У квітні в Києві представники радикальної націоналістичної організації С14 розігнали табір ромів на Лисій горі. Згідно зі звітом Консультативного комітету Ради Європи, роми в Україні потерпають від системної дискримінації в доступі до освіти, житла, медицини і працевлаштування.

The Village Україна спілкується з трьома ромами, які живуть у Києві: студенткою Альоною, актором Петром та віце-президенткою міжнародної організації Золою. Вони пояснюють, що ромська спільнота дуже різноманітна: має різні цінності, релігію та устрій.

Альона Казанська

20 років, студентка


Для когось наша культура може здаватися іншою планетою. Але, попри всі перипетії, агресію, геноцид – ми зберегли свою ідентичність

Я студентка, навчаюся на третьому курсі юридичного в КНУ і працюю в громадському секторі. Я стипендіатка програми «Право та гуманітарні дисципліни» ромського освітнього фонду. Ця програма стала моїм майданчиком для розвитку, завдяки їй я отримала можливість навчатися в коледжі та університеті. Коли я йшла в коледж – не було держзамовлень, тому отримати стипендію було дуже круто.

Я з Чернігова і належу до певної субгрупи ромів – руська рома. Мої рідні переїхали в Чернігів 35-40 років тому. Кожна субгрупа відрізняється від інших і чимось особлива. У нас є свій діалект – цю мову не вивчають у школі, її передають батьки, старші сестри, дідусі-бабусі, громада. Традиції і спосіб життя теж відрізняється. Ми живемо у звичайних домах, не в тимчасових поселеннях. Моя родина займається бізнесом, мама – громадською організацією. Хто з якої групи ромів – зрозуміло з діалекту, традицій, манери одягатися, релігії. Наприклад, руська рома, серви – українські роми – православні, деякі інші – католики, кримські роми – мусульмани. Ромська спільнота дуже різноманітна, тому якось узагальнити все – просто неможливо.

В Україні є близько десяти груп ромів. Це все обумовлено історичним контекстом, тим, як ми (роми – ред.) прийшли в певну місцевість. Переважно роми кочували на території Союзу до 1956 року – тоді кочовий спосіб життя став злочином і почалося «добровільно-примусове» поселення ромів. Хоча деякі групи осіли на пострадянському просторі й до цього. Роми пострадянського простору відрізняються від балканських ромів – там взагалі інша музика і танці, навіть інше розуміння ролі дівчини. У нас – на території України, Росії, Білорусі – дівчина має зберегти «чистоту» до весілля. Навіть я – ромка – з роками все більше дізнаюся про свою меншину. Я знаю тільки те, чого вчила мене сім’я. Історію різних груп ромів я почала вивчати пізніше самостійно – і це дико цікаво.

Є основні цінності, які збігаються майже у всіх групах ромів. Перше – це повага до старших. Для нас це понад усе. Є особливий механізм ухвалення рішень у громаді – через раду старійшин. Ні, у нас немає баронів. Рада старійшин вирішує суперечливі питання, які виникають між сім’ями чи групами. Наприклад, якщо дівчина вийшла заміж за рома з іншої групи. Це подія! Раніше таке взагалі було складно уявити. У нас дуже відрізняється роль жінки – наприклад, у моїй групі досить ліберально ставляться до дівчат. Слово жінки має якусь вагу. Є групи, де призначення жінки – бути берегинею сімейного вогнища, дбати про чоловіка та дітей.

У моїй спільноті освіта зараз стала потребою і цінністю. Але навіть, коли я їхала на навчання з Чернігова в Київ – доводилося переконувати сім’ю в тому, що я хочу розвиватися і здобути якісну вищу освіту. Моя мама врешті сказала, що довіряє мені й відпустила на навчання. Хоча дуже багато наших знайомих приходили до неї і казали: «Як ти могла відпустити дівчину одну в Київ? Ти що з глузду з’їхала?» Вони переживають, що я піддамся зовнішньому впливу й не збережу своєї ідентичності, яку мені прищеплювали в сім’ї, общині. Ну й за те, що я буду частіше контактувати з чоловіками. У нас це все обмежено, є процедура – зі сватанням і таким іншим. І дівчина не має бути помічена в якихось ганебних зв’язках. Вона повинна бути максимально обережною, бо репутація сім’ї прямо пов’язана з репутацією дівчини. Якщо якимось чином виявиться, що дівчина не зберегла свою «чистоту» до весілля – це велика шкода для сім’ї. І дівчина, і навіть її молодша сестра можуть не вийти заміж після цього не тільки в общині, а й інколи в усій країні. Це не означає, що в нас не буває змішаних пар. Відносно недавно з’явилися пари, де дівчина чи хлопець не з ромської сім’ї.

 Не вся моя ідентичність складається з того, що я – ромка.

