The Village Україна продовжує серію матеріалів про людей з інших міст, які переїхали в Київ. Герої цього тексту – харків’яни. Говоримо про мотиви переїзду, адаптацію в столиці та місця у Харкові, які викликають теплі емоції.

Фото: Анна Бобирєва

Олександр Фоменко

режисер «Театру на Подолі», художній керівник «Театру переселенця», переїхав у 2003 році

Переїзд сюди – це для мене романтика відкриттів. Усе нове, і це дарувало мені дуже багато енергії.

Я з першого класу займався в театрі й планував вступати на відповідну спеціальність. Тоді в Харкові не було театрального життя, тільки два театри з регулярними класичними виставами. А мене цікавила сучасна драматургія і кіно. Ще в школі мені здавалося, що в Києві набагато цікавіше жити, що тут більше шляхів для самореалізації. Пам’ятаю свідомий приїзд до Києва, коли я побачив, як в академії на Оболонській набережній діти ще з першого класу займаються театральним мистецтвом і музикою. Тоді я подумав, що просто втратив десять років життя.

Мені харківські вчителі казали, що «акторством ситий не будеш». Але в Києві все було якось не так. Тому я вирішив вступати до Києва в університет Карпенка-Карого. Так я і залишився у Києві. Можна сказати, що я втік з Харкова. Я не бачив для себе шляху для реалізації. Я поїхав із Харкова досить давно, ще у 2003 році. Коли їхав, це було сіре місто, у якому нічого не відбувалося.

Звісно, тепер Харків уже інший. У міста завжди була якась дуже відсторонена позиція – не така, як у решти. Уже зараз Харків може претендувати на культурну цінність: тут є круті актори, художники, режисери, архітектори, фотографи.

За рік після випуску я зрозумів, що Київ – це моє місто. Я хочу тут жити і творити. Переїзд сюди – це для мене романтика відкриттів. Усе нове, і це дарувало мені дуже багато енергії. У Києві я відчув, що вільний. Для мене Київ – це місто, де можливо все. Це територія свободи. Тут завжди можна знайти ресурси та людей. І ніхто тобі не скаже, що ти робиш щось неправильно. Київ дуже швидко відповідає на мої запити. Іноді раніше, ніж я їх усвідомлюю.

Харків однозначно сформував мою ідентичність. Я виріс у спальному районі, й мені треба було бути трішки «дєрзкім», адже там усе було жорстко. Мій Харків – це Салтівка, рідний мікрорайон біля метро «Студентська». Це така своя субкультура, урбаністично-середньовічна.

Раніше Харків був дуже міліцейським містом, крім того, я ще застав непрості 90-ті. На початку кар’єри у Києві я відчував, що в місцевої спільноти є риса такої «тепличності». А ця якась харківська сміливість, сила проходити крізь труднощі й проблеми, давала мені фору. Так, зараз я себе більше ідентифікую з Києвом. Але глибинні речі сміливості, безкомпромісності, питання особистої свободи моєї творчості – це Харків у мені.

У Харкові, якщо ти сильно відрізнявся від інших – на тебе звертали увагу, вішали ярлики. Не було культури прийняття інакшості. А для мене це прояв провінційності. Харків – це таке купецьке місто, де всі люблять гарно вдягнутися і гарно поїсти. Але «гарно» у дуже вузькому значенні. Життя міста крутиться навколо ринку «Барабашово». У Києві ж я побачив різні субкультури, незвично вдягнутих людей, які вільно їздять у метро, а всім однаково.

Я назвав би більшість знайомих харків’ян «фірмачами»: тебе мають бачити, ти маєш бути яскравим і робити свою роботу круто. Харків – це результат. Можливо, це наша така провінційність, коли ти весь час хочеш бути попереду, всюди пробиватися. У Харкові дуже багато крутих людей, які живуть ідеями, але готовність і сміливість реалізації дуже мляві. У Києві трохи по-іншому. Київ – це радше пошук, лабораторія. У Києві репутацію можна здобути, тільки коли ти робиш діло, реалізуєш ідею.

