The Village Україна спілкується з людьми, які з різних причин зараз живуть із батьками.

Михайло Капічон, 31 рік


Живе з мамою та котом у двокімнатній квартирі.

У мене були різні періоди. Звісно, усе дитинство та школу жив з батьками. Вже коли пішов до університету – вирішив жити сам. У нас тоді ще була квартира на Володимирській, біля червоного корпусу Шевченка. Мабуть, це був якийсь стереотип. Типу, хлопець повинен жити окремо від батьків. З другого боку, це також питання зручності. Хлопець соромиться привести дівчину додому, де мама і тато. І дівчина також буде соромитися.

Переїхав від батьків у 21 рік, півтора роки жив сам, але потім вимушено повернувся назад, тому що квартиру вирішили продавати. У нас було ще одне житло на 16 квадратів, ми там мешкали з батьками, коли я був малим. Нам його бабуся залишила. Житло також продали і купили дві квартири на Оболоні. Згодом, коли мама з вітчимом розлучалася, був трохи «кіпіш» і те житло не зовсім законно дісталося йому. Зрештою, це ще одна причина, чому я тепер живу з мамою. Це було тимчасове на той момент рішення. Думав, за рік-другий зможу придбати собі окреме житло.

Я працював на той момент митним брокером, заробляв нормально, але пішов звідтіля, тому що «стелі» досяг і далі рости не мав куди. Захотілося чогось нового, пішов в організацію подій. Працював у цій сфері два роки, потім полетів до друга в Таїланд на два роки. Повернувся наприкінці 2015-го.

Зараз працюю переважно вдома. Займаюся клубом гри в мафію. Він вважається одним з найбільших та найсильніших в Україні. Організовую ігри та турніри, проводжу їх. На цьому не заробиш великих грошей, але є невелика компенсація за витрачений час. Раніше наш клуб був безкоштовним, але ми втратили спонсора, тому перевели все у платний формат. Це тимчасове заняття, хобі, хочу поставити його на ноги і тоді зайнятися чимось більш серйозним.

Мама у мене працює тиждень через тиждень, з 07:00 до 21:00, вона продавчиня у сигаретному кіоску. Раніше завжди готувала вона – це було дуже зручно – прийшов додому, і все готове. Але останні три місяці більше готую я. Продукти додому також переважно сам купую. Мама каже, що треба, а я йду в магазин. Кожен сам за собою прибирає та миє посуд. Бюджет у нас також переважно спільний, усе ділимо навпіл.

Якщо і сваримося іноді, то через гроші. Важкувато стало останнім часом. Іноді, коли десь йду гуляти і не попереджаю, що залишусь у друзів, мама може попросити пояснень. Починається оце все: «Я ж переживаю, а раптом ти не дійшов? А раптом тебе хтось прибив по дорозі, смс-ку хоча би написав!». Але сильних сварок не буває.

Звісно, ми стали менше розмовляти, бо бачимося кожного дня і все й так знаємо. Усе зводиться до «як твій день?». Це ж і з друзями так працює – коли ви багато часу проводите разом, тем для розмов стає менше.

Тільки дурна людина скаже, що їй не подобається турбота і піклування. Просто в один момент у житті за тебе хвилюються більше батьки, потім дружина та діти. Завжди буде хтось, для кого ти важливий. Якщо ні – починаєш себе гризти, тривожитися, а там і депресія може бути. Буває так, що тобі погано, нічого не клеїться і ніхто тебе не розуміє, все фігово. Але приходиш додому, а тобі кажуть: «Та не хвилюйся ти, може, тобі чаю приготувати?». І все стає якось простіше.

Моє ставлення загалом до цього нейтральне. Я не схильний драматизувати. Але відчутний мінус у тому, що доводиться регулювати якось особисте життя. «Ти що, не можеш жити без батьків, не можеш бути самостійним?».

Двічі мої стосунки закінчувалися через це. Дівчині треба якось донести, що це все тимчасово, що ти самостійний, просто так склалися обставини в житті. Іноді це сильно дістає і не хочеться боротися з чужими упередженнями, сваритися і щось комусь доводити. Усе має бути легко.