Я не приходжу в університет чи гуртожиток і не кажу: «Я циганка!» Спитають – розповім. У мене відрізняється стиль одягу. А ще – поведінка: я не ходжу на студентські тусовки і побачення. Через кілька місяців життя в гуртожитку мої сусідки зрозуміли, що я не така, як усі. Мені було важко поєднувати навчання та роботу, я часто їздила на конференції, у мене було багато правозахисницьких плакатів. Вони в якийсь момент спитали, і я розповіла, що з ромської общини, що я правозахисниця. По мені видно, що я вирізняюся. Я не соромлюся говорити циганською, бути частиною цієї культури. Якоюсь мірою це для мене привілей. Тому що я можу розповідати про те, як живу, та навіть жартувати про циган – не дуже правозахисницькі жарти, правда. Але я маю право жартувати про себе, хоча раніше була дуже обережною в цьому.

Не вся моя ідентичність складається з того, що я – ромка. Я дівчина. Я люблю рок. Люблю малювати. Для мене права людини – це цінність. Київ – велике місто. Я тут можу вільно одягнути штани. У Чернігові я цього не можу зробити: я ж дівчина та ще й незаміжня. Хоча й тут можуть траплятися різні, не дуже приємні речі. Наприклад, інколи, коли люди обговорюють якусь ситуацію, я можу сказати, що представляю таку-от групу ромів, і висловити свою позицію. І люди кидають погляди типу: «Ти ж наче своя була! Як же нам тепер реагувати?» Або під час першої сесії виникла така ситуація. Ми чекали заліковки і один мій одногрупник жартував загадками: «Що це за жіноча професія: постійно навколо тебе крутиться та ще й гроші просить?» На автоматі один із хлопців, який дуже тямущий і гарно вчиться, відповів: «Циганка». Я повернулася і спитала, чому він так подумав. Він зрозумів, що я представляю саме цю спільноту і почав просити вибачення, що не хотів мене образити. Ці стереотипи спрацьовують так, що ти навіть і не задумуєшся. Відповідь на загадку була «кондуктор», до речі.

Для когось наша культура може здаватися іншою планетою. Але, попри всі перипетії, агресію, геноцид – ми зберегли свою ідентичність. Так, ми закрита група і почали відкриватися лише недавно. Бувало й таке, що ми ще більше закривалися через зовнішню агресію. Але ми є. Іноді я навіть у кафе можу почути, що цигани такі-сякі. А інші які? Люди просто не сприймають «чуже», «інше», з радянського часу – «інакомисляче». Підсвідомо вони сприймають це як небезпеку. Інколи люди навіть не намагаються зрозуміти, дізнатися. А щоб зрозуміти – треба ставити запитання і дізнаватися інформацію з різних джерел.

 Я не приходжу в університет чи гуртожиток і не кажу: «Я циганка!» Спитають – розповім.


Петро Русанєнко

23 роки, актор


У дитинстві я казав мамі, що хочу бути українцем. Хотів приховати, що я ром

Я з м. Курахового, це Донецька область. У Донецьку здобув першу вищу освіту. Потім почалася війна. Я взагалі не планував переїжджати, дуже люблю це місто. Але так вийшло, що переїхав до Києва. Хотів податися кудись у мистецтво, вирішив вступити в університет ім. Карпенка-Карого на курс до Бенюка (курс з акторського мистецтва театру і кіно – ред.). Спочатку було дуже складно – я хлопець з Донецька, а це дуже націоналістичний курс із «мовним режимом». Зараз я вже закінчую четвертий курс, планую вступати на магістратуру, теж у Карпенка-Карого. Працював на радіо, зараз працюю в театрі «Актор».

А ще я знімаю фільми. Я не режисер, радше ко-режисер, бо виступаю більше з продюсерського плану: знаходжу ідею, бюджет, будую знімальний процес. Мій перший фільм «Пам’ятати» – короткометражка на тему геноциду ромів під час Другої світової. Це справжня історія, яку я дізнався від однієї бабусі. Вона українка і розповіла мені, як врятувала ромку під час геноциду. Цей фільм прийняли у Міжнародний ромський архів. Ми презентували його в Будапешті, а Інститут ромської культури та мистецтв у Берліні транслює його на постійній основі.

Цього року я зняв інший фільм, який зачіпає проблеми дівчат у ромській спільноті. Це дуже закрита, патріархальна спільнота, яка має свою конституцію. Є небагато прикладів ромських жінок, які є успішними, які вирвалися зі стереотипів самих же ромів. Цей фільм про дівчинку, яка живе в ортодоксальній сім’ї, підпорядковується лише батьківським правилам і традиціям. Вона хотіла вирватися з цього, але родина їй не дозволяла, тому вона пішла проти сім’ї. Потім через декілька років, коли дівчина змогла чогось досягнути – батьки нею пишалися. Можливо, це дуже попсовий сюжет, але ми хотіли це зробити саме так. У нас була велика команда. Ми знімали три дні й три ночі без сну в павільйоні. Тоді я зрозумів, що немає нічого неможливого, бо за ніч ми змогли збудувати дім. Зараз цей фільм у процесі монтажу.

