Про місто, цінності і цінності міста The Village Україна говорить з Мирославом Мариновичем, Костянтином Почтарем та Іриною Славінською.

«Місто і цінності» – тема 10-го Міжнародного архітектурного фестивалю CANactions, що проходить у Києві 2-3 червня 2017 року.

Ілюстрації

ЄВГЕН величев


Мирослав Маринович, правозахисник

Цінності – це невидима основа, що визначає нашу поведінку. Через те, що цей фундамент невидимий, люди часто ставлять його під сумнів. Але сучасний світ визнає: цінності дійсно мають значення.

Провідною цінністю для мене є людинолюбство. Якщо ви не шануєте свободу, то будете змушувати інших поводитися відповідно до ваших забаганок. Та якщо ви шануєте людину, то поважатимете її свободу. Цінності складаються з таких маленьких речей.

Уже класикою стало помічати різницю у поведінці людей, які живуть у стандартних «коробках» без жодного орнаменту, в суцільному одноманітному світі, та тих, хто живе в будівлях, що дають місце для оригінальності.

У випадку з Україною, з її одноманітно забудованими спальними районами, ясна річ, мова йде про радянський спадок. Та це помітно не лише у пострадянських країнах. Це помічається в різних частинах світу.

Певно, міста також можуть мати свої цінності. У міст, безумовно, є обличчя. І їх можна відобразити на мапі цінностей. Наприклад, характерною для Львова рисою є потяг до свободи.

Як львів’янин, я бачу, як на жителів цього міста впливає місцева архітектура. Це місто завжди давало можливість розкриватися індивідуальностям. Окрім того Львів сильний своєю стійкістю. Я пригадую це місто у різні епохи. Навіть у часи, коли не можна було проявляти свою ідентичність, Львів її зберігав – навіть під пильним боком КДБ.


У Києва є свої цінності. Це місто дуже успішно перемелює стереотипи регіонів. І це позитивна річ. Київ – це гаряча сковорідка.

Під час останнього приїзду до Києва я помітив, що місто стає надзвичайно нервовим. Я натрапив на кілька ситуацій, у яких виразно проявлявся той радянський спадок. Банальне прагнення урвати собі частку певного блага, не звертаючи увагу на інших. Це можна назвати словом «совок».

У мене був один гострий момент, коли я образився на Київ. Це було під час переслідувань кадебістами, тоді я вже рік фактично був під слідством. Мене перевозили з одного місця утримання в інше у «воронку», і я знайшов якось у ньому шпаринку. Тож зміг дивитися на київські вулиці, поки мене везли. Зазирнув туди і побачив, що люди ходять веселі, обіймаються між собою.

Я розумів, наскільки глупо ображатися на цих людей. Але людська психіка так спрацьовує. Тому я тримав образу на Київ.

Я постійно натрапляю в Києві на місця, пов’язані з моєю дисидентською діяльністю. Проїжджаю по центру – згадую, що тут мене колись тримали і допитували. Проїжджаю біля Майдану Незалежності – на цьому місці, біля кінцевої зупинки 16-го тролейбуса, мене схопили і відвезли до відділення.

Та зрештою я це місто не лише пробачив, а й знову закохався в нього – під час обох революцій. Під час подій Майдану я бачив, як кияни відкривали свої домівки, як вони давали ключі абсолютно незнайомим людям, як вони носили продукти. Так і проявляються цінності.


Для мене Київ є другим Єрусалимом. Не знаю, був це апостол Андрій чи хтось інший… Але це місто обирали святі люди.


Костянтин Почтар,
музикант

Я вже звик до того, що нам кажуть, ніби наша музика невизначена. Не зрозуміло, це рок, поп чи щось інше. Я думаю, що Київ такий самий – невизначений.

Ми не завжди пишемо про Київ. Але те, що наша музика створюється саме тут – це впливає на творчість. Усе, що в нас є – воно відбувалося тут. Тут ми живемо. І пишемо здебільшого про людей, які тут живуть тут.

Я завжди хотів написати пісню про Київ. Та для мене було важко писати конкретно про це місто, винести в назву «Київські вулиці». Я дуже люблю гурт The National, а в їхніх текстах часто згадується Нью-Йорк. І я подумав: «Навіщо соромитися? Чому про рідне місто можна співати англійською, але не українською?»

Спочатку в мене був інструментальний трек. Коли я його виконував, уявляв собі одне місце – перетин вулиць Січових стрільців і Гончара, біля «Косатки». Це все звідти, з тієї точки.