Улюблене місце у Харкові – це початок Полтавського Шляху. Раніше там був органний зал, є невеличкий сквер Тихонова. Це місце, де сходяться дві річки – Харків та Лопань. Звідти видно Благовіщенський собор. Цей сквер називали раніше тихим центром, поряд жила інтелігенція, є дуже тихі дворики. Це місце – поза часом. Для мене це камертон міста. Можна спокійно сидіти і спостерігати за людьми. Тепер у Харкові бурлить театральне життя, варто їхати й дивитися на все це. Наприклад, театр «Прекрасные цветы» є хедлайнером недержавного сектору. Ще, звісно, можна поїхати й оглянути Салтівку.

 У Харкові дуже багато крутих людей, які живуть ідеями, але готовність і сміливість реалізації дуже мляві.

Катерина Офліян

музикантка гурту YEYO, переїхала у 2016 році

Відчувалося, що в столиці нам якось легше дихається. У Харкові наш гурт досягнув своєї стелі, нам було вже дуже душно.

Харків у мене викликає дуже теплі почуття – це насправді дуже красиве місто. Усі, хто проїжджає його чи зупиняється тут на день-два, легко закохуються у це місто. Харків дуже контрастний, тут неймовірне поєднання архітектури: ось щось старовинне, а поряд уже скляні офісні центри. Харків неоднорідний, у нього є своє обличчя, що мені дуже подобається. Але Харків дуже локальний: у музейній, театральній чи музичній сферах тусуються одні й ті ж 50 людей.

У Харкові немає ТБ, практично відсутні нормальні видання. Колись, десь у 2004 році, у Харкові була дуже активна музична сцена: Сергій Бабкін, SunSay, «Оркестр Че», Pur:Pur і Жадан. Усе дуже бурлило. І театр також жив. Зараз усе притихло. Сподіваюся, що це ще відродиться.

Про переїзд я задумалася одразу після створення гурту YEYO, десь у січні 2016 року. Ми випустили кліп і зрозуміли, що весь ажіотаж навколо нашої появи сконцентрований у Києві. Відчувалося, що в столиці нам якось легше дихається. У Харкові наш гурт досягнув своєї стелі, нам було вже дуже душно. Останній рік перед від’їздом я максимально мало спілкувалася із зовнішнім світом, усі зміни, написання музики відбувалися якось усередині. Ставало важче і важче. І коли для нас повітря закінчилося, ми вирішили переїжджати.

Проблем з переїздом не було. Я зазвичай легко розлучаюся з місцями, бо прив’язуюся до цілей. Окрім того, протягом року після переїзду всі мої близькі та однодумці також опинилися в Києві. У Харкові залишилися батьки, я приїжджаю з ними побачитися. Думаю, така натхненна, щаслива та енергійна я подобаюся їм більше, ніж коли я чахла в Харкові.

У Харкові люди більш приземлені, практичні. Не дарма більш як 60% населення проголосувало за Кернеса, незважаючи ні на що. Це ж про щось таки говорить. У Києві є креативний клас, є багато людей, які працюють у навколотворчих сферах.

Звісно, були якісь дрібні розчарування при переїзді. Я очікувала, що в Києві все більш професійно і крутіше. А все виявилося, як і всюди: хороших звукачів та журналістів так само мало. Але вони хоча б узагалі є.

Після переїзду життя стало дуже активним та насиченим. Я люблю спати до 11-12, але в Києві прокидаюся рано, бо інакше нічого просто не встигну. Переїзд до Києва не викликав депресії чи конфліктів. Навпаки, це місто провокує мене бути швидшою, сильнішою та кращою. А це мені дуже підходить. Ми з Києвом добре поладнали.

Єдине, про що я сумую і згадую з любов’ю – це харківська музична тусовка. Там музиканти слухають більше андеграунду, і коли приїжджають харківські, ми можемо обговорити андеграундну, трушну, скажену музику. З місцевими мені вдається це дуже рідко. У Києві більше орієнтуються на великих популярних зірок, типу Muse чи Coldplay. І за джемами також сумую, бо в Харкові всі скажені й дуже круто грають.