У ромській культурі – дуже багато мистецтва. Але я зіткнувся з проблемою, що нас, ромів, майже немає у мистецтві на професійному рівні. Я, можна сказати, єдиний ром в Україні, який має мистецьку освіту і займається фільмами. Чому це не популяризують – я не знаю. Дуже багато хто йде в медицину, освіту, поліцію, бо є дискримінація ромів, а там можна впливати на ситуацію. Але мистецтво – це великий ключ. Я це популяризую: наприклад, проводжу разом з нашим режисером акторські майстер-класи на ромському молодіжному форумі.

Мій тато – ром, мама – росіянка. Те, що мама не ромка, не дало мені можливості повністю поринути в традиції. Це мені, мабуть, допомогло. Я можу трохи збоку на все дивитися й аналізувати. Я не хочу жити в такій закритій спільноті. Ми (роми – ред.) зараз намагаємося зсередини відкритися, щоб інтегруватися в українську спільноту. Бо якщо не буде цього поєднання, це буде держава в державі, як зараз.

У таборах досі лишаються шлюби за домовленістю. Є спеціальні традиції. Наприклад, після першої шлюбної ночі дружки дівчини виносять постіль, демонструють її, якщо на ній немає крові – це величезна ганьба для родини. Раніше цю родину виганяли з табору, а тепер з нею ніхто не буде кооперуватися, будувати бізнес, стосунки. Але це більше зберігається в закритих таборах. Наприклад, якщо це Закарпаття чи якісь села. Звичайно у Києві цього вже не дотримуються.

Я не жив зі всіма ромськими традиціями, у мені не виховували їх. Зараз я на етапі ознайомлення з ними. Якщо знаходжу традиції, які мені подобаються, то хочу зробити їх «своєю шкірою» і потім передати далі. У кожної циганської родини є прізвисько. Моє прізвисько – Киян, хоч з Києвом воно не має ніякого зв’язку. Це прізвисько є у всього нашого роду, це те, що я хочу передати синові, доньці.

 Раніше в таборі були закони і старшина, яка не дозволяла тобі випадати з цих законів.

Коли на мене кажуть «циган», це, звичайно, мене зачіпає. Тому що я більше орієнтований на Захід, де ніхто не каже gypsy. У мене в підсвідомості в’їлося те, що я ром. Тому що «циган» відразу за собою тягне шлейф стереотипів, чого не хотілося б тягнути в нову будову спільноти.

Коли в коледжі дізналися, що я циган, у моїй групі якось почали жартувати про це. Але один, другий жарт – і мені стало некомфортно. Я відразу ж зайняв активну позицію, почав розповідати, що я не такий, як вони собі уявляють. Зараз зі мною можуть пожартувати: «Що ти там, циган?» – це максимум. Я не втрапляв у якісь інші некомфортні ситуації. Мабуть, я щасливчик.

Стереотипи про ромів постійно поруч, я намагаюся їх зруйнувати, навіть у собі. Наприклад, йде циганка, яка просить милостиню. Вона підходить, починає мене розводити на гроші, доки їй не відповіси ромською мовою. У неї стається шок, поки вона зрозуміє, що ти свій, і відчепиться. Так і починають насаджуватися ці стереотипи. Мене це дуже гнітить. Ми намагаємося боротися з крадіями, це величезна проблема і від неї не сховатися. Це такий ромський «бізнес». Треба покоління, які будуть оновлюватися, щоб стерти це. Але цим займаються лише закриті спільноти. Не хочеться, звичайно, відхреститися від них, бо вони все-таки є представниками моєї національності, але я таких реально називаю циганами. Можливо, хтось не погодиться зі мною. Але інколи руки опускаються з цим боротися. Це вже в єстві людини, якщо вона так звикла жити і не хоче чесною працею заробляти гроші. Це не моя кваліфікація, я ще не дійшов своїм розумом, як подолати цю проблему.

Ми дуже намагаємося відкривати закриті спільноти. Проблема ще в тому, що роми із Закарпаття відкриваються лише тим ромам, які звідти. Якщо я приїду і скажу, що я ром, навіть якщо назву своє прізвисько, навіть якщо заговорю до них циганською – мене не впустять. Зараз для того, щоб вийти на контакт із ромами, потрібен провідник від держави до спільноти. Ми намагаємося зрозуміти і збудувати якісь зв’язки. Запрошуємо їх на молодіжні форуми ромів, аби максимально залучити до активізму, волонтерства, аби розривати ці шви.

