«Англійську я так і не переміг. Мені було складно, тому що я закритий. У цьому сенсі у Стенфорді багато втрачаєш, якщо не спілкуєшся, не комунікуєш. Там купа цікавих та успішних людей. Для людей зі стенфордською поштою вони відкриті»

Паша Вржещ колись називав себе Клубнікін. Йому здавалося, що його справжнє прізвище складно вимовити, тому він вигадав собі псевдонім.

У 2011 році вони разом з Єгором Петровим та Ярославом Сердюком заснували креативну агенцію «Банда». Було різне, але за 10 років команда пройшла шлях від роботи втрьох у кафе й клубах до найефективнішої незалежної агенції світу, яка відкриває власний офіс у Каліфорнії.

На одному зі своїх виступів Паша жартома говорить про переваги справжнього прізвища, яке він знову використовує у спілкуванні. Мовляв, усі завжди знають, про кого йдеться, коли намагаються його вимовити. І пропонує ще коротший варіант «ВРЖЩ». Якоюсь мірою це повернення до себе самого.

Рік тому ВРЖЩ пройшов на безкоштовне навчання у Стенфорд за програмою The Ukrainian Emerging Leaders Program. Він розповідає про досвід подання, як про складний період, що різко контрастував між сильною напругою та відчуттям ейфорії. Навчання в топовому університеті світу для Паші було мрією ще з часів універу. «Що дорослішим стаєш, то складніше стає ось так просто випасти з життя на рік, накладаються різні обов’язки, відповідальність».

Ми поговорили з Пашою про його почуття під час навчання, запитали, з чим було найскладніше, дізналися, навіщо «Банді» власний будинок у Каліфорнії.

Етап 1: напруга та ейфорія

Відразу після новини про зарахування у Стенфорд емоційно я опинився між ейфорією та напруженістю. Життя у Штатах для мене було чимось типу «офігіти», я про це мріяв давно. Після школи ВНЗ вибрав випадково. Коли вступав, узагалі не уявляв, чим хочу займатися. У назві були слова «Технології та дизайну».

На той момент я погано знав, що таке дизайн і малювати не вмів особливо. Але серед факультетів шукав саме комп’ютерний дизайн, здавалося, це те, що мені найближче. Знайшов «інформаційні технології», подумав, це воно, хоча половини слів у спеціальності не зрозумів. Після вступу виявилося, що це програміст швейних машинок. З другого семестру перестав ходити на пари, лише здавав сесії та виклянчував собі трійки. Жив у гуртожитку, він став моїм місцем сили, там я знайшов професію та друзів.

 Що дорослішим стаєш, то складніше стає ось так просто виписати з життя на рік, накладаються різні обов’язки, відповідальність

Тож я думав, що було б круто десь повчитися за кордоном, у топовому університеті. Що дорослішим стаєш, то складніше стає ось так просто випасти з життя на рік, накладаються різні обов’язки, відповідальність. В якийсь момент мені почало здаватися, що вчитися з 20-річними вже нецікаво.

Програму The Ukrainian Emerging Leaders Program у Стенфорді, яку зробили Саша та Катя Акименко, я знав. Вони зробили для України неймовірне. Але я чомусь думав, що це надто круто для мене, що це для якихось інших людей. У перший рік навіть не думав подаватися. Другий рік став мені ближчим, бо до Стенфорду за цією програмою вступив Ваня Примаченко, засновник Prometheus. Я знав його, знав, чим він займається. Він показав, що людина з мого світу може пройти. На третій рік я вирішив спробувати та пройшов.

Подаватися чи ні – рішення для мене складне. Усе відбувається у три етапи: спочатку я робив резюме, в якому коротко описував, чим займаюся, на наступному детально розповідаєш, який проєкт хочеш робити під час навчання, третє – це жива співбесіда. Я три місяці жив цим поданням. Паралельно треба було підтягнути англійську, вона в мене доволі слабка. Усе це разом забрало багато моєї енергії. Тож коли отримав повідомлення про те, що пройшов, був різкий перехід від напруги до ейфорії. Зазвичай до яскравих моментів у житті підходиш не так різко. Я не міг спочатку до кінця в це повірити, підскакував від радості. Хвиля емоцій.

Паша коротко пояснює, у чому суть програми

На програмі навчається троє людей з України. Окрім того, що навчання безкоштовне, нам ще платили стипендію. Нас просять не називати цифри, але стипендія достатня для проживання. Я на неї не жив, тому що винаймав будинок, і вся сума йшла в рахунок оренди. Крім того, покривають вартість візи та квитків.

