З нагоди річниці The Village Україна редакція підготувала серію матеріалів, що розповідають про людей, які працюють у команді. У рубриці «Улюблене місце» команда розповідає про свої улюблені локації у Києві.

Софія Данилова

редакторка соціальних мереж

Китайська забігайлівка «Пекін» на Васильківській

У нас з батьками є традиція – проводити неділю разом. Тепер це вже не так просто зробити, але є місце, де ми завжди залюбки збираємося. Це дуже трушна «китайка» на вулиці Васильківській, на першому поверсі звичайної хрущовки. До того як потрапити сюди, ми всі багато чули про це місце. Я – від студентів свого КНУ, батьки – від колег на роботі. І це того варте: тут дуже смачно, половина персоналу – китайці, які навіть не розмовляють українською. Меню складається з нереальної кількості позицій, мабуть, десь 8-10 сторінок різних страв. Готують усе швидко і, здається, на якомусь пекельному вогні, бо завжди чути, як на кухні щось шкварчить і тріскає. Раджу спробувати тут качку по-шантонськи, лапшу з огірком та класичну курку гунбао з арахісом.

Так, меню в закладі – у звичайних канцелярських файликах, ви ймовірно будете прилипати ліктями до столу, а запивати страви вам запропонують дешевим пивом. Але сісти тут на вихідних – справжній челендж.

Сквер на провулку Козловського

На це місце ми з друзями натрапили досить випадково – просто пішли вгору від Бессарабки без жодного плану. Насправді це дуже затишне і тихе місце на Липках, навколо красиві будинки епохи модерну. Тут відчувається певна інтелігентність міста, ніяких вам ларків і ринків. Я навіть не знаю назви скверу, і Google теж не допоміг. Головний орієнтир – тут розташований пам’ятник Івану Козловському. Сюди класно приходити влітку, брати гречаний багет, брі й влаштовувати пікнік. А через дорогу є більший, але не менш камерний парк імені Богомольця з його історичним будинком. Тут трішки дико, як для центру, але дуже спокійно й затишно. Не уявляю, завдяки яким магічним силам це місце досі не забудували.

Костел імені Святого Миколая

Києву дуже не вистачає таких красивих будівель, з якими почуваєшся ніби у старій добрій Європі. Дуже люблю проходити пішки повз костел, і ця неоготика від архітектора Городецького – просто кайф. А ще дуже раджу сходити сюди на органний концерт. Квиток коштує смішні гроші, але враження неймовірні, відчуваєш себе наче в Ірландії. Уся ця музика дуже круто переплітається із внутрішнім височенним простором і захоплює дух. Уперше я потрапила на органний концерт випадково: ми з друзями почули музику й вирішили зайти погрітися (були якісь скажені лютневі морози). У результаті зайшли на хвилинку, а залишилися до кінця концерту.

Тетяна Репецька

редакторка комерційних проектів

Гора Щекавиця

Це місце сили усіх подолян. Раніше гора одного з братів-засновників Києва, а тепер бодай не єдина точка, з якої місто відкривається на 360 градусів. Літніми вечорами тут буває людно, але якщо досидіти до ранку, то можна зустріти найпрекрасніший світанок у житті. Сонце піднімається над Троєщиною і поступово заливає усе місто – із Щекавиці цей процес видається майже магічним. Вийти на гору можна двома шляхами: цивільний – з вулиці Олегівської, а хуліганський – з Кирилівської, але доведеться страхувати себе руками, бо схил досить крутий.

Букіністичний ринок на Петрівці

Сюди треба приходити по експонати для трушних київських квартир. Можна відкопати щось дуже цінне, якщо не боїтеся провести тут понад 2 години. Моє улюблене – порпатися у добірках фотолистівок із різних міст. Якось купила за 15 гривень по 10 світлин Гурзуфа і Прип’яті. А ще здаю точку для фотосетів, тому що букіністичний ринок на Петрівці –  майже «Косий провулок», а за рогом ніби й не «Портер», а «Дірявий казан».

Аліна Нікітіна

менеджерка спецпроектів

Сквер на вулиці Пилипа Орлика

Одне з небагатьох місць у місті, де можу забути про телефон і просто читати книгу години дві. Смішно було під час Євробачення в Києві: на сусідній вулиці Грушевського була грандіозна хода фанатів та якоїсь зірки (може, Джамали), потім це навіть у новинах було. А я була за 300 метрів і навіть не чула цього, просто магічний сквер. А ще там багато будівель темно-зеленого кольору, дуже люблю.

