The Village Україна просить містян розповісти, чого вони хотіли в школі і до чого прийшли, а також дати собі одну пораду.

Фото: Володимир Шуваєв

Ілюстрація: Анна Шакун

Порадив би собі:

«Слухати себе, а не систему. Замість заробляння гарних оцінок на радість мами з татом, сконцентруватись та зрозуміти що цікаве тобі»

Євген Зінгер

партнер бренд-агенції «Тень», 29 років

В 11 класі я реально не розумів, чим хотів би займатися. Я тоді знав про Gap Year. Це коли після випуску зі школи ти пропускаєш один рік для того, щоб зрозуміти, чим хочеш справді займатися. Ти працюєш, мандруєш, якщо в тебе є гроші, шукаєш себе, як би це не звучало.

Я був задротом, добре вчився, відмовився від золотої медалі. Щоб її отримати, треба було їхати в іншу школу, здавати екзамени під наглядом інших вчителів. Я на той момент вже вступив до університету, розумів, що медаль нічого в житті не дасть, що вона просто висітиме на синьо-жовтій стрічці. А ще вона вироблена з латуні.

Я не пив, не курив, з поганими компаніями не водився, ходив на карате. У мене в житті був спорт, навчання, я завжди прибирав у себе в кімнаті, був зразковою дитиною. У школі я також був дисциплінованим, не мав проблем з вчителями, домашнім завданням. Сідав в суботу і робив за півдня всі уроки на тиждень. Вистачало часу і на комп’ютері нормально пограти.

Медаль нічого в житті не дасть, вона просто висітиме на синьо-жовтій стрічці

Я вчився в єврейській школі. Мене віддали туди в 1995 році в перший клас, в нас не було грошей в сім’ї, а ця школа була нормальна і безкоштовна. Я для себе у цій школі зрозумів дві речі. В початкових класах у нас був урок юдаїзму, коли приходили хлопці з синагоги і розповідали про тору, бога, про юдаїзм. Тоді я вперше зрозумів, що там щось не клеїться, зрозумів, що релігія та я – це різні речі. Але це навчило мене з повагою ставитися до інших релігій.

В 11 класі я купував журнали, щоб подивитися, які взагалі є ВНЗ. В мене тоді не було якихось захоплень, які я хотів би розвивати, тому я дивився рейтинги. У школі нас було четверо друзів, і один з них мав іти в ХНУРЕ (Харківський національний університет радіоелектроніки). Там був прикольний факультет видавничо-поліграфічної справи, нам сказали, що буде курс «Як друкувати гроші», мали розповідати про цю технологію. На 4 чи 5 курсі це дійсно було, в рамках однієї лекції.

Ніяких очікувань щодо навчання не було. Я розумів, що так потрібно. Можливо, я міг тоді відмовитися від університету, але в мене не було альтернативи. Батьки хотіли, щоб я пішов вчитися, в мене була підвищена стипендія, відмінні оцінки. В університеті я теж був задротом, старостою групи і курсу. Університет навчив мене комунікації між людьми.

На четвертому курсі я поїхав в Польщу на практику. На співбесіду приїздили поляки, я нормально з ними говорив англійською. На співбесіді спитали, чи є в мене досвід роботи з версткою. Я верстав на той момент університетську газету. Вони забрали мене у Варшаву в головний офіс. Там я вперше познайомився з iMac. Працював в InDesign, верстав каталоги. Місяць жив у Кракові, місяць у Варшаві. Тоді я заробив свої перші півтори тисячі доларів. Я приїхав додому і зрозумів, що працювати добре, що я не хочу сидіти в університеті. Це було між 3 та 4 курсом. Зробив собі вільне відвідування, знайшов 5 вакансій, відправив резюме. Наступного тижня я вже вийшов на роботу в одне з видавництв, яке займалося каталогами. Але дуже швидко зрозумів, що грошей там немає. Скажімо, був чоловік, який вже 10 років працював тут, а в нього зарплата була на 200 доларів більша, ніж в мене. Це дуже дорого в плані часу.

