The Village Україна у рубриці «Де ти працюєш» розповідає про цікаві нежитлові будинки Києва та людей, які в них працюють.

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка

Адреса: проспект Перемоги, 44

Архітектор: Валер'ян Риков

Стиль: конструктивізм

Дата будівництва: 1928 рік

КІЛЬКІСТЬ ЗНІМАЛЬНИХ ПАВІЛЬЙОНІВ: 4

ТЕРИТОРІЯ: 17,5 га

Співробітників: 200

 Як дістатися

від станції метро «Шулявська» по проспекту перемоги

Про кіностудію Довженка

Київську кінофабрику побудували 1928 року за проектом архітектора Валер'яна Рикова напроти заводу «Більшовик». У той час ця місцевість була робітничою околицею Києва – Жовтнівкою.

Головний знімальний павільйон кіностудії – найбільший у Європі. Він має площу 2520 квадратних метрів і розрахований на одночасну роботу 10 знімальних груп. Площа павільйону дозволяє встановлювати масштабні декорації для фільмів. У 1967 році на кіностудії побудували ще три знімальні павільйони, які давали можливість синхронно записувати звук під час зйомок.

У радянські часи кіностудія здійснювала повний цикл виробництва фільмів – від сценарію до друку готової фільмокопії. На її території діяли цехи, які забезпечували створення всіх декорацій, реквізиту та костюмів. Серед них реквізиторний цех, столярний, автотранспортний, бутафорський, технічний, звукомонтажний, піротехнічний, костюмерно-пошивний та цех декоративно-технічних споруд. Більшість з них працюють і зараз, проте не на повну потужність.

На території кіностудії є Довженківський сад, створений руками режисерів, які тут працювали. За планом будівництва, на його місці мали звести адміністративну будівлю. А коли виявилося, що коштів на це не вистачає, Олександр Довженко запропонував зробити на території студії сад і започаткував традиційні суботники. На кіностудії також є музей Довженка з робочим кабінетом режисера та його особистими речами і виставка реквізиту з найвідоміших фільмів, знятих на студії.

За майже 90 років кіностудія випустила 1200 фільмів, серед яких «Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «За двома зайцями» Віктора Іванова, «У бій ідуть лише "старі"» Леоніда Бикова. Зараз тут тут проходять зйомки стрічки «Таємний щоденник Симона Петлюри» кінорежисера Олеся Янчука.

Окрім виробництва власних фільмів кіностудія надає послуги – у її павільйонах проводять зйомки різні телеканали на продакшени, відбуваються концерти і театральні вистави. На території також діє автомобільний кінотеатр «Кінодром».

Зараз кіностудія Довженка має статус пам'ятки історії, науки і техніки національного значення.

Олександр Муратов

Кінорежисер, сценарист, літератор, художник

Я зняв багато фільмів на Кіностудії Довженка і дуже люблю її. Територія студії – це такий незайманий куточок у Києві, де знімали неймовірно талановиті люди. Якщо студію приватизують і знищать, це буде трагедія.

Коли я тільки починав працювати на кіностудії, жив прямо на її території в гуртожитку. Раніше він був розташовний над їдальнею, а зараз цього приміщення більше немає, його спалили. До мене у цій кімнаті гуртожитку жив режисер Марк Донськой, який зняв фільм «Дорогою ціною». А напроти – прекрасний оператор Микола Кульчицький. Тут жили і Борис Савченко, і Віктор Гресь, і Леонід Осика. Ми звикли постійно заходити одне до одного в гості.

У Довженківському садку я знаю кожне дерево. Ми всі навесні влаштовували суботники, саджали дерева, обкопували їх і білили. А зараз я щороку варю варення з райських яблучок, які тут ростуть.

До речі, у цьому садочку майже всі режисери знімали якісь сцени. Раніше на території кіностудії було озеро, де я знімав свою стрічку «Гуси-лебеді летять». Воно висохло, а зараз там концертний майданчик, на якому проходять симфонічні концерти.

Найбільше режисерів на цій кіностудії приваблювала величезна площа головного павільйону, бо там можна було побудувати все, що завгодно. Також тут була можливість встановити хороше освітлення. Раніше кіноплівка була невисокої чутливості, тому для зйомок потрібно було дуже багато світла, а прилади підвішували, щоб краще освітлювати приміщення. З високих балконів павільйону я знімав стрічку «Великий клопіт через маленького хлопчика», а ліфт дуже добре використав у фільмі «Золотий ланцюг», щоб показати фантастичний замок героя. Зараз у павільйоні стоїть декорація паризької вулиці, збудована для фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри».

Кіностудія Довженка зараз переживає не найкращі часи. Справа в тому, що у нас проблеми з режисерами, бо ми вже всі старі, а молодь не приходить сюди працювати за невелику зарплату. Тут залишилися тільки справжні ентузіасти. Така ситуація почалася з безгрошів'я вже в часи незалежності. З тих пір, як встановили суму постановочної винагороди за фільм в 13 тисяч гривень, всі більш-менш здібні люди пішли з кіностудії. Молодь йде у приватні студії, а наші стіни пустують.