Лавка в моєму подвір’ї

Цю лавку встановив якийсь місцевий депутат, там навіть написане гасло його кампанії. У 90% випадків мене такі речі бісять, але ця лавка – це якесь «мєсто сіли». Для мене, сидячи на ній, ідеальний кут огляду на подвір’я, баланс світла і тіні та віддаленості від перехожих. А ще над лавкою височіє каштан і мені подобається дивитися на нього знизу: навесні та влітку він сліпучо-яскравий, восени тьмяніє, а я по ньому відмічаю зміни пір року.

Катерина Просяник

керівниця відділу медійної реклами

Труханів острів

Коли я почала працювати на Контрактовій – облюбувала Труханів, іноді влітку після роботи ходила туди посидіти на піску, щоб відпочити від метушні. Взимку так вийшло, що біговий клуб, у якому я займаюся, щосуботи став влаштовувати бігові тренування на Трухановому, і це кайф.

Сквер біля «Театру кави»

Ще влітку посеред робочого дня, коли хочеться перезавантажитися, можу вийти в скверик біля «Театру кави» на вулиці Сковороди. Там три «вбиті» лавочки і наче не так і далеко від дороги, але якось спокійно і без метушні.

Тетяна Середюк

менеджерка спецпроектів

Фестиваль «86»

Фестиваль «86» у Славутичі за кілька років став для мене культурною альтернативою травневих вихідних із шашликами. Одразу після Києва це місце видається якимось нереальним, більше схожим на загублену в часі паралельну реальність, відчуття, наче там з 80-х час зупинився. Славутич – це еталонний «совок» (у прямому й переносному значеннях), але він мене не дратує, а нагадує безтурботне дитинство в літніх таборах. Під час фестивалю мій час уповільнюється, бо тут є можливість перепочити від дедлайнів, постійної метушні, робочих зустрічей і всього того, що з’їдає твою енергію в Києві. У тебе лише кілька завдань: дивитися цілими днями, до оніміння п’ятої точки, рідкісні фільми, вивчати місто й околиці на екскурсії, потім добру годину з усіма чекати свій обід у кафе, а на вечірці в офлайні перезнайомитись з усіма Facebook-друзями.

Центр Довженка

Центр Довженка – це одна з небагатьох державних культурних установ, яка мене радує обраним вектором розвитку й реалізованими проектами. Вони відкриті, мобільні, постійно змінюються та вдосконалюються. Хоч офіційно це кіноархів, у реальності – Центр Довженка вже давно перетворився на неофіційний київський центр сучасної культури – тут проводять мультимедійні виставки сучасного мистецтва, розвивається сучасний театр, показують архівне й артхаусне кіно, працює фотошкола, бібліотека, розміщуються майстерні сучасних художників, а ще проводять одні з найкращих вечірок і фестивалів.

Наті Авдєєва

продюсерка

Автомийка на Подолі

Усі, хто мене знає – можуть уявити, як сильно я люблю чистоту і що я трохи навіть шизанута в цьому плані. Тому чистий автомобіль для мене – канон. Так я знайшла ідеальну автомийку за 120 гривень. Не 200, не 160, а саме 120. Дівчата і хлопці, які там працюють, знають мене в обличчя і завжди запитують, де білявчик (мій син), і передають йому вітання. Ще й територіально вона на Подолі – це ідеально. Працює цілодобово, там майже ніколи немає черг. Звичайно, я не буду писати назву та адресу, тому просто похвалюся таким улюбленим місцем у Києві.

Парк КПІ

Раніше, коли я жила поруч із парком КПІ, я не так тепло його любила, як тепер. Бо коли ти гуляєш там щодня з маленькою дитиною, незважаючи на сніг, град, сонце, то звикаєш. Лише зараз, коли ми переїхали, розумію, наскільки це був ідеальний і класний парк. Один з улюблених. Влітку, коли ми з чоловіком обираємо, куди поїхати з сином гуляти, то в 90% перемагає парк КПІ.

Микола Балабан

комерційний директор

Ярвал та кафе «Ярослава»

Тільки-но буваю на Ярвалу – майже завжди заскочу в «Ярославу». Відчуваю, що і вулиця, і сама кафешка – не вимагають від людини якогось додаткового статусу. Все навколо створює унікальну синергію з місцевих жителів, бродяг, випадкових людей, бізнесу, машин, лотків з продуктами. І найголовніше – усі ці складові не конфліктують між собою. Ти можеш зайняти в цій екосистемі будь-яке місце і станеш його органічною частиною, там тобі буде комфортно.