Мені не дуже хочеться приводити додому когось, бо тут є мама. Не хочеться її турбувати, вона відпочиває. Хоча мама завжди каже: «Та приводь кого хочеш». Друзі іноді заходять на каву, але загалом ми зустрічаємося на нейтральній території.

Цього року я поставив собі ціль – переїхати. Мама про це ще не знає. Коли заходить мова про це, вона каже: «А для чого переїздити? Тобі що, тут погано живеться?». Аргумент, звісно, залізний.

Юля та Дмитро Гуріни, 22 / 30 років


Живуть з мамою і татом Юлі у чотирикімнатній квартирі. А ще у них є собака.

Юля: Одружені півтора роки. До цього довго зустрічалися. Познайомилися у таборі в Карпатах. Потім пішли разом на бенкет. Усі жартували, мовляв, хто йде разом на бенкет, то потім стане парою. В нас усе так і сталося. Коли повернулися до Києва, то два тижні по п’ять годин спілкувалися у скайпі. Я думала тоді, що це найдивовижніша дружба між хлопцем та дівчиною, яка тільки може бути. Розповіла своїй подрузі. Потім ми зрозуміли, що такої дружби не буває.

Зустрічалися 5,5 років. Я жила на правому березі, він – на лівому. Бачилися кілька разів на тиждень. А потім Діма освідчився. Це було дуже неочікувано для мене, я думала, що закінчу університет і тоді. Але сталося все раніше.

Діма: Я тоді дуже часто бував у Юлі вдома і став для її батьків як свій. Тому єдиний реальний варіант, який ми розглядали – це переїзд до Юлі.

Юля: Варіант оренди навіть не розглядали. Це була принципова позиція. Навіщо вкладати гроші у те, що не буде твоїм? Але тепер думка сильно змінилася. Коли ми тільки переїздили до батьків, то розглядали це як тимчасовий варіант. Але не загадували, скільки часу так проживемо. Перед весіллям у нас всі запитували, типу, де ви будете жити? Ми відповідали, що у батьків. А всі такі: «Ой, ну, це фігня». Усі казали, що мої батьки мене завжди захищатимуть перед Дімою, якщо він щось не так зробить, і я не знатиму, на чий бік стати. Натхнення ці слова мені не додавали. Але для нас це був єдиний вихід.

Ми вже півтора роки живемо з батьками, і нічого з того, чим мене лякали, досі не сталося. Ми батькам навіть не говорили, щоб вони стукали в двері перед тим, як заходити, вони самі почали це робити. Правда, мамі довелося зробити над собою зусилля, щоб відпустити мене емоційно. Їй довелося прийняти той факт, що я тепер більше уваги приділяю Дімі. Для мене це теж було складно.

Діма: Спочатку я почувався ніяково. Просто тесть (я його називаю «тато») вдома працює, він програміст. Я теж вдома працюю – займаюся монтажем відео. Він не бачить, що я часто вибігаю на кухню за їжею і коли виходить і бачить, що я сиджу за комп’ютером, каже мені: «Діма, йди поїж щось». Виходить, ніби він мене постійно вмовляє. Я йому кажу, що я вже поїв, що йому просто не видно, як я виходжу і таке інше. Важко було це все багато разів повторювати.

Юля: Тато просто хвилюється, щоби всі були нагодовані. Але Діма дуже самостійний, якщо він голодний, то сам собі все приготує.

Діма: У цьому рішенні для мене єдиною несправедливістю було те, що мене відділили від мами, а Юля залишилася з батьками. Але я не тиснув і не казав: «Знаєш, Юля, так не можна». Просто було якесь внутрішнє хвилювання. Тобто, якщо віддалятися, то вже удвох. Але не факт, що Юля тоді була до цього готова.

Юля: Я тоді після освідчення дуже хвилювалася за власний час. Тобто я не була готовою потонути у всіх цих каструлях та прибираннях, я мала дуже багато інтересів, занять, мені хотілося витрачати час на себе і свій розвиток. Я взагалі не турбувалася про їжу та все решта. Буває, що я мамі дякую за те, що вона готує, бо це мені дає можливість ходити на курси і повертатися додому о 22:00, не хвилюючись про те, чи є щось у холодильнику. Цих півтора роки з батьками допомогли мені не потонути у побуті і дали можливість нам з Дімою зміцнити наш шлюб.