Олександр Кучерявий

Редактор студії «Дебют»

На кіностудії Довженка я працюю редактором вже 45 років – вся моя юність і молодість пройшли тут, тут я і посивів. Я прийшов сюди у 25 років, був серед перших випускників кінознавчого факультету театрального інституту Карпенка-Карого.

Я був редактором в об'єднанні «Промінь» при кіностудії Довженка. Ми створювали телевізійні фільми для «Останкіно» до 1992 року. А зараз працюю редактором у студії «Дебют». Ми запрошуємо молодих режисерів знімати короткометражні дебютні фільми, рекомендуємо їм сценарії або працюємо з їхніми власними. Молоді режисери дуже рідко самі шукають нас, бо хвилюються, що студії Довженка не затверджують сценарії на пітчингах. У Держкіно нам шість років не затверджували сценарії, і тільки на останньому десятому конкурсі виділили фінансування на стрічку «Чужий».

Я без тями люблю свою професію редактора, ніколи їй не зраджував і завжди був захоплений кіностудією. Я працював над фільмами з такими великими режисерами як Георгій Кохан, Микола Мащенко, Ігор Савченко, Роман Балаян, Сергій Буковський. Зараз мені дуже сумно дивитися на порожню кіностудію. Раніше тут вирувало життя: великий шестиповерховий павільйон зі звукоцехом і робочими кімнатами був переповнений

За радянських часів професія редактора високо цінувалася, бо редактор супроводжував фільм протягом усього процесу виробництва – від сценарію до музики і титрів. Найважча редакторська робота була на озвученні фільму – там я відповідав за кожну букву, кожне неправильне слово. Справа в тому, що раніше під час зйомок фільму звук не записувався синхронно, а акторам потрібно було озвучувати свої ролі. Траплялося так, що вже після зйомок приходив наказ змінити деякі слова чи й цілі речення. Тоді доводилося думати, як нові слова накласти на відзняте відео.

Перед озвученням картину різали на 5-хвилинні кільця. Приблизно до 1980 року всі актори, які були в кадрі, повинні були одночасно озвучувати ролі. Це було дуже важко, бо постійно хтось збивався. Пізніше стало легше, адже відбулося технічне вдосконалення, і кожен актор міг озвучувати свого героя окремо.

Хоч це й найскладніша частина, але вона цікава. На озвученні зустрічаєшся з акторами віч-на-віч, бачиш характер і ставлення до роботи кожного. Певних акторів доводилося вчити озвучувати роль. Наприклад, Олега Меншикова ми вчили для фільму «Чекаю і сподіваюся», бо тоді він був ще студентом і не мав досвіду. Іноді траплялося так, що одного актора повинен був озвучувати інший. Анатолія Хостікоєва у стрічці «Для домашнього огнища» озвучував інший актор, аби підсилити образ персонажа голосом.

В Україні професія редактора зараз вже нікому не потрібна, як на мене. Якщо на державних кіностудіях ще працюють редактори, то в комерційних структурах на цій посаді заощаджують.

Анатолій Дідківський

Начальник костюмерно-пошивного цеху

Після навчання у швейному училищі мене як одного з найкращих учнів відправили на кіностудію Довженка. Коли я прийшов сюди, це була ніби міні-держава в державі. У нас тут була своя поліклініка, взуттєва майстерня, бутафорна і багато-багато різних служб, кожен кабінет був забитий людьми. Тут відчувався якийсь особливий дух. Сюди не приходили випадкові люди, а лише ті, хто дійсно любив кіно.

Я почав працювати у пошивному цеху в 1975 році, але потім пішов в армію. З того часу, як я опинився на кіностудії Довженка, мені вже не хотілося працювати в іншому місці – одразу зрозумів, що це моє. Тому після армії повернувся на кіностудію на посаду костюмера, згодом став художником з костюмів. У роботі на кіностудії мене також приваблювала можливість подорожувати. Ми знімали фільми по всьому Радянському Союзу, тому була можливість побачити і Сахалін, і Грузію, і всю Прибалтику.

Зараз я начальник костюмерно-пошивного цеху. За час роботи тут працював у 30 картинах, шив костюми для таких відомих фільмів, як «У бій ідуть лише "старі"», «Ати-бати, йшли солдати» Леоніда Бикова , «Легенда про княгиню Ольга» Юрія Іллєнка, «Богдан-Зиновій» Миколи Мащенка.

У костюмерному складі кіностудії Довженка налічується близько 100 тисяч костюмів. Ми маємо окремі зали з чоловічим, жіночим та військовим одягом, з капелюхами і взуттям. У нас є костюми різних стилів – від XVIII століття до нашого часу. Всі вони в нормальному стані, їх постійно беруть на прокат. Орендують костюми як телеканали і продакшени для зйомок, так і окремі люди для костюмованих святкувань. Одяг беруть в оренду також інші кіностудії, бо всі наші костюми вже офактурені і природно виглядають під час зйомок.