Університет навчив мене комунікації між людьми

Щодо Digital. У 2008 році я вів сторінку гурту Люк vkontakte. Це культовий харківський гурт. Грошей за це я не отримував, мені подобалося спілкуватися з людьми, я щось робив і це було нескладно та цікаво. Багато хто думав, що я менеджер цього гурту, звертався до мене з організацією концертів і тому подібне.

Але ключовим, мабуть, став момент, коли я потрапив в рекламний проект «Кіномарафон» для Cinema Cafe. Треба було дивитися кіно без упину багато годин поспіль. Мене обрали одним із 25 учасників марафону. Я продивився кіно 72 години без сну, всі думали, що за 24 години це все завершиться. Я не бачив 70% фільмів, які показували, тому так довго протримався.

Там я познайомився з Настею Хорошевською, ми стали друзями. Вона приїхала в Харків з Києва працювати в рекламній агенції Arriba. Вона почала прокачувати мене в Digital, я ж підписався навіть на якийсь фріланс, це були мої перші проекти. 5 років тому я переїхав в Київ, вже маючи портфоліо і став розвиватися в Digital-напрямі.

Зараз в мене з моїм другом і партнером Олексієм Івановим брендинговий бутік. Власне, словом «бутік» ми підкреслили, що це не агенція з 50 людей, де топ-менеджери продають продукт, а робить його хтось інший. У стратегічній команді 4 людей, ми все самі робимо, малюємо, захищаємо. Ми працюємо з малим і середнім бізнесом, там, де є контакт з власником, засновником бізнесу. Це нелегко. Потрібно напружуватися, ламати себе, придумувати ідеї, нові методи. Це перше заняття, де я реально напружуюся, від цього стає цікавіше.

Анна Вовк

співзасновниця Kyiv Academy of Media Arts, 29 років

Вчителі вважали мене складним та конфліктним підлітком. Стосунки з ними у мене зовсім не складалися. Пам'ятаю навіть один випадок, коли вчитель історії просто під час уроку бігав за мною по класу і кричав «Литвина, я вб'ю тебе!». Напевно, тому ходити до школи мені не дуже подобалося.

Я хотіла свободи, хотіла знайти роботу, спробувати себе у різних заняттях, а вже потім вирішити, чого мені справді хочеться, а чого не хочеться. Вступати до університету не хотіла. Звісно, такої можливості мені тоді не дали. Хоча за декілька років все склалося по-моєму.

Я навчалася у фізико-математичному класі: 10 годин математики, 7 годин фізики, 6 уроків хімії на тиждень. Тому до кінця 11 класу я хотіла стати журналістом чи мікробіологом. Вступила на видавничу справу до одеського університету. У місті тоді було дві з половиною газети, та й ті для пенсіонерів. Чому я це зробила, досі не знаю. Але тоді, мабуть, питанням хто і чому тебе вчитиме ніхто не задавався.

Я ніколи не вміла вчитися

Порадила би собі:

«Не боятися змін, поменше слухати інших і завжди пам'ятати, що тільки ти сам можеш знати, чого дійсно хочеш і що насправді для тебе добре».

Я ніколи не вміла вчитися. Домашніх завдань не виконувала, мабуть, з другого класу. Тому уявити, що колись з’явиться К-А-М-А і займе дуже важливе місце в житті, я не могла. Але, на мою думку, це навіть плюс для нашого навчального закладу. Такі дивні взаємини з навчанням стали у нагоді, коли ми шукали незвичайні підходи та нові формати, які б допомагали у навчанні тим, хто не вміє або встиг вже забути, як це робиться.

