із Facebook, звісно, не вирішує загальної проблеми. Незалежно від того, чи є я на Facebook, чи мене там немає, платформа продовжуватиме збір моїх даних, відстежуючи активність на кожномy веб-сайті, який містить кнопку «Facebook Like»... Сьогодні немає простору без Facebook. Так само, як і без Google. Ці два монстри всепроникні.

З іншого боку, припинити підтримувати цю платформу, припинити працювати на неї – дуже важливо. Нам важливо уявити світ без Facebook, уявити спілкування без Facebook. Це найпотужніша машина стеження, прибуткy і впливу (три в одному), яку до сьогодні знало людство. Але Facebook – не одна, те саме стосується корпорації Google. Отже, питання ширше: це питання певної бізнес-моделі, яка домінує за інформаційного капіталізму в тому, які корпорація ставить собі цілі, чиї інтереси вона пріоритизує.

Ірина Шувалова

поетеса, перекладачка

Я була на Facebook з року так 2007-го. Тоді в Україні мало хто ним користувався, а мені розповіла про нього добра подруга з діаспори, що багато моталася в Британію і Штати. Запропонувала зареєструватися. Я створила профіль – і забула про нього на кілька років. На той час життя вирувало в LiveJournal, згодом у «Вконтакте». У 2009 році, коли всі почали масово переходити на Facebook, я пригадала про свій старий акаунт і почала дедалі активніше ним користуватися.

На той момент я вже була активною учасницею літературного життя, Facebook виявився корисним у багатьох аспектах: легко було контактувати з іншими письменниками, перекладачами та видавцями; полегшувалася організація та промоція різноманітних подій, де я була залучена; з читачами можна було миттєво ділитися новими поетичними текстами або, приміром, новинами про вихід збірки. Також відкривалися нові можливості пошуку нових контактів для творчої співпраці – наприклад, акторів, художників чи музикантів, з якими ми потім готували спільні проекти. Крім того, Facebook став зручним інструментом для підтримки зв’язку з друзями та колегами з-за кордону, яких десь тоді ж у моєму житті суттєво побільшало.

Чому вирішила видалитися? Конкретний епізод, який я пам’ятаю – це захід сонця, ми на пляжі з донькою. Я роблю фото – і раптом ловлю себе на тому, що замість просто насолоджуватися моментом, починаю подумки вигадувати влучний підпис до фото, яке лишу у себе в статусі, коли зроблю пост на Facebook. Шокував навіть не сам факт, а те, що це я вперше звернула увагу на процес, який перетворився на настільки рутинний та автоматичний, що став – для мене ж самої – абсолютно непомітним.

Зараз, зважаючи на скандал із Cambridge Analytica та приватними даними користувачів, важко уявити, що якраз ці (дуже реальні, дуже важливі) побоювання щодо розмивання меж між приватним та публічним і торгівлі нашою приватністю не були поміж головних причин видалення акаунта.

Я жодного разу не пошкодувала про ухвалене рішення. У мене справді вивільнилося багато внутрішнього простору, який до цього займали віртуально присутні інші люди, більшість із яких я або не знала, або знала дуже поверхово. Коли ти раптом випадаєш із цього всього, дуже виразно відчуваєш порожнечу, але не як брак чогось, а як щось бажане, приємне, довгоочікуване.

Звісно, якісь речі стало складніше зробити, а якісь і неможливо. Наприклад, тепер я мушу писати електронні листи знайомим, вишукуючи їхню адресу, замість просто сконтактувати з ними безпосередньо на Facebook. Також не можна, наприклад, запостити об’яву про те, що здається квартира, у зручній групі «для своїх» і швиденько глянути профайл того, хто відписав і зацікавився нею. Чи є це об’єктивною незручністю? Так. Чи створює мені це проблеми? Ні. Я вважаю, що переваг від некористування Facebook більше, ніж незручностей.

Ще мені доводиться завжди нагадувати організаторам академічних проектів, у яких я беру участь, шкільних батьківських об’єднань, клубів за інтересами і таке інше, що недостатньо просто викладати всю інформацію в групу на Facebook, що є люди, які не користуються цією мережею. За кордоном, де я зараз тимчасово живу, до цих питань ставляться із розумінням. І в європейському контексті загалом майже завжди дублюють будь-які комунікації через електронну пошту, в Україні з цим складніше.