Костюмерний цех – один із найбільш прибуткових на кіностудії. За рік ми в середньому заробляємо від мільйона до півтора мільйона гривень. Але прокат костюмів коштує недорого. Наприклад, сорочку можна взяти за 16 гривень на добу, штани коштують 19 гривень, піджак – 40, спідниця – 21. Певні історичні сукні, наприклад, з фільму про Богдана Хмельницького, коштують 250 гривень на добу. На прокат беруть практично всі костюми, але найчастіше – в стилі 40-х та 70-х років.

Кожен костюм тут має свій номер і занесений в архів разом з ціною оренди. Зараз архів існує в паперовому вигляді, але ми працюємо над електронною версією.

У нашому цеху працює всього три людини і ми створюємо новий одяг для фільмів. Кожен із костюмів кіностудії шиємо для конкретного фільму. Коли запускається нова картина, художник із костюмів створює ескізи, художники-модельєри розкроюють їх і шиють одяг у нашому цеху.

Переважно всім цим костюмам по 40-50 років. Є проблема в їх зберіганні, бо ми не можемо собі дозволити опалювати приміщення – це дуже дорого обходиться. У мене просто серце кров'ю обливається через це. Якби у нас був костюмерний склад із хорошими умовами, я думаю, ми б заробляли не мільйон і не два, а набагато більше, бо костюми б зберігалися в кращому стані. Наша дирекція намагається щось робити, але держава не виділяє кошти на розвиток кіностудії. У 1942 році в Ленінграді під час війни, коли була повна розруха, а люди вмирали і голодували, фільми все одно знімали. Згадати хоча б фільм «Іван Грозний». За час воєнних дій тоді зняли близько десяти картин. Зараз же кажуть, що у нас немає грошей, бо йде війна.

Кіностудія завжди була і є для мене святістю. Я щасливий, що працюю на студії все своє життя і сподіваюся, ще років десять працюватиму, якщо буду потрібен.

Микола Кравчук

для працівників студії просто дядя Кола

Фахівець з обслуговування обладнання

Я працюю на кіностудії Довженка вже 54 роки, але потрапив сюди випадково. Закінчив ремісниче училище, але мені не подобалася професія токаря. У той час біля нас оселився чоловік, який працював на кіностудії Довженка. Він побачив, що я сиджу без діла, і запропонував мені влаштуватися на кіностудію. Так я потрапив до освітлювального цеху.

Хоч я нічого не вмів, пообіцяли всього навчити. Починали з найпростішого – мої старші товариші показували мені, як правильно змотувати кабель. А потім одразу відправили у відрядження до Севастополя на зйомки фільму «Бухта Єлени». Так я потрапив до бригади досвідчених працівників.

Робота майстра по світлу вважалася найважчою і найбруднішою. Зазвичай у відрядження ми брали від чотирьох до шести освітлювальних приладів, один міг важити близько 54 кг.

Найбільше у цій професії мене приваблювала можливість подорожувати. Якби я працював токарем, моє життя проходило б між домом і заводом, а на кіностудії Довженка випала можливість поїздити по всьому Союзу. Бувало, що приїжджаєш з відрядження, а начальник цеху терміново відправляє в інше місто. Пам'ятаю, я приїхав із відрядження з Москви, встиг тільки випрати речі, спакувати валізу і одразу ж полетів до Запоріжжя до іншої знімальної групи. Часом ми по два роки не бували у відпустках.

Але все одно це було цікаво. Наш цех був добре обладнаний і живий: з нами тут жили рибки і папуги. Під час обідньої перерви всі постійно грали у шашки і доміно. Щоб пограти, люди навіть збиралися в черги.

На нашому складі є багато різних освітлювальних приладів: і радянські, й нові американські, є біле і жовте світло. Я зберігаю усі ці прилади, хоча деякі вже не працюють. Багато з них потрібно віддати в ремонт, але грошей на це немає. Прикро, що вони лежать та іржавіють. Потрібно купувати нову апаратуру і набирати нових людей. Я з усього цеху залишився на кіностудії один, а молодь пішла.

Яскраво пам'ятаю деякі моменти зі зйомок на кіностудії Довженка. Особливо мені сподобалося працювати з Романом Балаяном над фільмом «Каштанка» за Чеховим. У нього знімалися гусак, собака і кіт. Режисер влаштував конкурс на собаку, оголошення подали в газету. Кіностудія ще не бачила стільки собак за весь час – сюди приносили десятки собак, а режисер всіх бракував. А потім хтось випадково спіймав дворового пса, який сподобався режисеру. Дресирувальники всіма правдами і неправдами його навчали. Щоб кішка бігла на камеру, її приманювали кошенятами, а гусак узагалі мав зіграти мертвого, тому вирішили напоїти його міцним вином. Я там працював освітлювачем, і вся наша бригада бігала навколо цих тварин.

Я досі зберігаю книгу фотографій із наших фільмів. Одна з моїх улюблених картин, у яких я працював – «Народжена революцією» Григорія Кохана. Якось я знайшов на звалищі фотографії з різних зйомок і приніс сюди, бо викидати таке – це просто злочин. Це ж пам'ять про наші фільми.