Школі я, напевно, хотіла подякувати за те, що досі пам’ятаю теорему Ферма і можу вирішити логарифмічні рівняння. Для чого це мені – не знаю, але такі речі приємні. Ну, і звісно за всіх шкільних друзів і за те, що, не дивлячись на всю суворість гімназії, було дуже весело. І за те, що батьків до школи викликали не так часто, як було весело.

Я хотіла свободи, хотіла знайти роботу, спробувати себе у різних заняттях

Порадив би собі:

«Ну, хіба що підстригтися нормально. Все інше, здається, робив правильно»

Серафім Романов

засновник та СЕО Surfin'ua, 34 роки

Я не любив цей період, не любив вставати дуже рано. Не дуже радісне відчуття, коли ти прокидаєшся кожного ранку, ідеш в школу, бачиш одних і тих же людей. Якийсь час ще ходив в басейн на підводне плавання. У нас було два тренування в день: перед та після навчання. Два чи три роки я прокидався о п’ятій ранку, спочатку на тренування, потім в школу. Я пам’ятаю, що мені не вистачало свободи, я постійно був чимось обмежений. Дорослі говорили, насолоджуйся цим періодом, бо коли підеш в інститут, а потім на роботу – то буде щось страшне. А тут я ніби на відпочинку.

Я не був зразковим учнем, сидів на останній парті, постійно жартував, діставав вчителів, закохувався у найкрасивіших дівчат і все в такому стилі. У мене були нормальні оцінки, але я би сказав, що я все-таки трієчник, тому що я часто забивав на навчання. Єдиний предмет, який я обожнював і який давався мені легко – математика. Що робити далі я почав думати у 9 класі. Пам’ятаю, що трохи застряг на цьому питанні. Багато моїх друзів пішли після 9 класу в медичне училище.

Для мене школа – це осінь, холод, треба вставати рано вранці, літо закінчилося, така перша асоціація, якщо думати по відчуттях. Я вдячний школі за вчителів, які віддавались своїй роботі, особливо згадую нашого історика. Цей предмет я не любив, я любив тільки те, що пов’язано з математикою. Але мені подобався наш вчитель, тому що він дуже гарно подавав матеріал, в університетському стилі. Була начитка, він робив її не з підручника, а через своїх улюблених авторів – це робило історію цікавішою.

Шкільний період навчив жити в соціумі, справлятися з проблемами. У нас була звичайна середня школа на районі, відповідно, там були учні всіх категорій, тому доводилося знаходити мову з людьми не тільки з твого оточення.

Десь в 11 класі я проаналізував ринок праці та вирішив, що хочу піти в IT. Вибрав факультет інформатики та обчислювальної техніки в КПІ. Іронія в тому, що в мене не було комп’ютера, і, здається, в 11 класі все, що  я вмів робити з ним – це закривати вікна, натискаючи на хрестик.

З навчанням все, загалом, склалося, зараз я працюю IT-project manager-ом в компанії Shell і вважаю себе хорошим спеціалістом.

Інститут мене навчив справлятися з дедлайнами в найкоротші терміни та витримувати стрес, який викликаний дедлайнами.

Щодо серфінгу – в 11 класі я ні про що таке не думав. Перший спогад – початок 90-х і вихід фільму «На гребені хвилі». У голові відклалося щось типу: «Коли я виросту, я зароблю багато грошей і обов’язково поїду кудись серфити». Це була мрія, але не така, про яку ти постійно думаєш, а просто як відчуття, що мені цього хочеться.

Ближче до 30 років я зацікавився серф-кемпами, але ціни були зависокими і я знову відклав цю мрію, поки подруга в мене не запитала, чи не хочу я поїхати в Португалію на серфінг. У мене до цього серфінг не асоціювався з Португалією. Я думав, що серфінг – це Балі, Австралія, США.

Подруга надіслала мені ціни, разом з перельотом, проживанням, навчанням за два тижні, орендою, коштувало близько 1000 євро.

Я спробував та закохався. Кайф від першої хвилю ні з чим не можна порівняти.