Програма унікальна. Україна – єдина країна у світі, в якої є своя програма у Стенфорді. В університеті кажуть, що самі не розуміють, як це відбулося. Саша та Катя Якименки вчилися у Стенфорді на іншій програмі. Під час навчання у них з’явилася ідея, що українцям було б круто повчитися тут, побачити, як влаштований світ, як люди мислять і розвиваються.

Тут ви можете прочитати детальну історію створення програми.

Серед меценатів, які оплачують навчання, наприклад, фонд Вакарчука, керівник Dragon Capital Томаш Фіала, керівник компанії «Астем» Рустем Умеров і Саша Косован із MacPaw. Мені здається, щоб ввести програму у Стенфорді, потрібно з десяток років на різну бюрократію. Але до нас був інтерес як до країни, до того ж активні дії Саші та Каті зробили це можливим.

Керівник Програми – Френсіс Фукуяма (професор, філософ і політичний економіст, його книжки активно виходять в Україні, – ред.). Він дуже любить Україну. Ми – ніби символ демократії, що бореться з тоталітарним світом, ми перебуваємо якраз на кордоні цих двох світів. У цьому сенсі ми багато чим жертвували заради свободи. Тому до нас був особливий інтерес.

Ми мали змогу ходити на події, що організовували для нас, знайомитися з впливовими людьми та отримувати від них консультації. Також могли обирати будь-які предмети, що викладаються в університеті.

Етап 2: розгубленість

Перед переїздом я мав вирішити багато питань і влаштувати своє життя там. Відкрити банківський рахунок, оформити страховку, знайти й орендувати житло та машину, а ще закрити багато справ у Києві. Якщо говорити механічно: «Відкрити рахунок» – звучить наче просто, але на це потрібні емоційні сили та ресурс, який у мене швидко вичерпувався.

Крім того, потрібно було налагодити спілкування. Увесь мій соціальний капітал залишився в Україні. У Києві я почуваюся впевнено, є, з ким зустрітися, за потреби, кому подзвонити, щоб порадитися чи просто поговорити. Ти почуваєшся не самотнім.

(Тут Паша каже: «Блін, чому я кажу «ти», а не «я». Я. Я почуваюся не самотнім». Запитуємо в нього, чому він уникає перенесення на «ти». «Стараюся завжди розповідати від конкретного «я», а не від абстрактного «ти». Тоді виходить щиро та емоційно. Це про моє розуміння світу. Коли більше кажеш «я», то й відповідальності більше береш за дії та емоції).

Я почуваюся не самотнім. Я частина цього суспільства, воно мені допомагає. Відчуваю свій внесок, відчуваю себе приналежним до чогось більшого. А коли приїхав туди, спершу відчув цілковиту самотність, ніби я тут ніхто й нікому не потрібен. Немає звичних речей, зв’язків, я знову студент. В Україні я керую компанією, а тут знову студент. Незрозуміло було, як себе поводити та що робити, тому що я мав перебудувати життя від початку. Зазвичай перебудовуєшся поступово. Наприклад, вирішив вести здоровий спосіб життя – змінюєш харчування, можливо, додаєш спорт. Але дім, робота, друзі залишаються. А тут під нуль. За відчуттями під ногами ніби м’яка підлога, якою я намагаюся балансувати.

Здавалося б, ходжу вуличками Стенфорда, усе, як у кіно. І при цьому кожного дня відчуваю якусь напругу. Спершу не міг сказати, що почуваюся щасливим. Згодом зрозумів, що мозок перевтомлений такою кількістю нової інформації. Те, що мало б бути «у кайф» – уся ця краса та відчуття нового – втомлений мозок швидше напружує. Щоб кайфонути та зануритися знадобилося кілька місяців.

 Здавалося б, ходжу вуличками Стенфорда, усе, як у кіно. І при цьому кожного дня відчуваю якусь напругу

Етап 3: адаптація

Думаю, інтуїтивно я завжди тягнувся до таких підходів, як у Стенфорді: і в плані спілкування між людьми, і в принципах керування бізнесом. Там багато людей про медитації, про емоційний інтелект, це викладається на рівні науки, а не інтуїтивних знань. В Україні в мене не було такого масштабного доступу до цієї інформації, хоча долина мені була цікавою, я читав новини про стартапи. Мені було просто цікаво, у кого виходить, у кого ні. Я це люблю, у Стенфорді цього дофіга. Відчув, що кайфую.

