В Україні є: пітчинги Держкіно, де можна без обмежень в ідеях змагатися за державну підтримку фільму; наполегливі люди високої культури; доробок шедеврів світового рівня, за брендування яких потрібно боротися; можливості саморозвитку і люди та організації, котрі можуть і хочуть мотивувати; найнижча ціна на квитки в кіно в Європі.

 В Україні бракує: бренду нашого кіно на міжнародному ринку; фільму, котрий би подивився мільйон глядачів; професійної кіноосвіти для дітей; можливості вивчитися на художника-постановника; середньго професійного рівня , з якого могли б народжуватися шедеври;  правил та законів в сфері кіно і професійних гільдій, які контролюють їх дотримання.

Ілюстрації

ЄВГЕН величев

Денис Іванов – засновник кінокомпанії Артхаус Трафік, котра займається кіновиробництвом, дистриб‘юцією, показами українських фільмів закордоном та європейського кіно в Україні. Саме компанія Артхаус Трафік привозила в Україну Одіссею про Жака-Іва Кусто чи Мільйонера з нетрів Денні Бойла. Компанія послідовно займається створенням і популяризацією українського кіно: саме вони були співпродюсером і дистриб’ютором триллера «Штольня» та каннського призера Мирослава Слабошпицього «Плем’я». Артхаус Трафік заснували та до 2013 року були співорганізаторами Одеського міжнародного кінофестивалю, а з 2014 щороку проводять міжнародний фестиваль для дітей і підлітків «Чілдрен кінофест»

Кажуть, режисери – жахливі люди. Скажи, де жахливіші режисери – в Україні чи закордоном?

Режисери – люди, тож і в Україні, і закордоном в них бувають різні характери, не обов‘язково жахливі. Але те, що лежить на поверхні – певна професійна деформація, у більшості успішних людей цієї професії  присутній егоцентризм, бо у них в голові цілий світ,  котрий потрібно втілити на екрані. А для цього необхідно вірити в себе і в свій задум, долати перешкоди.

Чи погоджуєшся ти з тим, що українського кіно нема?

Звичайно воно є! Фільми в прокаті, фільми на фестивалях – це вже кіно. Зараз, коли ми говоримо про українське кіно, я маю на увазі кінопроцес: підготовка, зйомки, прокат.

От просто зараз, поки ми розмовляємо, в прокат пішов фільм «Джамала.UA». В офіційній програмі Канн – новий фільм українського режисера Сергія Лозниці. Цього року зняли дуже багато дебютів, фільми опиняться в кінотеатрах і деякі з них зможуть заробити касу.

Ми тільки починаємо цей етап активних процесів, тому багато хто поки не знає, що таке українське кіно: це дуже повільне виробництво, така його специфіка. Відбувається багато того, чого не бачить глядач.

Фільм, на жаль, робиться кілька років. Це тільки в казках так буває: «оу, в мене є ідея, Джонні, а ну зроби мені монтаж», – і от фільм в прокаті, а режисер прокидається знаменитим. Насправді від ідеї, від сценарія, від пошуків фінансування – і до зйомок, до виходу в прокат – дуже довгий шлях, невидимі складні роки.

Це тільки в казках так буває: «оу, в мене є ідея, Джонні, а ну зроби мені монтаж», – і от фільм в прокаті, а режисер прокидається знаменитим.

Мені здається, що наша кіноосвіта топчеться на місці, якщо студенти раптом роблять щось цікаве – то це більшості випадків всупереч, а не завдяки.

А якщо поглянути на 10 років назад – тоді українське кіно було?

В 2006 році щось почало ворушитися – вийшли в прокат «Штольня», «Помаранчеве небо», «Аврора» і Orange Love. Чотири фільми, які багато людей подивилися, а це ж тоді був майже подвиг – зняти кіно.

Українське кіно довго було відсутнє в кінотеатрах, хоча дещо з’являлося на фестивалях. З більш-менш притомних фестивалів існував тоді тільки Молодість і починався DocuDays. А саме фестивалі, крім того, що там показують кіно, служать також майданчиками для професійного спілкування – режисерів, продюсерів, акторів, критиків, журналістів. 10 років тому кінопроцес – і зйомки, і професійна взаємодія, – в Україні тільки зароджувався.

Що, на твою думку, в Україні сприяє кінопроцесу, а що його гальмує?

По-перше ми мусимо визнати, що в нас дуже низький загальний культурний рівень. Дуже мало людей дивиться кіно, знає його, вивчає. Навіть для багатьох з тих, чия робота пов’язана з кіно це – просто виробництво.

Далі, процес пригальмовує недовіра: глядач ще не побачив такого українського фільму, котрий його реально качне. Нема в нас поки фільму, котрий би подивилися, скажімо, мільйон глядачів.

Ще в Україні практично відсутня кіноосвіта. Дитина в нас може піти в музичну школу, в художню, на танці, в спортивну секцію, але ніде не може вивчати кіно як предмет. В багатьох країнах Європи тим часом велика кількість дитячих освітніх ініціатив в сфері кіно.

