The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок

Білл Брайсон  — шукач пригод зі стажем, загартований австралійським бездоріжжям і африканськими пустелями — не з лякливих. Прихопивши із собою друга, який намагається зав’язати з алкоголем, Білл вирушає у подорож Аппалацькою стежкою, що простягається більш як на 3,5 тисячі кілометрів.

Тонкий гумор у поєднанні з роздумами про екологічний стан сьогодення та влучними спостереженнями замінить вам цілу купу нудних путівників.


Білл Брайсон — британський письменник родом із США, колишній канцлер Даремського університету і Почесний член Лондонського королівського товариства, автор більш як 20 книжок із туристичної та наукової тематики.

 Чи замислювалися ви про те, скільки ходите пішки? Скільки часу проводите на свіжому повітрі? Може, варто поставити на паузу сьогоднішній ритм життя і вирушити в гори, де поняття простору та часу втрачають своє значення, проблеми відходять, і ви маєте нагоду побути сам-на-сам із природою й переосмислити важливі питання. Або ж взяти з собою друга, з яким напевне вскочите в халепу чи кумедні ситуації. Саме так вчинив письменник Білл Брайсон, вирушивши в подорож Аппалацькою стежкою з колишнім алкоголіком і підстаркуватим добряком Катцом.

Книжка «Прогулянка лісами» — про пригоди й небезпеки, які чекали на них у дикій природі. Тревелог Білла Брайсона нагадає вам про лісових хижаків, чудові гірські краєвиди, непередбачувані випробування далекими мандрами й навіть про екологію. А ще неодмінно підніме настрій, адже ця пригодницька історія надзвичайно кумедна.

Антон Мартинов

директор видавництва «Наш формат»

О пів на третю я піднявся сходами, що були вирубані в граніті, і опинився на просторому оглядовому майданчику гори Спринґер. Я скинув свій рюкзак і важко прихилився до дерева, приголомшений тим, наскільки стомився. Перед моїми очима постала неймовірна картина: гори Когута, овіяні блакитним, кольору цигаркового диму, серпанком імли, що клубочиться далеко за горизонтом. Сонце вже сідало. Я відпочив хвилин десять, піднявся і озирнувся навколо. На ближньому валуні була прибита мідна табличка з написом, який повідомляв, що тут бере початок Аппалацька стежка, а поряд на стовпі висів дерев’яний ящик із кульковою ручкою на мотузці та блокнотом на пружинках, сторінки якого закрутилися від надмірної вологості повітря. Блокнот виявився реєстром стежки — я уявляв його собі похмурим, у шкіряній палітурці — і був сповнений палких записів, більшість із яких написані енергійною юнацькою рукою…

Я чекав на Катца близько 45 хвилин, перш ніж подався на його пошуки. Сутеніло, і температура починала падати. Я йшов і йшов, униз схилом, через безкрайні ліси, повертаючись на шлях, який, як я сподівався, залишився назавжди позаду. Кілька разів я вигукував його ім’я і прислухався, але у відповідь не долинало ані звуку. Я йшов далі та далі, через повалені дерева, які я перелазив кілька годин тому, вниз узгір’ями, які смутно спливали у моїй пам’яті. Я повторював собі, що навіть моя бабуся змогла б дійти сюди.

Нарешті, обігнувши вигин дороги, я побачив, як Катц, спотикаючись, повзе мені назустріч, зі скуйовдженим волоссям, в одній рукавичці і на межі істерики — межі, до якої він був ближчий ніж будь-яка інша доросла людина, яку мені доводилося зустрічати до того.

Допитатися у нього зв’язної розповіді подій було годі, бо він був занадто розлючений, але я побачив, що зопалу він викинув у прірву купу речей зі свого рюкзака. Не залишилося нічого, що звисало з його торби, враховуючи пляшку з водою.

— Що ти викинув? — запитав я, намагаючись не показувати свою тривогу.

— Я викинув отой важкий непотріб. Ковбасу пепероні, рис, коричневий цукор, консерви «Спам», і ще бог знає що. Купу всього. Хай йому грець!

Катца буквально заціпило від гніву, неначе стежка зрадила його, не виправдавши сподівань. Мабуть, це було не те, чого він очікував.

Я побачив його другу рукавичку, що валялася за 30 метрів позаду, і пішов підібрати її.

— Добре, — сказав я, повернувшись. — Залишилося пройти ще трохи.

— Скільки?

— Десь кілометр-півтора.

— Чорт, — промовив він гірко.

— Я візьму твій рюкзак.

Я закинув за спину його клунок. Він не був порожнім, але його вага значно поменшала. Бог знає, що ще він повикидав.

У сутінках, що насувалися, ми попленталися на вершину узгір’я. У декількох метрах від вершини розташовувався кемпінг із дерев’яним притулком посеред великої галявини, вкритої травою, на тлі чорних дерев. Як виявилося, там було багато людей, значно більше, ніж я очікував побачити в цю пору року. Укриття — головна тристороння будова з похилим дахом — було переповнене, а навколо нього притулилася дюжина чи більше наметів, що були розбиті просто на землі. Майже звідусіль долинало шипіння маленьких пічок, над якими вилися аромати їжі, а поміж плиток снувала довгов’яза молодь. Я знайшов нам місце на краю галявини, майже впритул до лісу, осторонь від інших.

— Я не знаю, як ставити намет, — роздратовано промовив Катц.

— Ну, тоді я зроблю це за тебе.

Ти, мале, пухке, слабодухе дитя. Раптом я відчув себе дуже стомленим.