Для мене школа ‒ це осінь, холод, треба вставати рано вранці, літо закінчилося, така перша асоціація, якщо думати по відчуттях

Перший раз ми поїхали з друзями, але на наступну поїздку нас не назбиралося багато. Не вистачало своєї тусовки. Іноземці теж прикольні, але через різницю культур ти все одного говориш з ними шаблонно, не отримуєш такого кайфу, як від спілкування зі своїми.

Мабуть, так все і почалося. Я просто хотів мати компанію у такі подорожі, тому вирішив організувати Surfin'ua. Першу поїздку організував у травні 2014 року – ми набрали групу з 30 людей. Це були, в більшості, знайомі, яким я писав. Також я зробив мінімальну рекламу, звідтіля прийшли ще якісь люди. Вийшла дуже класна поїздка. Усі, хто їздив з нами, досі говорять, що це була найкраща поїздка у їхньому житті.

Труднощі, про які мене попереджали друзі, усі ці проблеми через спілкування та організацію поїздок насправді виявилися не дуже складними. Серфінг – це такий собі фейс-контроль. Якщо хтось хоче поїхати на серфинг – він вже має бути хорошою людиною.

Дар’я Шаповалова

засновниця Kiev Fashion Institute, 30 років

Мені не подобалося ходити в школу. Через обмеженість тих, хто зі мною вчився. Вони не були допитливими, а мені все завжди було цікавим. Мені здається, що це та якість, завдяки якій я рухаюсь до всього, через яку досягаю цілей. Я роблю все через цікавість, задоволення, радість, любов. Школа – це те середовище, яке ти не вибираєш, тобі дали людей, з якими ти вчишся. Мені здається, я сильно відрізнялася, мої взаємини з ними зовсім не складалися.

Пам’ятаю, як у 3 класі ми заповнювали анкети про те,  хто ким хоче бути, і вчитель прочитала три анкети. Одна дівчинка хотіла бути білочкою, інша принцесою, а я хотіла бути палеонтологом. Я дуже хотіла їздити світом і щось досліджувати, динозаври мені подобалися як і всім дітям, а ще давні цивілізації – Єгипет, Греція. В мене було багато книг, я їх читала. І що цікаво, такі ж заняття зараз подобаються моїй дитині.

Вчилася я добре, у школі була з 9:00 до 18:00. Тільки в останніх класах з’явилася можливість робити щось ще. У мене сувора сім’я, я не ходила в нічні клуби, вчилася і багато читала, займалася аматорськими танцями. Старалася подорожувати зі своїми батьками, коли це було можливо.

Мені не подобалося ходити в школу

Порадила би собі:

«Ще краще вчитися, читати ще більше книжок, бо усі мої знання мені знадобилися. Ще я би порадила пошвидше зрозуміти, що не існує ніяких кордонів та меж, і все, що ти сильно хочеш – стається»

Пам’ятаю, ми з однокласниками любили прогулювати школу в Борисполі: приїжджали в аеропорт, сиділи та пили каву. Нам здавалося, що це дуже круто – взагалі бути десь поруч з подорожами. А ще я жила поряд з вокзалом і ми ходили на вокзал дивитися на потяги. І от вийшло так, що все моє життя пов’язане тепер з потягами та літаками. Мабуть, я дуже багато власної енергії присвятила цьому і воно зі мною сталося.

Мені здається, що в мене була проблема з вибором, ким я хочу стати. Але я точно знала, що дуже люблю моду. Мені з дитинства дуже подобалося ця індустрія, але тоді вона була зовсім нерозвинута. Я не розуміла, як цим можна займатися так, щоб це було не лише хобі. Намагалася більше дізнатися про моду, більше читати.

Після 11 класу я вступила в Інститут журналістики. Я розуміла, що в економісти та юристи не піду, тоді ж це були дві головні професії. Тато запропонував піти на журналістику і я погодилася. Він сказав, що для дівчини це хороша професія.

