Одні жителі міста вчаться купувати якісні товари у модних шоурумах, інші шукають способи звільнити свої шафи від непотрібних речей. Спільно з letgo у спецпроекті "Нове життя старих речей" ми розповідаємо про людей, для яких ставлення до речей є окремою філософією.

Андрій Пелюховський  — співзасновник кав’ярень «Розумна кава», винного бару Malevich та ведучий Радіо Аристократи про те, як легко відпускати речі.

Фотографії

Юля Вебер

Про ставлення до речей

Досягти такого майнового стану, щоб всі мої речі поміщалися у двох валізах — це пункт із мого списку життєвих цілей. Зараз у мене немає власної квартири, тому я часто переїжджаю. Раніше для цього я винаймав вантажівку. Зараз все поміщається у легковий автомобіль.

Речі обтяжують не тільки фізично, але і психологічно. Вони потребують догляду, відповідно, забирають час. Крім цього, речі є еквівалентом зусиль – на них витрачаються гроші, а щоб заробити ці гроші, витрачається час. Скільки непотрібних речей у тебе є, стільки часу ти витратив марно.

Ставитися до будь-яких речей легко — це виклик для розвитку особистості. Коли падає телефон на асфальт, я не хочу, щоб у мене серце йшло в п’яти. Чи коли тріснув екран ноутбука, я не хочу, щоб сльози виступали на очах.

Треба робити маленькі тренування: комусь подарувати музичний інструмент, яким ти не користуєшся, або продати його за символічну суму людині, яка має хист. Це загартовує особистість.

Найважче мені завжди було розлучатися з книгами. Колись 50% усього мого вантажу складала бібліотека. Але в якийсь момент я купив електронну книгу і відвіз майже всі свої книги в бібліотеку, тепер читаю з телефону або планшету.

Вдома залишилась дуже компактна бібліотека паперових книг. Хоча у цьому є ризик, бо коли я приходжу до когось в гості, одразу йду вивчати книжкову полицю. Для мене це зонд в іншу особистість: інколи там стоять книги, які відразу про все говорять. Тому я боюсь, що хтось прийде до мене, помітить, що книг мало, і дійде якихось хибних висновків.

 Скільки непотрібних речей у тебе є, стільки часу ти витратив марно

Я навчався у США і дуже легковажно купував там книги, думаючи, що повезу їх додому на плечах у рюкзаку. У результаті, моїм вантажем була сумка з книгами вагою 36 кг. Я купував альбоми про кіно і про фотографію  — на той час це були два моїх головних захоплення. Це фотоальбоми найвищого штибу: з роботами Стівена Шора, Роберта Франка, Сінді Шерман, Даяни Арбус. Я привіз їх у Київ, де ми час від часу збирали людей в приміщенні на Подолі і влаштовували різні події, присвячені фотографії. Я вирішив, що ці книги будуть вільною бібліотекою. І для багатьох людей вони стали тим, що їх зацікавило у фотографії. Зараз ці три альбоми — це все, що залишилося з моїх 36 кг вантажу. Мені вже 100 разів пропонували за них вагому суму, але я не здаюся поки що.

Про стиль споживання

У мене завжди було дуже багато захоплень, які я рідко доводив до серйозного рівня розвитку. Але коли я чимось цікавився, то завжди купував усе, що потрібно для цього заняття. Коли я займався фотографією, то у мене була камера, всі необхідні об’єктиви, світловідбивачі, тло. Коли цікавився хімією, то я мав декілька ящиків хімічного посуду. Якщо це музика, то мені були потрібні електронний рояль, якісні шнури, пюпітр та аудіосистема.

В дитинстві я дуже хотів грати на якомусь музичному інструменті, але ні в яку музичну школу мене не віддавали. Я товаришував з хлопцем, який гарно грав на гітарі. Його батько працював військовим, і в якийсь час вони переїхали до Росії. Одного разу я приїхав до нього в гості, в Москву, і побачив цю гітару. Це американський Fender – дуже непогана модель, яка лежала у нього на шафі під шаром пилу і без струн. Для мене це стало символом закінчення дитинства. Друг подарував мені цю гітару. Я її відремонтував і почав вчитись грати. У цьому інструменті для мене і дитинство, яке залишилось десь там, і друг, який зараз живе в Москві, і бажання довести справу до кінця.