Присівши на поліно, Катц спостерігав, як я встановлював його намет. Коли я закінчив, він закинув у намет свій килимок зі спальним мішком і заповз усередину. Я узявся облаштовувати свій намет, похапцем намагаючись зробити з нього маленьку затишну домівку. Коли ж закінчив приготування і розігнувся, то зрозумів, що з його намету не чути жодного звуку і не видно жодного руху.

— Ти що, вже спиш? — приголомшено запитав я.

— Ага, — відповів він стверджувальним гарчанням.

— Оце й усе? Ти просто вклався спати? Без вечері?

— Ага.

На мить я розгубився і заціпенів, але був надто стомлений, щоб обурюватися. Занадто стомлений, щоб бодай відчувати голод, якщо вже на те пішло. Тож я заповз у свій намет, прихопивши пляшку води і книгу, виклав поряд ніж та ліхтарик на випадок, якщо вночі мені знадобиться світло чи самозахист, і нарешті заліз у спальний мішок, радіючи можливості прилягти більше, ніж коли-небудь у своєму житті. Так солодко я ще ніколи не спав.

***

Коли я прокинувся, надворі був уже білий день. Із середини мій намет узявся тонкими пластівцями інію. За хвилину я усвідомив, що вони утворилися в результаті мого нічного хропіння: повітря конденсувалося, пара замерзла і приклеїлася до тканини, закарбовуючи спогади мого дихання. Вода у пляшці теж замерзла. Це було доволі мужньо, і я з цікавістю почав досліджувати її, немов якийсь рідкісний мінерал. У моєму спальному мішку було на диво затишно, тому я не поспішав вибиратися з нього заради такої дурості, як сходження на пагорби, і просто лежав, немов отримав наказ не рухатися навіть під загрозою смерті. Через деякий час я почув, як знадвору копошиться Катц, стиха крекче, наче від болю, і провадить активну діяльність, принаймні звуки, що долинали ззовні, звучали на диво працьовито.

За хвилину чи дві він присів біля мого намету — його темна тінь пролягла на тканині. Він не запитав, чи я прокинувся, а просто тихо промовив:

— Я поводився, як цілковитий телепень минулої ночі, чи не так?

— Так, Стівене.

Хвилину він мовчав.

— Я готую каву.

Я зрозумів, що у такий спосіб він намагається вибачитися.

— Чудово.

— Мені страшенно холодно.

— Мені теж.

— Моя вода у пляшці замерзла.

— Моя теж.

Я розстібнув своє нейлонове лоно і зі скрипом зіп’явся на коліна. Було дуже дивно — я нагадував собі героя якоїсь новели — стояти надворі у кальсонах.

Катц схилився над плитою, гріючи воду для кави. Ми були єдині, хто прокинувся. Надворі холодно, але, мабуть, трохи тепліше, ніж учора, і ранкове сонце, що повільно сходило і горіло поміж деревами, виглядало обнадійливо.

— Як ти почуваєшся? — запитав він.

Я спробував розігнути ноги.

— Взагалі-то, непогано.

— Я теж.

Він налив воду у фільтрувальний конус.

— Сьогодні я буду добре поводитися, — пообіцяв він.

— Гаразд.

Я зазирнув йому через плече.

— Скажи, — запитав я, — а чому ти фільтруєш каву через туалетний папір?

— Я, ех ... викинув фільтри для кави.

Я видав звук, не зовсім схожий на сміх. — Вони важили менше шістдесяти грамів.

— Я знаю, але вони так гарно падали, розлітаючись у всі боки. — Він долив ще води. — Думаю туалетний папір теж чудово підходить.

Ми спостерігали, як вода крапає через імпровізований фільтр і, як не дивно, пишалися собою.

Наш перший сніданок у диких лісах. Катц подав мені чашку кави. До її дна приліпилися грудочки землі, а всередині плавали рожеві цяточки туалетного паперу, але кава була дуже гаряча, і це головне.

Він подивився на мене і винувато промовив:

— Коричневий цукор я теж викинув, тому цукру до вівсяної каші не буде.

— Ах.

— Взагалі-то, вівсяних пластівців для вівсяної каші теж не буде. Я залишив їх у Нью-Гемпширі.

Він глянув на мене.

— Правда?

Потім додав, мовби просто констатуючи факт:

— Я люблю вівсянку.

— Як щодо того сиру?

Він похитав головою.

— Викинув.

— Горішки?

— Викинув.

— Консерви «Спам»?

— Точно викинув.

Це вже починало лякати.

— А болонська копчена ковбаса?

— О, її я з’їв ще в Амікололі, — сказав він, наче це було тиждень тому, а потім промовив таким тоном, ніби робив великодушну послугу: — Хей, мені буде достатньо чашки кави та декількох «Літтл Деббі».

Я скривився:

— «Літтл Деббі» я теж залишив удома.

Його обличчя витягнулося.

— Ти залишив удома «Літтл Деббі»?

Я винувато кивнув.

— Усі?

Я знову кивнув.

Він важко зітхнув. Це вже дійсно лякало, бо було справжнім викликом — окрім усього іншого — його хваленій витримці. Ми вирішили, що треба зробити інвентаризацію. Розчистили місце і скинули весь наш продовольчий запас. Він виявився на диво убогим: трохи локшини, один мішок рису, родзинки, кава, сіль, великий запас шоколадних плиток та туалетного паперу. І все.

Ми поснідали батончиками «Снікерс» та кавою, спакувалися, трохи похитуючись, підняли наші рюкзаки, і знову рушили в дорогу.

— Не можу повірити, що ти залишив вдома «Літтл Деббі», — сказав Катц і відразу ж почав відставати.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 155 ₴

Фото: Наті Авдєєва