Це був цікавий контраст. З одного боку, захоплення від того, як усе круто та розвинено, які там прокачані люди та як вони мислять. З іншого боку, приємне відчуття, що ми теж на рівні, усе розуміємо, не відстаємо. В усіх класах, де я навчався, були дорослі люди, думаю, середній вік 30–40 років.

Мабуть, до цього трохи комплексував, думаючи: «Ну, ми круті, але тут в Україні, куди нам до США». У процесі набрався впевненості – ми теж так можемо, наших сил точно вистачить, щоби грати на рівні. На заняттях постійно робота в командах. Я бачив, скільки даю команді, чи можу бути лідером, як грають інші. Розуміння рівня прийшло швидко, як і бачення, до кого хочу тягнутися. Мені здається, йдеться про якусь недооцінку. В Україні об’єктивно менше ресурсів. Якщо говорити метафорою – у них є різні гантелі, а в нас лише 100-кілограмові, і ми бігаємо з ними туди-сюди. Йдеться про легкість, з якою в людей усе виходить.

  Мабуть, до цього трохи комплексував, думаючи: «Ну, ми круті, але тут в Україні, куди нам до США». У процесі набрався впевненості – ми теж так можемо, наших сил точно вистачить, щоби грати на рівні.

Пам’ятаю, на старті я сів подалі, щоб не запитували нічого. Викладач ставить запитання – у відповідь ліс рук. Ще одне запитання – та ж реакція. Я думаю: «Ого, які вони розумні та активні». Руку не підіймаю, бо соромно, думаю, відповідь нецікава, навіщо забирати час аудиторії. А в процесі розумію, що часто за піднятою рукою немає нічого цікавого. Але є впевненість, бажання заявити про себе. Мені здається, цей сором і невпевненість – частина нашої культури. Наша сором’язливість, невміння проявляти ініціативу відгукуються нам у багатьох сферах.

Не знаю, як інші реагували на це. Я помітив за собою, що тихим голосом засуджував. Думав, навіщо заради такої відповіді красти час у всього залу? Спочатку здавалося, що ця здатність кльова, я хотів би їй навчитися. Але врешті так і не прийняв модель активності заради активності. Вона ефективна на короткому старті, щоб заявити про себе. Але наприкінці семестру, коли виставляються підсумкові бали, розклад сил змінюється. Часто ті, хто мовчав позаду, стають лідерами.

Не можу сказати, що люди у Стенфорді сильно в чомусь нас переважають. Якщо міряти середнім рівнем, то ми програємо. Вони більш начитані, мають більше ресурсів і соціальних зв’язків. Але якщо взяти нашу верхівку – людей, що створюють інновації та рухають прогрес уперед, то, мені здається, що ми перебуваємо на тому ж рівні. У нас багато яскравих і помітних людей, просто в нас у середовищі більша сила земного тяжіння. Кожна успішна дія, яку робиш у Кремнієвій долині, приносить у кілька разів більші результати, ніж в Україні.

Етап 4: навчання

Я дуже комплексував через свою англійську. Це, мабуть, середній рівень, але в мене жахлива вимова й на середньому рівні я не почуваюся. Мені важко відповідати англійською, особливо якщо це якась дискусія. Мене це напружувало. Учитися в Стенфорді без вільної англійської трохи важко. Там я зрозумів, яке це щастя – говорити та презентуватися рідною мовою. І наскільки це важко, коли цього не можеш. На цю роботу пішло багато тривоги та сил.

У мене був класний курс із театральної імпровізації, там була вправа, коли хтось із залу говорить слово, яке треба показати. Пам’ятаю, я вийшов, хтось із групи каже слово, а я не розумію, що це таке. Людина повторює, а я все одно не розумію. Викладач дає змогу сказати комусь іншому. Знову лунає слово, і я знову не знаю, що це. Стою весь червоний і мокрий від стресу, у вухах дзвенить. Я сказав, що не розумію. Тоді викладач назвав слово, яке я знав. Емоційно для мене це був складний момент, мене роз’їдав сором. Хоча не було якогось засудження та неприйняття від інших. Група приємна, люди підтримували.

Стенфорд узагалі унікальний, там люди одне до одного позитивно ставляться й підтримують, допомагають, там командна динаміка. Якоїсь запеклої конкуренції немає, є добродушність. Я завжди відчував, що мене підтримують, допомагають, зворотний зв’язок позитивний дають, я від групи багато отримував. Може, і у нас так було. Я в цьому віці в Україні не вчився.