Харків не великий, і я порадила б почати з вулиці Пушкінської. Далі зайти на вулиці Дарвіна, Данилевського, Чернишевську. Просто ходіть маленькими вулицями центру. Обов’язково відвідайте площу Свободи, вона класна і зовсім не вульгарна. Сходіть до театру Шевченка, посидіть у сквері Поезії, де стоїть пам’ятник Гоголю. Там і кави можна випити. Закінчіть свою прогулянку на набережній з пляшкою вина.

 Єдине, про що я сумую і згадую з любов’ю – це харківська музична тусовка.

Ілья Янковський

копірайтер у BBDO, переїхав у 2015 році

Харків – це місто можливостей для тих, хто не хоче нікуди їхати.

Харків – це місто можливостей для тих, хто не хоче нікуди їхати. Для тих, у кого є бажання щось робити, але не особливо рухатися вперед. Для мене дуже важливе те, що я роблю у місті, люди, які мене оточують, і взагалі те, куди я йду. У мене немає бажання засиджуватися на одному місці.

Я був із тих людей, які казали, що ніколи не переїдуть з Харкова. Думав, що залишуся тут до кінця життя, зроблю Харків великим. Я пішов вчитися на менеджера з реклами у Харківську академію культури. Там я почав брати участь у різних фестивалях реклами і зрозумів, що тут рекламнику немає чого робити. Там є тільки одне агентство Arriba!, а в Києві таких у 15-20 разів більше. Тому після третього курсу я поїхав до Києва на стажування в Leo Burnett. Я класний хлопець, який вміє спілкуватися з людьми, тому продовжував вчитися на денному в Харкові, все читав та приїжджав складати іспити. Коли я закінчував університет, у мене вже був рік стажу в хорошому агентстві. І так я вирішив залишитися у Києві.

Пам’ятаю, яке це було класне відчуття, коли я переїхав до Києва. Я був таким попсовим пісюном: купив собі пеніборд, їздив такий в окулярах із Золотих воріт по Ярвалу в Leo Burnett. І всі ці люди, місто навколо – я просто радів з усього цього. Було відчуття, що це саме воно. З часом мене трішки попустило, але з’явилися речі більш усвідомлені, дорослі. Я вже зрозумів, що робив у Києві правильно, а що треба змінити. З’явилося більше раціоналізму.

Уже в перші три місяці життя у Києві я познайомився десь із 30 людьми і десь з 15 із них я стабільно спілкуюся. Київ – це місто, у якому я знаю, що мені робити. Якщо мені сумно, я знаю, кому телефонувати, з ким поговорити. Велике значення для мене має робота, бо це частина життя. Зараз я працюю в хорошому агентстві, для мене це показник зростання. А це характеризує і Київ. Відчуваю, що це моє місто. Я не сумую за Харковом, бо я, мабуть, не дуже сімейна людина.

У Києві я став думати ширше, тут є інтернаціональне спілкування. Також з’явилося відчуття того, що я роблю щось вагоме. У Харкові була тусовка, але не більше того. Але тусуватися та отримувати результат можна тільки в Києві. У Харкові була якась зашореність. Хоча треба сказати, що Харків – дуже чисте місто. Мабуть, найчистіше з усіх великих міст України. Чудовий чи не дуже Кернес – є багато нюансів.

Із закладів у Харкові я порадив би кав’ярню In The Mood та дуже трушний бар Beatnik. Там навіть немає поділу на офіціантів, барменів та прибиральників – усі роблять все. Ще є такий художник Гамлет Зиньковський – харківський Бенксі. Він обмалював увесь Харків, його роботи треба шукати десь у підворотнях на Пушкінській. Він дуже класний. Треба з’їздити на ХТЗ. Це як Троєщина, тільки ХТЗ. Там є свій колорит, і в цьому кайф. На ХТЗ є такі дивні люди та будівлі, туди треба поїхати, аби вдихнути цього повітря. У мене там живе друг художник та дизайнер, який просто надихається цим районом. І ще обов’язково треба з’їсти шматочок піци в мережі «Буфет». У них просто скажена піца, за якою приїжджають люди зі Львова. Це місцевий колорит.

 Київ – це місто, у якому я знаю, що мені робити. Якщо мені сумно, я знаю кому телефонувати, з ким поговорити.