 Стереотипи про ромів постійно поруч, я намагаюся їх зруйнувати, навіть у собі.


Зола Кондур

41 рік, віце-президентка ромського жіночого фонду «Чіріклі»


Ми постійно стикаємося з тим, що до нас якось не так ставляться або починають нас боятися.

Я працюю понад 20 років у фонді, який займається лобіюванням та представництвом інтересів ромів на місцевому, національному та міжнародному рівнях. Ми співпрацюємо з Радою Європи, з ОБСЄ, з організаціями ООН.

Я народилася в Одеській області, тоді мої батьки вже не жили в ромському поселенні, хоча раніше вони кочували. Мій тато мав освіту і працював. Для того табору, де він жив, це взагалі було як анекдот, що ром щодня працює. Це не дуже сприймали, але зараз все по-іншому: багато ромів працює, навчається.

Усе залежить від родини. Можна жити в Києві, але якщо твоя сім’я не зацікавлена в тому, щоб тебе розвивати, то толку з того, що ти живеш у місті. Більшість ромів проживає не в поселеннях. У компактних поселеннях проживають роми переважно на Закарпатті та в Одеській області. У тих, хто проживає ізольовано, де високий рівень бідності – у людей менше можливостей. Вони, можливо, і не знають, що можна жити по-іншому. Але буває таке, що ти живеш у маленькому містечку, але твоя родина розуміє важливість освіти і дає тобі можливість вчитися – тоді в такої людини буде більше шансів мати краще життя.

Мої батьки заснували організацію, де я працюю. Взагалі, у багатьох ромських організаціях роботу розпочинають батьки, а потім це розвивають діти. Мій батько був у нашій громаді єдиний з вищою освітою, і всі роми приходили до нього розв’язувати свої проблеми. А представники влади зверталися з питаннями, які треба вирішити. Тому він був таким собі посередником між ромською громадою і державними інституціями, медіатором, як зараз кажуть. У 1993 році в Україні вийшов закон про громадські організації. Тоді й розпочалася робота нашого фонду. Була і залишається необхідність постійно захищати інтереси і права людей.

Ми постійно стикаємося з тим, що до нас якось не так ставляться або починають нас боятися. У мене в інституті була викладачка, яка вважала, що ромам там не місце, і тому постійно під час сесії просила викладачів ставити мені гірші оцінки. І в мого сина в школі проблеми: його дражнять, що він «брудний циган». Може, це підлітковий вік, я не знаю. Але я запропонувала директорці проводити уроки з толерантності, аби діти розуміли, що люди бувають різних національностей, але це не означає, що хтось гірший за інших. У нас є медіаторка, яку не пустили в магазин мережі ARGO на Хрещатику, бо в них є інструкція циган у магазин не пускати. Бувало таке, що при зустрічі з представником влади просто розумієш, що людина ненавидить ромів.

Ми проводили опитування через наших медіаторів з ромськими жінками. Якість медичного лікування для ромських жінок дуже низька, вони не почуваються краще після того, як побувають у лікарні. Та навіть зазнають дискримінації під час пологів. Наприклад, акушери та лікарі обзивають їх, можуть не дати знеболювальних, коли вони потрібні, їх можуть класти в окремі медичні палати лише для ромських жінок. Також є звернення, що дехто не може отримати паспорт або діти страждають у школі через свою етнічність. Щодня нам надходять звернення.

 Взагалі, у багатьох ромських організаціях роботу розпочинають батьки, а потім це розвивають діти

Можуть бути і дуже жорстокі порушення прав. Не завжди вдається «гасити пожежі», не завжди вдається діяти на випередження, бо це залежить не лише від нас. Наприклад, коли торік у Дарницькому районі підпалили табір – нас попереджали, що це може статися. Ми тоді негайно звернулися в поліцію Києва, щоб вони поставили патруль. Попросили поставити на три дні – так вони і зробили, але зняли його через три дні, навіть розуміючи, що небезпека залишається. Щойно зняли патруль – це сталося (поселення ромів було спалено – ред.).

Зараз у зв’язку з подіями, які відбуваються у нас в країні, таких звернень стає тільки більше. Відбувається багато нападів, і я бачу реакцію, що величезна кількість людей підтримує це, вони радіють і дякують цим радикальним групам. Звісно, страшно жити в країні, де суспільство настільки негативно налаштоване. Але я розумію, що країна в стані війни і є багато груп, які зацікавлені в тому, аби підбурювати людей. Ми намагаємося не сприймати це як те, що українське суспільство стає більш агресивним. Можливо, зараз просто такий період, важко жити, тому стільки агресії. Але є люди, які і підтримували, і просили в нас вибачення за дії тих, хто негативно налаштований.

 Я запропонувала директорці проводити уроки з толерантності, аби діти розуміли, що люди бувають різних національностей, але це не означає, що хтось гірший за інших