Окреме захоплення – це бачити, як викладають кращі викладачі у світі й що їх відрізняє від інших. Зарплата топового професора у Стенфорді може бути й півмільйона доларів на рік. Виникає питання, що такого вони роблять? Перш за все, приділяють студентам багато уваги. Я почувався потрібним, зі мною спілкувалися, мені допомагали, за мої результати переживали. Викладач робить так, щоб кожен студент у його групі виріс за час навчання, незалежно від того, з яким рівнем прийшов.

  Окреме захоплення – це бачити, як викладають кращі викладачі у світі й що їх відрізняє від інших

Окрема історія – це те, як нас розсадили. На одному з предметів столи були розставлені квадратом, так, що вся група ніби сиділа разом і викладач разом із нами. Відбувається обговорення, в якому він – частина групи, а не людина, що віщає зі сцени. У мене ніколи не було такого досвіду, щоб викладач сидів за спільним столом з усіма. Таке відчуття, ніби група сама себе вчить, і речі, які я не зрозумів із тексту, який задавали, підсвічують інші студенти.

Однак, до кожного уроку треба було багато готуватися, читати. Люди там справді багато вчаться. Я не звик, що стільки треба готуватися для навчання. Одна справа – готуватися до презентації бізнес-проєкту. Адже знаєш, що після цих зусиль реалізуєш щось справжнє. А тут просто готуєшся в себе, результат – власний ріст, який помічаєш не відразу. В універі в Києві я точно отримував менше домашки.

Спочатку прифігів: як стільки всього можна зробити на наступний тиждень? Згодом це стало нормою. Багато навчальних матеріалів у закритому доступі. Книги, інтерв’ю, статті. Я не всі домашки робив, дещо пропускав. Періодично в мене був відчай через обсяги. Ще тисло те, що постійно треба читати те, що треба. Не було часу читати те, що хочеться.

До нас також на лекції приходили спеціалісти з різних сфер, наприклад, астронавт NASA, який розповідає про підготовку до польоту. Або ж дизайнер інтер’єру Space-X, який пояснює, чому вони розмістили місця пілотів лежачи. Такий підхід надихає.

Етап 5: соціалізація

Англійську я так і не переміг. Мені було важко, тому що я закритий. У цьому сенсі у Стенфорді багато втрачаєш, якщо не спілкуєшся, не комунікуєш. Там купа цікавих та успішних людей, в яких є змога повчитися. Для людей зі стенфордською поштою вони відкриті. Я розумів, що це потрібно робити, спробував, але зрозумів, що мені з цим непросто. Скористався цією можливістю десь на 20%.

Америка – це культура листів і загалом відповідей. Люди відповідають швидко. Я свою пошту перевіряю у кращому випадку раз на тиждень, у мене немає сповіщень на телефон, у тому числі з месенджерів. Для мене відповідь протягом кількох днів – норма. А в долині всі очікують від людини відповідь ледь не протягом години. Я спочатку відповідав, як звик, але мені потім пояснили, мовляв: «Паша, ти що?». Я почав відповідати швидше, єдине сповіщення, яке увімкнув – зі стенфордської пошти.

Там усі дуже орієнтовані на результат і фігачать на високому рівні. Якщо людина під щось підписалася, темп її роботи зачаровує.

В Україні закритість – не проблема. У нас я вже більше орієнтований на продукт, його покращення, до «Банди» є інтерес. А що робити з цією закритістю в суспільстві, де всі активно комунікують, не знав. Я бачив календарі деяких своїх одногрупників, кожен день – розписаний. Там календар – бог. Якщо людина хоче з тобою зустрітися, вона очікує, що в якийсь момент ти можеш стати їй у пригоді. І якщо вона бачить, що ти – бла-бла-бла, без глибини (там багато таких «продажників»), ця зустріч буде останньою.

Я розумів, що це велика зона для зростання. Десь через пів року відчув, що хвилювання менше, бар’єр зникає, я почав більше спілкуватися. Став більше посміхатися, жартувати англійською. Це змінило мою історію, мені було важко, що я не можу ніяк жартувати. Людей із творчої індустрії у Стенфорді було мало. Як тільки я трохи набрався впевненості, почав більше дуркувати, став легше спілкуватися. Це відчуття, коли звуки почали потрапляти в ноти, усе склалося й стало прикольно.