Так я назбирав купу речей, якими з часом перестав користуватись. Потім я кинув роботу, на якій заробляв дуже непогані гроші, і почав поступово все продавати. Декілька місяців я нічого не робив, милувався природою, був таким собі марнотратником життя, який існував за рахунок накопичених речей.

Зараз я купую по-спартанськи мало речей. Перед тим як щось купити, я одразу уявляю, як я буду цим предметом користуватися, чи має він місце в моєму побуті, чи вартий той об’єм, який він займає в просторі, тих функцій, які він виконуватиме у моєму житті. Якби всі люди так думали перед тим, як щось купувати, то ми би жили в трохи іншому світі.

У мене майже немає одягу з секонд-хенд. Але я не бачу нічого поганого у тому, щоб там щось купувати. Багато моїх друзів стильно вдягаються на секонді, вони ніби відчувають вібрації хороших речей. Я ж просто не вмію знаходити там одяг. Коли я туди потрапляю, у мене з’являється почуття безвиході. Я бачу перед собою тонни одягу, і розумію, що не маю жодних ресурсів, щоб з цим асортиментом ознайомлюватися.

 Декілька місяців я нічого не робив, милувався природою, був таким собі марнотратником життя, який існував за рахунок накопичених речей

Кросівки – це символ мого ретріту (ред. усамітнення). Коли я закрив кафе і закінчив свою гаражну барахолку, всередині було спустошення і невпевненість у тому, що робити далі. Треба було зробити паузу, кудись поїхати і від усього відволіктися.

У мого знайомого Сергія Рістенка в Одесі була маленька квартира, яку він ще не встиг здати. Я взяв цю квартиру на 10 днів, щоб там сидіти, читати, ні з ким не розмовляти, ходити до моря і займатися тільки своїми думками. Я все покинув, вимкнув усі телефони, розірвав зв’язок з навколишнім світом.

Це була зима. У мене не було взуття, в якому можна було б гуляти. Я пішов у магазин і купив ці кросівки, які мені спочатку чомусь не дуже сподобалися. А потім  я їх дуже полюбив, вони мені здалися такими класними та доречними. І до сьогодні вони асоціюються у мене з очищенням, з можливістю зупинитись, про щось подумати, змінити курс.

Про власну барахолку Farca

Півтора роки тому я закривав кафе, в якому була купа речей. До того ж у мене назбиралось багато чого власного, що стало певним тягарем. Тому я орендував гараж біля свого старого кафе, щоб перенести туди все і розпродати.

Я придумав формат комісійного магазинчика і створив спеціального персонажа, в образі якого я продавав речі. У нього були приклеєні вуса, окуляри і акцент. Його ім’я – Анатоль Леже. Він був сином французьких дипломатів, які збанкрутіли і повернулись до Франції, а йому тут дуже сподобалось і він залишився. Як справжній син капіталістичної країни, він почав займатися комерцією. Анатоль завжди був бадьорим і активно рекламував свій товар. За пару місяців я продав 90% асортименту. Потім туди почали нести речі мої друзі, і це перетворилося в справжній комісійний магазин, який існував майже півроку.


Продаю: фотокамера Bronica GS-1

4000 грн

Одного разу я купив камеру на ebay, яку мені доставили з відзнятою плівкою всередині. Я її не проявляв з півроку. За цей час вигадав собі мільйон історій, що там може бути дитяча порнографія, знімки закинутих приміщень, відлюдницькі пейзажі, НЛО. Але виявилося все дуже банально, краще б я не проявляв ту плівку. На ній були абстрактні кадри якогось приміщення. Хтось, мабуть, теж купив цю камеру, вставив плівку і просто відзняв її в різні боки. Але ось це очікування розвитку історії було варте того, щоб пережити це все.