Зараз ми готуємо тільки для себе. Коли переїжджали до батьків, то думали, що доведеться вигадати дуже багато якихось правил, друзі радили нам навіть холодильник свій купувати. Але в результаті у нас є своя поличка у холодильнику, ми туди кладемо свої продукти і все на тому.

Юля: Якось ми сказали батькам, що будемо святкувати Новий рік у Львові. Зібрали валізи, відчиняємо двері і вже збираємося їхати, а тоді тато виходить і каже: «А може, не треба, а може залиштеся?». Діма жартував, що з переїздом буде так само. Ми вже зберемо усі речі, а тоді вийде тато з кухні і скаже: «Так, а може, ви нікуди не переїдете?».

Діма: З незручних моментів ще те, що в нас з татом різні біоритми. Він може працювати до пізньої ночі, а о 5-й ранку прийти у вітальню дивитися телевізор. Вона поруч з нашою кімнатою. Телевізор зламався, у нього часто з’являється сірий екран, і щоби він почав працювати, по ньому треба стукнути. От і буває так, що ми спимо, а тут: «гуп!» – і ми прокидаємося. Як у фільмі якомусь – коли герої одночасно розплющують очі. Ми вже думали купити новий телевізор, але в нас є власні цілі, нам треба на щось своє зібрати грошей. Але що скажеш? Ти живеш на території батьків. До них не прийдеш і не скажеш: «Ану припиніть жити таким життям, живіть так, як нам хочеться!».

Юля: Ще є момент з палінням. Тато виходить курити на балкон, але запах все одно дістається до нас у кімнату. Ми не палимо, і нам це не дуже приємно. Це, мабуть, два таких моменти, які хотілося би змінити.

Діма: Але загалом у нас своя кімната і свої правила. Такий собі Ватикан. Прибираємо тільки у власній кімнаті, ну, і за собою, коли поїмо. Комуналку ми ділимо навпіл, цим процесом керує мама. Взимку платимо 2000 грн, влітку 1000 грн. На продукти також даємо 1000 грн. Але це більше такі стратегічні запаси, типу гречка, овочі, м’ясо. Якщо хочеться щось інше – купуємо самі та готуємо собі.

Юля: Ми не турбуємося про найважливіші життєві потреби: туалетний папір, сіль, цукор, засоби для прибирання, пральний порошок і так далі. Мама, ніби завгосп. У цьому сенсі в моєму житті мало що змінилося, і я дуже вдячна батькам за цю можливість.

Щодо особистого життя – спочатку нам було трохи незручно. Ми багато цілуємося, весь час обіймаємося, возимо одне одного на спині, дуркуємо. Я навіть якось думала, як було би круто, якби батьки надихнулися нашим прикладом і теж таке робили. Ми лише раз бачили, як тато цілував маму, коли їхав у відрядження.

Трапитися усе (йдеться про секс – ред.) могло тільки вночі. Батьки вдома, значить ніякого інтиму. А потім ми якось розслабилися і не бачимо в цьому ніякої особливої проблеми.

Діма: Далі у нас питання стоїть так: «Якщо знімати квартиру, то комфортну чи дешеву?». Потрібно обрати одне з двох. Або купувати. Якщо купувати, то який мінімум треба зібрати, щоби обговорити з батьками, очікуючи на їхню допомогу. Щонайменше треба зібрати $ 10 000. Ми поставимо собі ціль зібрати ці гроші у 2018-му.

Діма: Загалом хочеться вже якось влаштувати наше життя. Був момент, коли ми сказали батькам, що хочемо з’їхати. Мама тоді в паніці почала витирати пил, тато пішов курити на балкон. Хоча ми не робили нічого радикального, просто попросили у них поради, що нам робити. Батьки, мабуть, не готові Юлю відпускати. Квартира велика, і для них це буде дуже відчутно. Вони не розраховують, що ми будемо переїздити.

Вадим Федоренко, 26 років


Живе з мамою у двокімнатній квартирі. 3-4 дні на тиждень у нього залишається його дівчина.