Етап без номера: офіс «Банди» в Каліфорнії

Ми давно мріяли про «Банду», як про глобальну агенцію з офісами в різних країнах. Відкрити офіс саме в Каліфорнії не було одномоментним рішенням, воно плелося як килим із різних шматочків. Коли міркували, в яких містах світу маємо бути, були варіанти в Лондоні, Амстердамі, були Штати. Це найбільший і найскладніший ринок, але якщо перемагаєш на ньому – бонуси також найбільші. Ми почали думати про міста, в які хочеться літати, адже в цих офісах доведеться проводити час, розвиваючи їх. Нью-Йорк, Сан-Франциско здавалися крутими варіантами.

Ми не хотіли виходити на західний ринок із позиції: «Подивіться на нас! Ми теж можемо. Дайте нам спробувати». Думаю, такий підхід – програшний, з позиції слабшого. Коли ми відчули, що в нас є, що дати цьому ринку, вирішили діяти з позиції: «Дивіться, у нас власна історія, ми унікальні й талановиті, нам є, що показати». Віримо, що це матиме попит.

Напевно, сильно на наше рішення вплинуло бажання Ярика пожити у США (Ярослав Сердюк, співзасновник і директор зі стратегії «Банди», – ред.). Нам не вистачало рішучості, ми не знали, що значить – офіс в Америці. Якщо зняти там кімнату – це вже офіс? А клієнтів де брати? За той час, що ми були в США, у нас з’явилося якесь розуміння та контакти, історія стала ближчою. Перед поїздкою ніякого офісу в Америці я не хотів, бо не розумів, що це таке. Але опинившись там, зрозумів, що це реально.

Усіма процесами займалися Ярик і Діма (Дмитро Абадир, директор із розвитку «Банди», – ред.). Я хіба що ходив на зустрічі з клієнтами та загалом знайомився з людьми. Стенфорд забирав більшу частину мого часу.

  Ми не хотіли виходити на західний ринок із позиції: «Подивіться на нас! Ми теж можемо. Дайте нам спробувати»

Замість офісу ми хочемо зняти великий дім у долині та зробити його місцем сили. Якщо ви з України, ви цікавий і маєте справи в Каліфорнії – можете пожити в нас. Це буде щось типу колівінгу. Ми самі будемо там зупинятися. Хочеться об’єднати ресурси креативності та технологічного світу, проводити зустрічі з крутими людьми, лекції, вечірки та афтепаті, звичайні вечері, сеанси медитації. Офіс насправді нам не потрібен, під час карантину ми навчилися круто працювати й дистанційно. Але хочеться мати щось таке заземлене. Оскільки долина навколо Стенфорда – це про будинки та села, швидше за все, ми зупинимося на цьому варіанті. Через це ми будемо шукати більший варіант, ніж нам потрібно. Ну, і щоб басейн був. Але все це після завершення карантину, тому що зараз немає сенсу.

Ми схоже робили в Україні, коли починали «Банду». Просто в нас не було конкретного місця. Ми тусили в різних кафе, клубах, об’єднувалися й тусили. Ми були частиною індустрії. Зараз у США в нас нічого такого немає, хочемо щось таке побудувати.

Етап останній: додому

Під кінець навчання мені було сумно. Каліфорнія вкрала шматочок мого серця. Сумую й точно хочеться туди повернутися. Немає відчуття, що хотів би там жити, але періодично хотів би там бувати, як у важливому для мене місці.

Я думаю, цей період був для мене більше про впевненість і сміливість, про вміння робити масштабні речі. Я вірю в те, що потенціал компанії завжди впирається в потенціал свого керівника. Якщо він боїться робити сміливі речі, то компанія ніколи не виросте. У Стенфорді часто йшлося про те, що коли керівник багато на себе бере, йому важко буде залишатися лідером. Це командне лідерство, в якому керівник може розділити задачі між усіма, фігачити разом. Тоді може вийти команда-лідер, і вже не так важливо, хто там головний.

  Каліфорнія вкрала шматочок мого серця

У мене змінився масштаб мислення. Рік тому важко було уявити, куди рухатися далі, як зробити «Банду» в 10 разів більш успішною. Було відчуття, що не знаєш, як наважитися на наступний крок.

Я повернувся з відчуттям, що в українців є все, щоби грати на глобальному ринку. Ми круті, талановиті, просто нам здається, що хтось має про це сказати. Але вже зараз видно, як багато є успішних кейсів. Один з останніх – Reface. Вони вже й так круті, а якби були в долині, до них би велика черга інвесторів стояла.

Фото: Костянтин Гузенко, Паша Вржещ