22 березня в український прокат вийшов фільм «Тебе ніколи тут не було» з Хоакіном Феніксом у головній ролі. За цю роль актор отримав «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю. Одна з найкращих робіт у кар’єрі зірки «Гладіатора», паралелі з «Таксистом» Мартіна Скорсезе та музичний супровід гітариста Radiohead Джонні Ґрінвуда – The Village Україна разом із «Артхаус Трафік» наводить головні причини переглянути фільм у кінотеатрі.

Фото: Артхаус Трафік

Увага! Матеріал містить суттєві спойлери до фільму.

Анна Дацюк

головна редакторка сайту vertigo.com.ua

Кожен рік, коли виходить хоча б один фільм із Хоакіном Феніксом – це рік Хоакіна Фенікса. Окрім «Тебе ніколи тут не було», цього року актора можна буде побачити ще у трьох фільмах. У стрічках «Марія Магдалина», «Не хвилюйся, далеко він пішки не піде» та «Брати Сістерс» він зіграє, відповідно, Ісуса Христа, людину з інвалідністю та ковбоя. І це при тому, що останні два роки Фенікс не знімався в кіно: свідомо сидів без роботи, тому що жодна із запропонованих ролей його не зацікавила.

Чим його зацікавив «Тебе ніколи тут не було»? Думаю, тим, що це на 100% дослідження персонажа. У короткому переказі фільм може здатися типовим трилером про героя-одинака, який іде проти всіх. Та після перегляду фільму ви зрозумієте, що сюжет і обставини є лише інструментами, які поступово розкривають образ головного героя. Режисерка Лінн Рамзі сама розуміє, що прочитати людину як книгу за півтори години хронометражу неможливо. Тому «Тебе ніколи тут не було» скидається на замальовку, яку штрихами режисерка накидала разом із Феніксом.

Із стосунками Рамзі та Хоакіна Фенікса ситуація взагалі цікава – режисерка ще ніколи не брала на головну роль акторів, із якими перед тим не була знайома особисто. Своєю чергою, Фенікс також завжди працює лише з тими, з ким перед тим мав особисту розмову. Але у «Тебе ніколи тут не було» режисерка і зірка вперше зустрілись уже на знімальному майданчику.

Усе склалося, можливо, тому, що упродовж 29 днів зйомки у Брукліні Рамзі дописувала і змінювала сценарій, таким чином дозволяючи Феніксу імпровізувати і додавати штрихи в образ персонажа. Тому історія головного героя не вербалізується, протягом фільму її розігрують на обличчі головного героя.

Як не дивно, у фільмі Рамзі Фенікс рівною мірою як брутальний і жорстокий, так і напрочуд чутливий. Як актор він одержимо шукає стан, у якому можна буде не котролювати себе перед камерою. Такий стан він називає «вимкненням мозку»: коли відчуває себе лише частиною одного великого процесу. Це така собі розкіш – рефлексувати над умовами, у яких опинився персонаж тут і зараз.

Мені здається, у Фенікса природна схильність показувати на екрані деструктивність, тому що він людина-оксиморон: один із найталановитіших акторів свого покоління і водночас небажана зірка Голлівуду. Він може поливати брудом кіноакадемію, а потім відвідувати всілякі церемонії. Він може надурити весь світ епатажним мок’юментарі «Я досі тут», а потім зіграти у Спайка Джонза найневинніше створіння у світі в кораловій сорочці і зі старомодними вусами.

Саме тому Фенікса називають складним актором: він не вмикає Станіславського і не надто відкритий у спілкуванні, але, коли режисер дає відмашку для чергової сцени, Фенікс не приховує нічого.

 Чим його зацікавив фільм «Тебе ніколи тут не було»? Думаю, тим, що це на 100% дослідження персонажа.

Лук’ян Галкін

виконавчий продюсер «UA: Культура», головний редактор moviegram.com.ua

На рівні візуальних цитат у «Тебе ніколи тут не було» впізнається «Олдбой» Пак Чхан Ука, але навіть більш очевидні паралелі – з «Таксистом» Мартіна Скорсезе. Для мене вони насамперед полягають в образі дівчинки, яку у фільмі Лінн Рамзі рятує протагоніст. Адже у «Таксисті» персонаж Роберта Де Ніро також намагався рятувати молоду героїню. Як на мене, це важлива симптоматична деталь: образ дівчинки у Скорсезе був чи не більш суперечливим, ніж змальований режисером Нью-Йорк; власне, нью-йоркське пекло доповнювалося образом героїні Джоді Фостер.