Далі, коли говорити про спеціальну дорослу освіту – в нас елементарно немає такої спеціальності, як художник-постановник. А це, між іншим, один з п’яти авторів фільма. Можна вивчитися на режисера, на автора сценарія, навіть на композитора – але всі ці люди все одно працюватимуть без художника-постановника.

Мені здається, що наша кіноосвіта топчеться на місці, якщо студенти раптом роблять щось цікаве – то це більшості випадків всупереч, а не завдяки.

А куди вони приходять  після навчання?

В рекламу, в серіали, ну і останнім часом все-таки в кіно. В нас зараз такий собі кіносвітанок: держава звернула увагу на цю сферу діяльності. З'явилися пітчинги Держкіно, куди можна подати проект без жодних обмежень в ідеях і отримати підтримку, до того ж розподіл коштів зараз як ніколи прозорий. В кіно з'явилися гроші, навколо них сформувалося плідне середовище.

Завдяки чому?

Певні політичні інститути зазнали реформування і кіно стали більше підтримувати. Для нашої сфери це дуже важливо – якщо письменники чи художники в принципі можуть розвиватися самостійно чи в невеликих групах і головне їм не заважати, то кіно – це велике виробництво, великі бюджети і багато людей. Тож без державної підтримки і професійного середовища нічого не вийде.

Як сталося, що за таких не дуже зручних умов з’явилися українські фільми, що отримують міжнародне визнання та імена, широко відомі і поза Україною, як-от наприклад Слабошпицький?

Знайшлися люди високої культури, це вдало співпало з їхніми бажаннями та амбіціями і вмінням присвятити себе своїй професії повністю.

Коли знаходиться людина, здатна присвятити праці все життя, з цього найчастіше виходить щось вартісне. І ресурси: «Плем’я» Слабошпицький, наприклад, зняв значною мірою за гроші Держкіно, зняв тому, що виграв відкритий і прозорий пітчинг.

Наша проблема зараз в тому, що спершу має сформуватися якийсь середній професійний рівень, а потім з нього вже народжуються шедеври. А в нас середнього рівня нема, тому шедеври нізвідки народжуються дуже не часто. Слабошпицький – унікальний досвід, унікальний автор, а «Плем’я» – унікальний фільм. Успіх можливий завдяки колосальній роботі над собою і коли сильна інституція забезпечує тебе матеріальними можливостями.

Успіх можливий завдяки колосальній роботі над собою і коли сильна інституція забезпечує тебе матеріальними можливостями.

Ми маємо право сказати, що українське кіно почалося значно раніше, ніж 1991 року, і справа державної ваги – доведення цього права.

Крім виробництва, ви займаєтеся і розповсюдженням фільмів закордоном. Як вам розповсюджувати кіно, котрого практично немає?

На жаль, українське кіно зараз дійсно не є брендом у світі. На відміну від, наприклад, румунського – там є кілька авторів, котрі на міжнародному рівні довели свою привабливість, за ними слідкують. Поки що в нас стався тільки Слабошпицький, і формуються проекти, котрі от-от почнуть боротися за увагу глядача; хочеться додати – в цих проектів багато перспектив.

У нас десь був серйозний спадок в кіно, багато шедеврів. Але цього року, наприклад, в МОМА в Нью-Йорку відкрили масштабну виставку, а там “Земля” Довженка виявилася російським фільмом. Як нам повернути цей спадок, чи він взагалі ще наш?

Нам слід постійно наголошувати на тому, що в нас є минуле. Коли ми від чогось відхрещуємося, відмовляємося – обов’язково знайдеться хтось, хто це підбере. Так і виходить, що «Земля», «Броненосець Потьомкін», «Людина з Кіноапаратом» – російські фільми. Так, була імперія, котра все присвоювала. Але зараз повернення цього спадку – робота наших інституцій. Важлива стратегічна ціль. За це потрібно боротися, цей доробок потрібно брендувати, говорити про нього – він робить нас багатшими. Ми маємо право сказати, що українське кіно почалося значно раніше, ніж 1991 року, і справа державної ваги – доведення цього права.

А як вам з кіновиробництвом – коли ви працюєте з закордонними зірками, наприклад. Я знаю, ви нещодавно знімали для фільму «Поліна» Жана Рено – як ви йому пояснили, хто ви такі, якщо ми уже з'ясували, що українського кіно на світовій культурній мапі поки немає?

На щастя, існує копродакшен. Це коли компанії з двох чи більше країн намагаються злитися в виробничому екстазі, поєднуючи свої зусилля, зв’язки, ідеї та ресурси. У випадку з «Поліною» у нас є співпродюсер і режисер фільму Оліас Барко, який завдяки своїй репутації та знайомствам зміг умовити зірку зі світовим ім‘ям долучитися до проекту.

Чи різниться шлях до глядача українського і, скажімо, європейського фільму?