Думаю, що саме завдяки цьому все, що там є – вічна історія. Там усе запрограмовано на успіх. Якщо ти ресторан, то в тебе завжди будуть відвідувачі. Якщо ти вуличний музикант, то знайдуться вдячні слухачі. Якщо там живеш, то в тебе все склалось у житті.

Гора Ходосівка

Моє друге улюблене місце розміщене за межами Києва. Це гора Ходосівка на Новообухівській трасі. Це альма-матер українського парапланеризму. Там уперше взяв в руки параплан і вперше самостійно полетів.

Параплани змінили мій спосіб життя. При чому на всіх його рівнях. Це стосується і професійного, й особистого. Тому Ходосівка для мене є магічним місцем. Іноді можу поїхати туди не для польотів, а подивитись, як літають інші, й, можливо, підказати щось початківцям. У мене є внутрішнє відчуття того, що маю цій горі віддячити, передавши частину досвіду новим пілотам. Упевнений, це так само матиме вплив на них, як колись мало на мене.

Ярослав Друзюк

редактор

НСК «Олімпійський»

У мене складні стосунки з «Олімпійським». Те, що називають love-hate relationship. Але спочатку була не любов, а ненависть.

Уперше головний стадіон країни я повинен був відвідати на Євро-2012. Батьки подарували мені на день народження квитки на фінал чемпіонату Європи з футболу. Для 16-річного Ярослава це було щось неймовірне. Настільки, що я навіть не шкодував про те, що не потрапив на той самий матч Україна – Швеція. Єдина перемога української команди в історії європейської першості? Остання велика гра Андрія Шевченка? Можливість побачити наживо Златана Ібрагімовича? Байдуже! Зате я потраплю на фінал.

Пам’ятаю той день, ніби це було кілька років тому: ми здолали дорогу з Рівного до Києва за чотири години й одразу поїхали до інфоцентру в Палаці спорту, де треба було обміняти роздруківки на квитки. Про те, що квитки були недійсні, тому що продавалися за квотою національної федерації, ми дізналися вже там. «Ви могли б потрапити на матч тільки у тому разі, якби до фіналу вийшла збірна України». Ми вийшли на Спортивну площу, подивилися ще раз на «Олімпійський» і пішли в інший бік. На той момент це було найбільше розчарування у моєму житті.

За наступні кілька років я встиг переїхати до Києва, cпробувати себе у спортивній журналістиці, відпрацювати за акредитацією на «Олімпійському» більше матчів, ніж зараз можна згадати, і залишити спортивну журналістику. За цей час я побачив на полі НСК Едена Азара, Поля Поґба і Давіда Сільву, сім голів у матчі «Динамо» – «Евертон» та бенефіс Давіда Де Хеа у матчі проти збірної України. Хотілося б сказати, що завдяки цьому погані спогади залишилися позаду. Але це було б неправдою. «Олімпійський» завжди водночас так близько і так далеко. Люблю і ненавиджу цей стадіон.

Софія Пилипюк

редакторка

Сквер Гейдара Алієва

Цей сквер розташований біля посольства Азербайджану на вулиці Глибочицькій. Він дуже маленький, затишний, і головне – про нього мало хто знає. Я вже п’ятий рік проживаю на Лук’янівці. Коли навчалася в Інституті міжнародних відносин, нам багато задавали вчити напам’ять. Щоб хоч якось розрадити зазубрювання Статуту ООН – йшла вчитися в сквер. Тепер люблю ходити туди читати. Беру каву в Lion Coffee біля метро, прямую в сквер, де обираю лавочку в затінку, на підвищенні біля будівлі з мозаїкою. Своєрідний ритуал, аби просто побути з собою.

«Зигзаг»

Люблю Ярвал, особливо у теплу пору. Можна взяти пиріжок у «Ярославі», капуч у «Розумній каві» й сісти на лавочці на Золотих воротах біля дерев з очима від Маріам Найєм. А ще тут неподалік «Зигзаг» – місце, куди я веду всіх своїх друзів і близьких, які приїжджають до Києва. Із ним пов’язано багато особистих моментів, завдяки яким він став особливо рідним. Тут найсмачніший у Києві вишневий пиріг, найміцніше «Неґроні», а ще можна випадково зустріти знайомих, з якими так давно збираєтеся вийти на каву.