У Лінн Рамзі образ дівчинки також можна назвати контраверсійним: це ображена людина, яку інстинктивно хочеться назвати «беззахисною». Але річ у тім, що вона дає собі раду. Власне, наприкінці фільму ми виявляємо, що вона може бути не менш ефективною у насильстві, ніж герой Хоакіна Фенікса.

Якщо ж розглядати суто політичний аспект фільмів, то «Таксист» змальовує протистояння консерваторів і нонконформістів. Своєю чергою, «Тебе ніколи тут не було» – це історія про суспільно-політичний тиск на щось дуже особисте, якщо не інтровертне. Адже герой Фенікса не протистоїть безпосередньо політикам. Усе, що у стрічці відбувається з політикою, відбувається десь на тлі. А в нього є чітка місія – врятувати дівчинку.

Є версія, що фінал «Таксиста» насправді є сном або частиною передсмертної свідомості головного героя. Моторошне видіння у третьому акті «Тебе ніколи тут не було» із цим перегукується. Персонаж Фенікса уявляє, що скоює суїцид, бо думає, що дівчинка від нього пішла і вже не повернеться. Але вона все ж повертається, і ми розуміємо, що це було щось уявне. Враховуючи посттравматичний розлад протагоніста, насправді ця дівчинка є єдиним, що стоїть між ним і загибеллю. Це своєрідний якір, який він для себе знайшов. Тобто рятує і він її, і вона його.

Провести паралелі між фільмами можна й через те, що і Тревіс Бікл у «Таксисті», і Джо у «Тебе ніколи тут не було» є ветеранами. До цього асоціативного ряду можна додати й ще одну роль Фенікса, у фільмі «Майстер» Пола Томаса Андерсона. Це також колишній воєнний, але розраду він знаходить не у порятунку дівчат, а в релігійному фанатизмі. Персонаж «Тебе тут ніколи не було» більш проникливий і в чомусь людяніший за соціопатів Скорсезе та Андерсона, адже Рамзі приділяє неабияку увагу його особистому – згадати хоча б його ніжні стосунки із матір’ю.

У певному розумінні, соціум більш жорсткий до Джо. На відміну від персонажів згаданих фільмів, він не прагне нового протистояння – лише спокою та душевного комфорту. Інша річ, що це, схоже, недосяжна мета. Насправді він ніколи не був там, куди прагне. Отож кожне зіткнення підвищує і градус кривавості, і його особисте спустошення.

 У Лінн Рамзі образ дівчинки також можна назвати контраверсійним: це ображена людина, яку інстинктивно хочеться назвати «беззахисною»

Cергій Кейн

головний редактор сайту comma.com.ua

Для Джонні Ґрінвуда написання саундтреків – не просто змога перемкнутися на щось нове в паузах між творчістю Radiohead. Це покликання, якому він присвятив уже 15 років. Серед сильних сторін композитора – вміння накручувати тривожну, гнітючу атмосферу. Тому й фільми йому дістаються переважно гостросюжетні, сповнені таємниць. Наприклад, торік він написав музичний супровід до «Примарної нитки» Пола Томаса Андерсона.

Доки інші лише мріють попрацювати з Ґрінвудом, музикант був настільки захоплений роботою із Лінн Рамзі над попередньою стрічкою «Нам треба поговорити про Кевіна», що сам запитав режисерку, чи не потрібна їй зараз музика. І зрештою відірвався як слід.

Що вирізняє стиль Ґрінвуда як композитора? До прикладу, він любить використовувати віолончель як ударний інструмент: просить віолончелістів бити по струнах зворотним боком смичка. У «Тебе ніколи тут не було» звучання особливо сповнене запаморочливого шурхоту й стукотіння. Окрім того, до струнної лихоманки додаються гітарні перебори й аскетична електроніка.

Мило, що критики порівнюють «Тебе ніколи тут не було» із «Таксистом» Скорсезе, адже до нього писав саундтрек славнозвісний Бернард Германн («Психо», «Громадянин Кейн»). Вплив цього композитора давно відчувався в оркестрових роботах Ґрінвуда – поруч із Мессіаном та Пендерецьким. А тепер уже сам Ґрінвуд вкотре утверджується як один із найяскравіших і тому найвпливовіших кінокомпозиторів нашого часу.

Трейлер стрічки «Тебе ніколи тут не було»