Всі проекти проходять приблизно однаковий шлях: є ідея, є сценарій, далі є творча група, з якою його хотілося б реалізувати, і є люди, щоби шукати гроші, і коли є гроші – є команда, зйомки, монтаж, фестивалі, продажі, ринки. Це з одного боку дуже проста стала схема, з іншого – кожен раз це абсолютно особливий і дуже складний випадок.

Тож основні питання,  котрі ставлять собі автори і виробники фільмів в усьому світі, однакові: як знайти ТУ САМУ ідею? Де взяти людей, щоби її реалізувати? Де знайти гроші? Як все це зняти, зібрати до купи і чи захоче в кінці все це дивитись глядач?

До речі, про глядача. Яке кіно хоче український глядач?

Україна – досить великий кіноринок. Але цей ринок теж тільки розвивається. Де в нас зараз кінотеатри – в торгово-розважальних центрах в основному. А де ці центри? В великих містах.

Наш кіноринок складає 70% від кіноринку, скажімо, Польщі – країни з таким же населенням, і це при тому, що в нас найнижча ціна на квитки в кіно в Європі.

До того ж, цей ринок практично монополізований – 90% прокату це мейстрімове американське кіно, котре виходить по всьому світі. В Європі завжди стараються тримати більший баланс національних фільмів, а ми дивимося Голівуд, до того ж тільки топи касових зборів – навіть середнячки з ухилом в бік якогось артхаусу рідко до нас доїжджають.

З чим стикаються зарубіжні режисери, актори, продюсери, котрі приїжджають сюди знімати чи працювати над фільмом?

В нас багато проблем і багато можливостей. Україна в сенсі кіновиробництва – це Дикий Захід. Тут з одного боку нема гільдій, котрі диктують правила, мінімальні ціни, нема профсоюзів та законодавства в цій сфері, і це дає певну свободу. У Франції, наприклад, ти щогодини мусиш робити перерву. Так каже закон. Часто західні фахівці раді звільнитися від тиску правил, вони в себе вже від цього відвикли.

З іншого боку, в нас ще не дуже багато професіоналів. Скажімо, в нас  може з десяток команд, котрі можуть дійсно щось зробити на певному рівні – для такої країни це дуже мало. Що більше буде проектів і зйомок, то більше буде зростати професіоналів – і так кількість перейде в якість

Основні питання,  котрі ставлять собі автори і виробники фільмів в усьому світі, однакові: як знайти ТУ САМУ ідею? Де взяти людей, щоби її реалізувати? Де знайти гроші? Як все це зняти, зібрати до купи і чи захоче в кінці все це дивитись глядач?

Саморозвиток, мотивація, особиста зацікавленість – все це і є екстренні заходи, поки реформується система освіти.

Кіно в Україні – це бізнес? Ви заробляєте гроші?

Звичайно. Ми – кінокомпанія. Ми професійно робимо свою роботу і нічим, окрім кіно, не займаємося. Ми працюємо з різними частинами кінопроцесу, не лише з виробництвом чи лише з розповсюдженням. Ми розвиваємося в різних напрямках, це дозволяє мати трошки інші перспективи: ми слідкуємо за процесами різних країн, маємо уявлення про різні ринки, шукаємо різні можливості.

Ми багато працюємо і над формуванням професійного середовища, і  над дитячою кіноосвітою – в далекій перспективі це все має суттєво пожвавити кінопроцес, сформувати ширшу аудиторію і виховати нове покоління кінопрофесіоналів.

А що ви робите з освітою? Система освіти міняється десятиліттями. Є якісь екстренні заходи?

Ми стимулюємо і надихаємо. Для дітей та підлітків ми створили «Чілдрен Кінофест» – безкоштовно показуємо найкращі дитячі фільми, проводимо майстер-класи, зустрічі, конкурси дитячих фільмів. Адже коли в професійне кіно приходять люди, які уже займалися цим з дитинства на аматорському рівні, їм треба менше часу на професійну освіту.

Якщо ці люди ще й мотивовані – в них є безліч можливостей читати і дивитися. Є інтернет – багато курсів, щоби осягнути теорію, майже кожен має достатньо ресурсів, щоби зробити маленьке кіно практично в себе на колінах – думати, монтувати, помилятися. Саморозвиток, мотивація, особиста зацікавленість – все це і є екстренні заходи, поки реформується система освіти.

Що зараз потрібно робити, щоби кінопроцес, про який ти сільки говорив, перетворився нарешті на кінорезультат?

Уже тепер можна просто почекати. Лише на цей рік заплановано 4-5 гучних релізів, ці фільми потраплять на фестивалі, будуть в прокаті. Головне, щоби процес – фінансування, зйомки, реформи, освіта, – не припинявся, і тоді рано чи пізно все буде добре.

В мене приємне відчуття, що українське кіно зараз ніби вагітне. Вірю, що скоро на нас чекають справжні успіхи.