Я два роки тому повернувся до батьків. Зі мною та мамою ще жив батько, але він нещодавно пішов з сім’ї. У мами були проблеми зі здоров’ям, їй була потрібна підтримка, тому я вирішив переїхати. До 18 років також мешкав з мамою, тоді пожив на Подолі, потім ще на Позняках. Знімав квартири. На Подолі, звісно, було найкраще, бо Позняки для життя – так собі. Я все дитинство провів на Дегтярівській, тут багато зелені, парків, хороша інфраструктура, два метро недалеко, трамвай на Поділ чи Вокзальну. А на Позняках я жив на 13-му поверсі і бачив навколо хіба бетон. Вікна виходили на сонячну сторону, влітку навіть кондиціонер не завжди рятував. Смажився, одне слово.

Коли я повернувся сюди, мама відреагувала позитивно. Ми рідні люди, я, мабуть, здивувався би, якби вона мені сказала: «Ти що тут забув?». У мене тоді були проблеми зі здоров’я, проблеми у стосунках, я був близьким до депресії. Гроші мав, я міг купувати їжу, платити за комунальні послуги, але дозволив собі тоді два місяці нічого не робити. Закрився в кімнаті і спробував зрозуміти, що зі мною відбувається. Усе моє життя, яке я будував, в один момент просто «рухнуло». Мама намагалася допомогти, але не втручалася і нічого мені не нав’язувала. Вона розуміла, що мені важко і потрібен час. Запитувала, чи я не голодний, чи мені нічого не треба.

Тут була зона мого комфорту, залишилося дуже багато близьких мені речей. Наприклад, стара антресоль. Її вже викинути би давно. Але з іншого боку – це як машина часу, яка мене повертає в дитинство. Дуже теплі відчуття. А ще рідний район, усі друзі, сусіди – усе життя тут. На першому поверсі мешкає мій найкращий друг. Ми в нього Новий рік зустрічали, до речі.

Тепер більшість часу я проводжу на роботі. Продаю одяг у не дуже дешевому магазині. Додому приходжу поїсти, прийняти душ та поспати. Приїжджаю з роботи пізно, о 1-2 ночі, відразу лягаю спати, вранці знову їду. Коли маю вихідні, або з дівчиною гуляю, або зустрічаюся з друзями. Але хоча би раз на тиждень намагаюся виділити час на квартиру – прибрати, допомогти з покупками, приготувати поїсти. У мене з мамою хороші стосунки, що будуються на довірі. Нам удвох не буває нудно. Іноді ми можемо навіть влаштувати якусь невелику тусовку. Мама запрошує подруг, ми п’ємо каву, спілкуємося. Нещодавно мама запитала, куди можна сходити «потусити». Я порадив піти в Closer (сміється). Вона виглядає дуже молодо, зараз їй 46 років. Ми більше друзі, у нас спільний бюджет, мама мені нагадує, коли у когось із родичів день народження. Витрати на їжу ділимо навпіл, готую переважно я. Також кожен купує те, що йому хочеться. Єдине правило – хто готував їжу, той не миє посуд.

Іноді мені не вистачає певної приватності, це трохи впливає на особисте життя. Приходиш від друзів о третій ночі, трохи випив і тягне на пригоди, хочеться подуркувати. Але за стіною мама, їй вранці потрібно на роботу, вона стомлюється і потребує спокою. Ти це розумієш і приймаєш. Коли до мене приїздить Юля, ми з мамою, звісно, перетинаємося у квартирі, можемо повечеряти, поговорити, але в кожного є свій особистий простір, мама ні у що не втручається. Вона завжди була прихильницею думки про те, що я дорослий і можу сам за все відповідати, тому ніколи мені нічого не нав’язувала, не намагалася на мене впливати, коли я катався на скейті і малював графіті. Казала: «Виростеш і зрозумієш». Ну, я виріс і зрозумів.

Усе-таки жити з мамою, мені здається, не дуже нормально. Але зараз у моєму житті так склалися обставини, що я не можу собі дозволити знімати таке житло, в якому мені буде добре. Отримуючи 12-15 тис. грн на місяць, я розумію, що не потягну оренду квартири за 6-7 тис. грн поруч із метро, з нормальним ремонтом і не на Академмістечку. Я шукаю варіанти для переїзду та цікавішу роботу, яка дасть мені змогу жити там, де я хочу, а не там, де мене зобов’язують обставини.