Девід Лінч – митець і режисер, відзначений чотирма номінаціями на «Оскар». Автор фільмів «Голова-гумка», «Малхолланд-драйв» і «Внутрішня імперія» приїхав до Києва відкривати східноєвропейське представництво своєї благодійної фундації.

David Lynch Foundation називає своєю метою розвивати «науково обґрунтовану техніку боротьби зі стресом – трансцендентальну медитацію».

На лекції у київському Театрі на Подолі американський митець розповів про 44-річний досвід медитації, майбутнє кінематографу та своїх спадкоємців у мистецтві. Про творчість Лінча поза кіно ми розповідали в окремому матеріалі.


Я дуже щасливий знову бути в Україні. Востаннє я був тут у 2009 році. Ми приїхали до Києва, щоби відкрити у місті східноєвропейське представництво Фундації Девіда Лінча.

Ми є неприбутковою організацією. Метою нашої організації є отримати фінансування для того, аби кожна людина, яка хоче практикувати трансцендентальну медитацію, отримала можливість робити це безкоштовно. Я практикую трансцендентальну медитацію уже 44 роки. Увесь цей час я медитую двічі на день – і жодного дня не пропустив заняття.

Як у мене виходить залучати до фундації зірок на кшталт Тома Хенкса та Кеті Перрі? Річ у тім, що всі зірки є людьми, а в мене є відчуття, що люди зазвичай не люблять страждати. Адже насправді ніхто не отримує від цього задоволення. Навпаки – люди хочуть бути щасливими.

Кажуть, що кожна благодійність починається з домівки. У моєму розумінні, це допомога людям, які цього потребують. Це і є мета благодійності. Адже у цьому випадку йдеться про людську природу: якщо ти бачиш, що хтось страждає, тобі хочеться запропонувати допомогу.

Найбільшою допомогою, яку я можу запропонувати, є трансцендентальна медитація. Це унікальна форма медитації, яка є надзвичайно простою. Вона дозволяє пірнати у глибочінь розуму та інтелекту. Це відбувається, як вибух – і людина переходить межу. Саме цей процес є ключовим. Адже він дозволяє відчути безмежну свідомість.

Ця свідомість має певні риси: безмежний розум, безмежне щастя, безмежна творчість, а також любов, енергія, мир і влада. Трансцендентальна медитація дозволяє відчинити двері до цих категорій.

Мушу визнати, коли я вперше дізнався про трансцендентальну медитацію, у мене були сумніви, чи не перетворюся я на людину, яка не захоче працювати, а буде, скажімо, цілий день лежати під деревом. Але річ у тім, що ці практики навпаки дають тобі більше енергії для роботи.

Як на мене, негатив є головним ворогом творчості. Культивуючи негатив, ти отруюєш себе і довкілля. Я називаю негатив «гумовим костюмом клоуна, який постійно тебе душить». Якщо у тебе депресія, ти не можеш змусити себе встати з ліжка і почати щось робити. Тебе душить цей брудний, смердючий костюм.

Та після початку практикування трансцендентальної медитації цей костюм починає зникати. Він більше не душить вас. Разом із цим у вас з’являється більше мотивації працювати. Ідеї починають з’являтися частіше. До того ж вони стають більш глибокими.

Я намагаюся жити з огляду на ідеї. Трапляється, що ці ідеї виходить втілювати в життя в різних жанрах. Якщо, приміром, ти закоханий у певну ідею і намагаєшся втілити її в життя у кінематографі, при цьому отримуючи задоволення від творчого процесу, це добре.

Є популярний вислів: людина може контролювати свої вчинки, а не наслідки своїх вчинків. Тому я завжди наполягаю на тому, щоб отримувати задоволення від процесу. Адже коли процес закінчується, ти вже нічого не контролюєш.

Наприклад, фільм виходить у прокат і збирає скромну суму коштів. Але якщо ти отримав задоволення від процесу, то ти вже не програєш. Ти вже отримав дещо від цього процесу. Якщо ж продаєшся і робиш те, що тобі не до вподоби, врешті ти почуваєш себе так, ніби помер.

Ти працюєш над стрічкою протягом тривалого часу і намагаєшся залишитися вірним своєму баченню проекту. Та коли фільм знято – процес закінчується. Це вже готовий продукт. Від нього не можна нічого відняти, не можна до нього нічого й додати.

Відтак фільм переглядають люди. Своєю чергою, у них з’являються свої думки про стрічку. Усі ми різні, тому в кожного може бути своя інтерпретація стрічки. І всі ці інтерпретації мають право на життя. Кожен із кадрів фільму залишається таким самим на кожному із сеансів. Але очі, які дивляться цей фільм, змінюються.

Якщо відверто, я не знайомий з українським кінематографом. Я не часто дивлюся фільми. Я просто люблю знімати фільми.  Мене не можна назвати синефілом. Синефіл – це, наприклад, мій друг Мартін Скорсезе. Він може розповісти вам про українське кіно все.

Ви кажете, що кілька років тому Скорсезе написав відкритий лист до доньки, у якому перерахував своїх ідейних спадкоємців у кінематографі? У мене немає спадкоємців.

Та річ у тім, що фільми у традиційному розумінні нині переживають непростий період. Приміром, якби Федеріко Фелліні випустив «8½», він ішов би у прокаті у великих американських містах близько тижня, а потім вийшов би на цифрових платформах. Артхаусному кіно зараз непросто.

Та водночас є новий формат кабельного телебачення. Я думаю, що кабельне ТБ є новим артхаусом. Ця платформа надає творцям певну свободу: вони можуть знімати малі чи великі формати.


Фото: Epsilon