Я тоді читала російський VOGUE, головним редактором якого була Альона Долецька. У мене були всі номери, тато привозив. Мені здавалося, що це нереально круто. У результаті Альона стала моїм великим другом. Та й загалом, зі всіма тими людьми, про яких писав російський VOGUE мені вдалося познайомитися. Це дуже допомогло, коли я почала займатися своєю теперішньою справою.

Я вважаю, якщо в тебе є хоча б уявлення, в якій індустрії ти хочеш працювати, це головне. Тоді я розуміла, що хотіла би працювати в моді, але я не вірила, що це можна перетворити на роботу. Журналістика дала мені можливість почати працювати в моді. Це сталося у 17 років, коли я пішла в «Комерсант». На той момент це було найкраще медіа. Вже через 8 місяців я почала вести свою програму.

Якщо говорити про Mercedes-Benz Kiev Fashion Days, то ця ідея виникла не лише у мене і у моїх партнерів, але ще й у дизайнерів, яким потрібен був міжнародний майданчик, на якому їх будуть показувати. Згодом це все перетворилося на велику історію, яка триває протягом всього року.

Порадила би собі:

«Роби маски для обличчя, качай прес і не одягай на шкільні дискотеки мамині сорочки. Все у тебе вийде, просто завжди люби те, що ти робиш і роби те, що любиш!»

Наталія Гаріпова

стендап-комік, 32 роки

У дитинстві я хотіла стати вчителькою. Я постійно грала з братом у «вчительку та учня» не дивлячись на те, що він не дуже хотів. Коли я доводила його до сліз і тато після оцінки «2» і підпису «Учительница» додавав попереду літеру «М» я злилася, мені здавалося, що я хочу для брата кращого, але цього ніхто не розуміє.

Зараз я розумію, що в школі я була безглуздо активною. Це коли енергії багато, а толку від цього мало. Я хотіла робити все. Писати вірші, брати участь в олімпіадах, бути старостою підготовчих курсів, співати в хорі (обов'язково першим голосом), танцювати під «Отцвели уж давно хризантемы в саду», гребти на байдарках, грати в реґбі, бути президентом екологічного клубу (чотири члени, до речі) і «тусити» з дворовими друзями в підвалі, слухаючи «Красную плесень» на касетах.

Мені запам'яталося, з яким хвилюванням я економила в їдальні на «цукрових вісімках», щоб назбирати на коктейль «Викрутка» в барі «999». Якщо мені зараз здається, що темп життя у мене «зашкалює», то я просто забуваю, як було в школі.

Я дуже сподіваюся, що інститут школи відживе

Коли я закінчувала школу, я хотіла змінити світ. Я вступала на екологічний факультет і дуже вірила в те, що у мене все вийде. Це бажання залишилось, але з віком прийшло розуміння, що реально світ можна змінити тільки всередині себе. Та й то не факт.

У школі я дуже хотіла писати та любити. І перше, і друге я вмію дуже добре. Готова робити це цілодобово, в будь-якому куточку планети абсолютно безкоштовно. Школі я б хотіла подякувати за те, що вона мене виховала не просто дівчинкою з першої парти, а за те, що вона мене непогано поштовхала об шкільні стіни, за те, що там я дізналася, що таке дружба, зрада, співчуття, жорстокість, кліше, людяність, за те, що я навчилася мислити не категоріями натовпу, а пропускати все крізь себе.

Я дуже сподіваюся, що інститут школи відживе. Тому що світ вже інший. І все, що нам давали по шкільній програмі нескінченно застаріле. Всі ці банти, лінійки, учнівські квитки, оцінки за твори, рейтинги для учнів і батьківські комітети. Має з'явитися щось геть нове, вільне, живе, яке допомагатиме міркувати і нікого не рівнятиме під лінійку та не вдягатиме в однакові сині піджаки.

Коли я закінчувала школу, я хотіла змінити світ