Я водночас люблю і ненавиджу Київ. Я тут народився, добре знаю його історію. Але це місто, в якому треба вміти бачити красу. Тут її легко пропустити.

Це місто не зустрічає тебе з розкритими обіймами. Тут стає все менше простору для існування людини. При тому, що людей класних стає все більше. Тут водночас класно і жахливо некомфортно.


Це місто не зустрічає тебе з розкритими обіймами. Тут стає все менше простору для існування людини. При тому, що людей класних стає все більше. Тут водночас класно і жахливо некомфортно.

Мені здається, що стратегії розвитку міста взагалі немає. Але неофіційна стратегія – вона не для людей. Пріоритети розставлені так, що тут головне будинки і автомобілі, а не люди.

У Києві ти постійно відволікаєшся. І мова йде не лише про фейсбук. У цьому місті важко йти вулицею і думати про музику. Ти постійно думаєш про те, як обійти машину, що припаркована на тротуарі. Для мене велика цінність – просто пройтися по вулиці без стресу.

Та навіть більша проблема – це те, що Київ дуже розділений. Це ніби велика кімната, в якій стоїть багато різних акваріумів. І кожен вариться у своєму акваріумі. Хоча, можливо, це й нормально для великого міста.

Помітно, що Київ змінюється на краще. Тут багато цікавих творчих людей. Місто – це люди, це не будинки і не дороги. Я люблю Київ насамперед через його людей.

Цінності – це те, що є неоціненним. Це речі, яких ти не зречешся за жодних обставин. Які цінності можуть бути в Києва? Тут завжди була унікальна атмосфера. Він не схожий на інші міста – ані на європейські, ані на радянські. Адже він завжди був під впливом різних культур. Тут завжди проходила межа. З одного боку, це добре, тому що місто є мультивекторним. З іншого боку, це завжди породжує конфлікти.

Коли я приїжджаю до Відня, мені там добре. Це місто є історичним надбанням. Але цікаві події востаннє там відбувалися 200 років тому. Фактично зараз там просто заробляють на історії.


У Києві історія пишеться саме зараз. Це історія побудови суспільства, історія побудови державності. І це головна цінність цього міста.


Ірина Славінська,
журналістка

Цінності – це те, щодо чого ніколи не йдеш на компроміс. Чи можуть міста мати цінності? Цінності можуть мати мешканці міста. В цьому сенсі найбільша цінність Києва – це кияни та гості столиці.

Я – киянка. Що для я мене це означає? Це значить, що я народилася в Києві, тому якісь штуки знаю краще за тих, хто сюди приїхав у більш дорослому віці. На практиці це також означає більш довгу пам'ять – і про людей, і про місця.

Київ є великим селом, і всі мої знайомі кияни, як і я, колись разом вчилися, працювали, одружувалися тощо. Тобто між нами дійсно існує павутина спільних знайомих.А також це значить, що я маю низку жестів, рефлексів і жартів, які розуміють тільки тут. Тобто, є анекдоти, що смішні тільки для 3 (4? 5?) мільйонів людей на планеті.


Турбує, що річку забруднюють недобросовісні підприємства. А берег його забудовують крутелики, забираючи в мене доступ до води. І ще те, як у проектах новобудов не передбачають створення бодай скверика.

Вулиця Велика Васильківська – це моя найтиповіша прогулянка на п’ять кілометрів, коли є час і хочеться руху. А також «виставка» – хіпстери знають це місце як ВДНГ, станція метро «Виставковий центр». Там багато зелені, а також є простори для їзди на велосипеді. І стежка до красивих корпусів Голосіївської обсерваторії.

Урбаністика завжди повинна бути за своєю суттю гуманістичною. Хто винен у тому, що поруч із асфальтованими доріжками люди протоптують стежки – архітектори чи користувачі? Для мене це питання практик.

Якщо ідея нежиттєздатна – вона нежиттєздатна. Наприклад, будь-хто, проектуючи якісь нові доріжки, може подивитися, де вже є протоптані стежки та повторити їх. Але не всі готові створювати речі, якими реально можна користуватися.


Це як балкони в новобудовах: якщо людям потрібні засклені балкони (а вони дуже допомагають зробити квартиру теплішою), то чому новобудови знову і знову проектують з незаскленими балконами? Можливо, щоби скрушно хитати головою, які всі люди навколо тупі?

Фото:

Всеволод Ворошилов

Андрій Баштовий для radiosvoboda.org

Ната Коваль