Дар’я Мангубі

виконавча продюсерка радіо «ОБ» сім’ї ресторанів Діми Борисова­, переїхала у 2016 році

Харків – це дуже затишне місто, але навіть занадто. Ти обростаєш цим коконом, приростаєш.

Ще роки 4-5 тому я відповіла б, що Харків – це найкраще місто України. Він затишний, розмірений і при цьому не пасивний. Він підходить для відпочинку і роботи. У Харкові добре вчитися, ставати спеціалістом. Але мені тут уже немає де працювати. Я думаю, що в цьому місті я зробила все, що було потрібно. У певний момент мені стало тісно, далі рухатися вже не було куди.

У Харкові не дуже розвинуте ресторанне ком’юніті. Є чудові люди, які роблять хороші речі, маленькі компашки в ІТ, театрі, музиці. Більша частина з них раніше тусила в клубі Churchill's Music Pub, і це був прекрасний час для нас усіх. Тепер ці люди перевертають країну. Але це ще не ком’юніті. Тому всі їдуть до Києва.

Харків – це дуже затишне місто, але навіть занадто. Ти обростаєш цим коконом, приростаєш. Ти всіх знаєш, уcюди свої люди. Мені здається, ми дали Харкову достатньо, я справді горіла своїми проектами.

Думка про переїзд з’явилася після повернення з Ізраїлю до Харкова. У певний момент я зрозуміла, що там я досягнула межі, це місто для мене закінчилося. У той же момент мій земляк Ярослав Лодигін сказав мені, що йому потрібна допомога по роботі. І так я переїхала жити і працювати до Києва.

Пам’ятаю, як я їхала з Харкова до Києва блаблакаром у січні. Водій висадив мене о 5 ранку на Харківський, а мені треба було на Рейтарську. Звісно, я не збиралася приїжджати до свого друга Ярослава так рано, я ж вихована людина. Я доїхала до Театральної, тоді ж сів мій телефон і павербенк. Так я і стою зимового ранку серед парку Шевченка. Зі мною на весь парк тільки безпритульний, з яким я і зустрічала світанок. Тоді я чомусь відчула, що мені в цьому місті так комфортно і я хочу тут жити. Першого вечора у Києві я гуляла по Богдана Хмельницького, дивилася на всі ці красиві будинки, арки та ресторани і відчула, що я живу в «Київському торті».

Я дуже рада, що потрапила сюди у свідомому віці – всі мої очікування збуваються. Це місто призначено для того, щоб добре працювати і добре відпочивати опісля. Єдине, щоб я виправила у Києві – це усі ці пагорби.

Переїзд розставив усе на свої місця: усе, що мені не потрібно, просто відвалилося. Всі, хто хоче, може приїхати до мене в гості. У Києві мені є що робити. Тут є ком’юніті, яке допомагає мені розвиватися. Я шаленію від місцевої ресторанної тусовки. Я ще не зустрічала більш повернутих на своїй справі людей, ніж місцеві шеф-кухарі. Тепер мене оточують прекрасні спеціалісти, які шарять нереально. У мене вже з’являється своя аудиторія, свої слухачі.

Якщо ви все ж опинилися у Харкові, то їсти треба у ресторані «Мне бы мяса» і в мережі закладів «Первая линия», наприклад, у «Міському кафе 1654». На Foursquare є точка – моя квартира. Там більше як 200 чекінів і купа смішних рекомендацій. Тому я порадила б навідатися до мене додому, але для цього я й сама маю бути в Харкові, і столики треба бронювати заздалегідь. У «Парк Горького» весело ходити дивитися на весілля. Рекомендую прогулятися по старому місту. Також мені подобалося водити гостей до консерваторіі у центрі, бродити внутрішніми лабіринтами. Фанатам гострих відчуттів та неокласики варто піти в центральний корпус універу Каразіна: там атмосфера Хогвартсу. А ще вишенька на тортику: неймовірно красива хоральна синагога, побудована в неоготичному стилі.

 Переїзд розставив усе на свої місця: усе, що мені не потрібно, просто відвалилося.